фото: lvivexpres.com
«Але то вже після свят». Цю фразу я добре вивчив іще п’ятнадцять років тому, коли приїхав до Львова. Тоді мені пообіцяли роботу, і я був по-наддніпрянськи впевнений, що маю прийти в наступний робочий день. Насправді ж малась на увазі середина січня; а був кінець грудня. Так я стикнувся з «українським Рамаданом», який разом з іншими міні-рамаданами – на честь свят «травневих», народно-релігійних, Незалежності, будь-якого збігу свят і вихідних, – на радість посполитим українцям відгризає від року пару десятків робочих днів.
У своєму природному стані людина не мала ніяких вихідних, бо була вимушена добувати насущний хліб щодня, аби не вмерти з голоду. Свята з’явилися згодом для того, щоб люди могли на день присвятити себе духовним справам, які є насправді не відпочинком, а різновидом роботи, тільки іншого плану. (У свою чергу, праця є формою молитви, або щось таке я чув від людей, які на цьому знаються.)
Я розумію причини, з яких людей відпускають із роботи в релігійне свято (якщо вони належать до тієї конфесії, що святкує) або в сімейне – а їх у нас не так багато: Новий рік… І все.
Але ні Міжнародний жіночий день, ні День міжнародної солідарності трудящих, ні День перемоги, ні День конституції, ні навіть День незалежності сімейними святами не є. Якщо в ці дні відбуваються святкування й застілля, то радше тому, що люди мають вільний час. Так само абсолютна меншість людей у ці дні бере участь в урочистостях. Абсолютна більшість просто відпочиває, їде на город або робить хатню роботу, а тим часом економіка стоїть, часом – через перенесення вихідних – цілими тижнями.
Нещодавно я читав, що в «робочу суботу», на яку переноситься з’їдений святом будень, відбувається лише 25% банківських транзакцій у порівнянні зі звичайним робочим днем. Це величезні втрати, які позначаються на нас усіх, хоч ми цього й не усвідомлюємо.
Особливо я люблю день міжнародної солідарності трудящих. У цей день я народився, і з дитинства багато думав про те, чому солідарність із трудящими полягає не у праці, а у відпочинку? І на феміністичні марші з нагоди 8 березня, коли ми мали б захищати права жінок, виходять одиниці… Чи це чесно – вимагати вихідного дня з нагоди, яка насправді тобі байдужа?
Як на мене, людині треба дати право на кілька додаткових відгулів із нагоди власного сімейного свята: Дня народження, Дня знань (коли треба вести малу дитину до школи), Дня пам’яті когось із рідних. А 9 травня, як і всі інші державні свята з історично-політичним підтекстом, має бути робочим днем.
В Українському католицькому університеті, де я працюю, так і є – всі ці свята, успадковані від Радянського Союзу, в нас робочі дні. Натомість є додаткові вихідні в дні релігійних свят, які в усіх інших є робочими. Для людей, що глибоко вірять у Бога і практикують християнство, важливо в цей день бути в церкві.
Звісно, індивідуальна відмова від вихідних не змінить загальної культури, яка в Україні передбачає любов до якомога більшої кількості вихідних (а потім, як наслідок, нарікання на те, що ми занадто бідні). Але своє власне життя в такий спосіб можна раціоналізувати.
До речі, якщо не помиляюся, перші кільканадцять років по завершенні Другої світової війни 9 травня було робочим днем. Тож ніякого блюзнірства в цьому немає.
Фото Ярослава Станчака для lvivexpres.com
