Зізнаюсь: висловлюватись на цю тему я побоювався. Бо знаю, що є чимало людей, які негайно оголосять мене примітивним ретроградом, який не розуміє ні мистецької цінності, ні соціальної значущості ґрафіті. До того ж, не маю я й певної відповіді на сакраментальне запитання «воно тобі заважає?», і відчуваю, що в міському середовищі мають право на існування різні речі, зокрема й ті, що мені не подобаються.
Рішучості додала історія з багатостраждальним віршем Богдана Сольчаника на стіні старого трамвайного депо, який у черговий раз замалювали. А тепер обіцяють – у черговий раз – відновити. Боротьба активістів, які прагнуть ушанувати пам’ять убитого на Інститутській майданівця, і маляра, який бачить у буквах на стіні лише бруд, глибоко символічна. Метафорична, я б сказав. І її могло би не бути.
Мені імпонує сама ідея поезії на стінах. Project#1, зокрема: небайдужі львів’яни, які знаходять вільні стіни та каліграфічно пишуть на них тексти класиків і сучасних поетів. Вірші зі львівських стін часто потрапляють в об’єктиви туристів, це одна з візитівок міста. Це так здорово, коли на пошарпаній трансформаторній будці поруч із трафаретами, матюками й безглуздими «теґами» – дич поруч, зря і тому подібне – трапляється Антонич або Іздрик. Багато говорить про нашу культуру, про те, що це місто не безнадійне.
Є й настінні поезії іншого гатунку. Наприклад, ті, що їх пише юна поетка під псевдонімом Оливка, додаючи посилання на свою сторінку в соціальній мережі «Вконтакте». Звісно, про смаки не сперечаються, і я не сумніваюся, що багатьом це може бути до душі. Наприклад, нещодавно одна моя київська знайома захоплено поширила фото з віршем «ти няшкою завжди побути встигнеш, а зараз треба тупо напролом». І їй, і багатьом її читачам ці рядки сподобались.
Наче й логічно: якщо «Говори зі мною» Іздрика чи лірика Ліни Костенко доречні на стінах історичних кам’яниць, зведених двісті-триста років тому, то чим гірша юна львів’янка Оливка? Хто вповноважений судити, де мистецтво, а де підліткова графоманія?
Проте повна свобода писання на стінах має свої мінуси. Я вже бачив кілька віршів Project#1, спотворених вільнодумними рицарями балончика. Хтось із них уважав за необхідне дописати на рядках поезії гасло «Україна – не християнська держава». Комунальники перелякано замазали напис білою фарбою, ще дужче спотворюючи стіну.
Я теж міг би висловити свою антипатію до віршів Оливки, взявши балончик із фарбою (вони лишились у мене з часів боротьби проти російських банків), прийшовши вночі до стіни й замалювавши її витвір. Ризикував би потрапити до рук патрульних і сплатити штраф за адміністративне правопорушення. Втім, на такий самий ризик раніше пішла авторка…
Але, можливо, краще було б цілісно й раціонально підходити до поетизації стін? Наприклад, погодитись, що вірші на стінах писати можна, але спершу потрібно продумати й пояснити, чому саме цей і саме тут. Project #1 отримав картбланш від міської ради, проте навряд чи будь-якому поєднанню слів, написаних у стовпчик, місце на стінах, особливо в історичному центрі міста. Проста, прозора й логічна процедура отримання дозволу на мистецьке ґрафіті мала б не лише відсіяти відносно неякісні тексти, а й гарантувати, що міська влада захищає те, що зроблено легально. І повертає стінам, розписаним самовільно, нормальний вигляд. Навіть якщо вірші непогані.
Комісія, щоб схвалювати або банити вірші, не знадобиться – радше літературний редактор. Я чув цю думку – що містам потрібні редактори, люди з смаком і чуттям до тексту – від засновниці «Медузи» Галини Тимченко, і мені сподобалась. Така людина була б корисною не лише для настінної поезії, а й для вивісок, зовнішньої реклами та інших елементів тексту, які виставляються на загальний позір.
І ще: не забуваймо, що написи на стінах – не єдиний спосіб зробити поезію доступнішою й популярнішою. Є публічні читання, літературні фестивалі не лише під час Форуму видавців, вуличні виставки на портативних стендах і ще багато альтернатив балончику і «тупо напролом».
