Фото: Анна Ільченко

Фото: Анна Ільченко

Амбасадори Твого міста. Організатор наукових тусовок

607 0
Три роки тому львівське конференц-бюро започаткувало програму Почесних Амбасадорів. Щороку десятеро людей, знаних фахівців та експертів у своїх галузях, обираються для того, аби сприяти популяризації Львова на світовій мапі науки та ділової гостинності. Tvoemisto.tv знайомить львів'ян з тими, хто невпинно працює над проведенням міжнародних форумів та конференцій у нашому місті та запрошує до України західних колег.

Проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету Олег Турій має досвід організації близько десятка міжнародних наукових конференцій, конгресів та симпозіумів не лише в Україні, а й за її межах, зокрема – в Австрії, Німеччині, Італії. У статусі Почесного Амбасадора історик продовжує свою щоденну роботу: запрошує до Львова гуманітаріїв з усього світу та шукає спосіб переконати студентів обирати українські, а не польські виші.

Як ви стали Почесним Амбасадором і що ви робите в цій ролі?

Я думаю, було кілька чинників. По-перше, я працюю в класному університеті, який інтенсивно розвивається і проводить масу зустрічей та інших цікавих ініціатив, зокрема, міжнародних. У 2016-му, коли ми ще тільки розбудовували наше містечко, тут ще не було Центру Шептицького, в університеті пройшов перший величезний конгрес гуманітаріїв, які займаються дослідженнями не лише України, але й цілого регіону Східної Європи та колишнього радянського простору. Ініціатором цього конгресу була американська асоціація дослідників цього регіону. Думаю, це була найуспішніша річ, яку ми провели. І думаю, що саме ця діяльність університету, до якої я був причетний, потрапила на очі тим людям, які визначають Почесних Амбасадорів. Невипадково я був номінований з моїм партнером, американським професором Анджеєм Тимовським.

Це – історія. Якщо говорити про сучасність, то я організовував різні події від імені університету. Наприклад, минулого року була цікава програма відзначення ювілею Йосифа Сліпого. Я запропонував, щоби основні заходи відбувались поза Галичиною, де постать Сліпого є знайомою. Нашим завданням було розповісти про людину, яка 18 років відсиділа в тюрмі за свою віру – і потім 21 рік провела закордоном, звідти розбудовуючи Україну. Ми провели кілька конференцій на Сході та Півдні України, але також і на Заході – скажімо, в Загребі чи Парижі. Така робота робить Україну і Львів, нашу історію, знаними у світі.

Такі конгреси – це не вузькопрофільні події, це, говорячи молодіжним сленгом, велика наукова тусовка. Приїжджають люди, відбувається кілька десятків паралельних секцій: в одній кімнаті сидять соціологи, в іншій – філософи, ще в інший – політологи. Конгрес це місце зустрічі, можливість для інтернаціональності та міждисциплінарності. Щоби відвідати таку кількість конференцій, яка відбувається протягом такого конгресу, треба пару років їздити по доброму десятку країнами. Це взагалі американська традиція, вони ці конгреси проводять з початку ХХ століття. В Європі більше поширені вузькопрофільні, спеціалізовані заходи.

В чому зиск для міста, якщо тут відбуваються такі події?

Ми хоча й проводили наш конгрес на університетських локаціях, але багато хто з учасників жив у Львові. Ми поєднуємо привабливість університету, з його динамікою та небюрократизмом – і шарм, красу, перспективу міста. Думаю, що місто, яке могло би поєднати такі характеристики, в нашому регіоні треба ще пошукати. Можна говорити про Прагу чи Краків, але якщо глянути східніше, то, мені здається, саме Львів є привабливий. З одного боку, це європейське місто, з іншого – воно відкриває перспективу на широкий світ цієї, часто незрозумілої, Східної Європи.

Зиск міста у тому, що люди переконуються, наскільки це місто – класне, цікаве, комфортне, як в науковому плані, так і в плані інфраструктури. Науковці - не останні люди в своїх країнах, вони мають широке коло знайомств. До того ж, це не пивний туризм, не футбольний туризм і не секс-туризм. Це люди, які приїжджають і шукають чогось вищого. Думаю, це зобов’яже і нас тягнутись до такого профілю міста.

Читайте також: Амбасадори Твого міста. Спадковий хімік зі шляхетної родини

В УКУ є репутація університету з хорошими контактами закордоном, тож УКУ ніби легше організовувати міжнародні заходи. Чи це так? І якщо так, чи усвідомлюють тут привілеї, які дає цей статус католицького університету?

Те, що нам легше щось організовувати – не є саме собою зрозуміле. У Львові є багато приватних університетів. Просто треба розуміти, що УКУ має певні принципи, які дозволяють йому розвиватись. У мене є проста відповідь: коли ростуть будинки – значить, ніхто не краде. Це викликає довіру до університету, з нами не бояться мати справи. Не зважаючи на те, що для декого термін «католицький» може бути загрозливий чи незрозумілий. Але треба розуміти, що сюди приїжджають різні люди, а учасники конгресу можуть бути дуже далекими від богослов’я. Напевно, УКУ цікавий тим, що тут люди знаходять співрозмовників. Ми говоримо різними мовами, але про речі, які є для нас спільними.

Наш найбільший капітал – це наші контакти і наша репутація.

Зрозуміло, що оскільки ми не державний університет, нам справді легше робити багато речей. У нас немає кількаразових погоджень: я, як проректор з зовнішніх зв’язків, можу приймати рішення, які є в моїй компетенції, а не бігати до ректора з кожним папірцем.

Чи є в УКУ проблема з тим, що ваші фахівці, науковці їдуть за кордон? Як ви з цим боретесь?

Є. Ми – не острів щастя серед розбурханого моря. Ми конфронтуємо з цією проблемою кожного дня, ще до того, як до нас приходять студенти. Насправді дуже багато добрих студентів їдуть на навчання у Польщу. Близько 30 тисяч українських студентів вчаться зараз у Польщі, причому польський уряд організовує їм різні види стипендій чи іншу підтримку та заохочення для того, щоби вони там залишились. Для нас це велика конкуренція. Але попри цю близькість до Польщі та складну демографічну ситуацію нам вдається набирати на наші програми добрих студентів.

Але крім доброї освіти важливим є те, що я назву немодним словом «виховання». Йдеться про виховання гідності в людині. Щоби людина не чула себе меншовартісною, щоби відчувала, що вона може себе реалізувати і працювати для України. Це розуміння треба формувати, воно саме не приходить. Ми маємо різні програми стажувань, запрошуємо фахівців світового рівня з лекціями – і це все творить відчуття цієї гідності. І коли людина формуються в такій атмосфері, то вона розуміє: «Так, я можу заробляти більше».

Я сам свого часу це пережив: я знав, що миючи посуд десь в ресторані мав би більше, ніж в аспірантурі чи коли працював доцентом. Але я розумів, що тоді перестану бути собою, тоді я втрачу щось, що ніколи не зможу повернути. І якщо людина має це відчуття, цей азарт реалізуватись – вона побачить, що це можливо тут, укріплюючись в цій думці завдяки міжнародним контактам.

Читайте також: Львів спить, Шептицький працює. Репортаж з першої цілодобової бібліотеки

Ми не можемо закрити людей в клітці. Наш спосіб має бути проактивний: не ховатись від цієї проблеми, а давати якісну освіту і виховувати гідних людей.

А що ви можете порадити іншим університетам, якщо вони не мають таких красивих будинків?

Будинки не з’явилися з космосу, ми їх побудували за кошти, які назбирали завдяки жертводавцям і приятелям.

Не можна порівнювати одне з другим. Якби у кількох державних університетах відбулись зміни мислення, зміни принципів… Нам і так важко з ними конкурувати: вони мають колосальний ресурс – державне фінансування. Державний університет має людині впевненість, що вона матиме хоча б мінімальну зарплату, що буде сплачено за тепло і світло. Тому все решта – питання креативності людей. Вони також можуть шукати, переконувати, здобувати цей авторитет. І багато хто це робить. Я сам вчився і працював в державному університеті, тож знаю, скільки добрих, чесних, порядних, креативних людей там працює. Проблема – у старій системі, яка ніяк не може змінитись. Хоча деякі університети пробують це робити, переважно малі, регіональні.

Місія УКУ не в тому, щоби бути найкращим серед найгірших. Це абсурд. Наше завдання – показати, що це можливо, спровокувати до іншого способу думання наших колег в інших вишах. Ми показуємо, що можна робити інакше, а ви вже дивіться, чи вам це підходить.

Мені важко давати рецепти іншим, бо насправді ми маємо дуже багато проблем тут: як нам розвинути ідентичність, не згубивши чогось важливого; як нам зростати, залишаючись християнським, етично зорієнтованим, університетом. Це не так легко. Ми не проводимо тестів на правовірність, до нас приходять різні люди – і ми мусимо з ними працювати кожен день.

УКУ має гуманітарне спрямування. Але при цьому є успішний досвід Львівської бізнес-школи, працює напрямок ІТ – чи не планує університет розвивати напрямок природничих наук?

Розвиваючись, починаючи з садочка на Клепарівській і того маленького зеренця, яким був Інститут історії церкви і пізніше – богословська програма, яка не була визнана, ми ніколи не малювали повітряних замків. Ми заснували богословський заклад, але побачили, що країна потребує чогось більшого: не тільки освічених богословів і освічених мирян, але й гуманітаріїв, які би змінили радянську парадигму. Тому ми почали розвивати історію. Природньо далі з’явилась соціальна педагогіка, бо це була ще одна ділянка, де християнські цінності, готовність допомагати іншим можуть знайти своє застосування. Держава цього не хотіла – ми пішли туди. Так університет і розвивався: ми намагалися йти в той бік, де є велика суспільна потреба і де ми можемо зберігати і розвивати свою ідентичність як християнський університет. Це ще й фінансове питання: ти не можеш навідкривати кафедр, запросити фахівців, не маючи коштів на це все.

Коли ми стали на ноги, стали цікавими – до нас почали звертатись. Ми, ті, хто починали богословську академію, ніколи не думали відкривати бізнес-школу. Але до нас прийшли місцеві бізнесмени: «Ми хочемо, щоб у Львові була бізнес-школа і щоб вона не була подібна на всі інші. Хочемо, щоб вона була зорієнтована на соціальний бізнес, який відкритий до людей, дбає про робочі місця». І ми відгукнулись. Виявилось, що завдяки бізнес-школі ще більше людей почало підтримувати університет.

Подібна ситуація з комп’ютерними науками – ми не думали їх відкривати. До нас звернулись компанії, із запитом, що їм потрібні люди, які зможуть думати на крок наперед, а не просто тестувати програми. Бо всі вони тікають за кордон. «Ми сподіваємось, що поєднання найсучасніших технологій із людською компонентою, яку ви формуєте, нам дасть людей, які допоможуть конкурувати з найкращими західними фірмами».

Для нас критично важливим є лідер. Якщо ми бачимо, що людина не просто гарно розповідає, а готова впрягтись і залишити добре оплачувану роботу, можливості заробляти на Заході – і працювати тут, реалізовуючи свій потенціал в університеті, тоді така людина очолює програму, а університет їй допомагає. Університет допомагає реалізуватись тим, хто хоче працювати, а не тим, хто хоче лише отримати посади чи титули.

Тому в природничі науки ми точно не пхаємось. Хіба хтось буде дуже тягнути. Природничі науки потребують лабораторій. Зробити це на пожертвувані гроші? Ми просто не можемо тягатись з іншими університетами. Та й не треба.

А якщо говорити про різні конференції та інші події, які є у Львові, які науки представлені краще: природничі чи гуманітарні? І кого місто має підтримати першочергово?

Очевидно, що природничі і точні науки. Львів має колосальний потенціал завдяки багатьом навчальним закладам, великій кількості студентів, відкритості до сусідніх країн. Я хвалюся конгресом на 500 людей – а наші колеги медики чи біохіміки проводять конференці з 1,5-3 тис. учасників.

Але якщо люди в цих середовищах є справді думаючими, кваліфікованими, визнаними у світі – вони без сумніву розуміють важливість гуманітарного знання та етичного фундаменту. Я би не казав «або – або», у Львова є унікальний шанс збалансовано розвивати ці дві сфери, не втрачаючи своєї ідентичності.

Що Львів міг би зробити ще для своїх університетів?

Я би не хотів сходити на якісь дуже практичні речі, якими займаються мої колеги – ми постійно комунікуємо про якісь ділянки для будівництва гуртожитку чи про реанімацію руїн в Стрийському парку. Не хотів би, щоби співпраця зводилась до того, що місто дає нам шматочок землі, а ми їм дозволяємо провести в нас захід.

Думаю, що це має бути на рівні усвідомлення, що ми є співвідповідальними за наше місто. Що від успіху окремих інституцій буде залежати успіх та привабливість цілого міста. Львів дістав колосальний капітал у спадок від попередніх поколінь. Нашим завданням є не паразитувати на ньому, а спробувати щось додати, щоб наступні покоління також могли пишатись тим, що отримали – інше місто, але так само цікаве й знане у світі. Може, це звучить патетично, але якщо перевести це на практичну мову – має бути почуття ліктя. Підтримати, коли є така можливість.

Було б добре, якби місто трошечки потужніше брало участь: і фінансово, і практичною допомогою. Ми вже рухаємось цим шляхом: створення конференц-бюро, програма «Львів науковий», проведення Днів науки. Треба побудувати потужний конференційний центр, якого у Львові нема. Це не зробить жоден університет самостійно, це має бути спільною справою. Можливо, ІТ-парк вирішить це питання.

Читайте також: Капсула майбутнього. У Львові стартувало будівництво ІТ-парку. Фоторепортаж

Деколи уявлення про місто є таке, що з нього треба щось вибивати. І навпаки, що університет – це ресурс студентів, щоби вони, наприклад, комусь аплодували. Я вважаю, що це не рівень стосунків. Треба робити разом серйозні речі, підтримувати ініціативи, які є продуктивними і життєздатними. Щоб більше речей відбувалось транспарентно. З нашого досвіду, це допомагає.

Ольга Перехрест

Фото: Анна Ільченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.