Фото: Ганна Аргірова

Фото: Ганна Аргірова

Амбасадори Твого міста. Творець молекул для ліків

7068 0
Tvoemisto.tv продовжує розповідати про львів'ян, які займаються промоцією міста серед науковців та дослідників – про Почесних Амбасадорів Львова. Роман Лесик, професор кафедри фармацевтичної, органічної і біоорганічної хімії ЛНМУ імені Данила Галицького, поєднує викладацьку роботу із науковою. Його спеціальність – створення «малих молекул», які згодом можуть стати основою нових ліків.

Питання, яке я ставлю всім вашим колегам: як ви стали Почесним Амбасадором?

Я вперше познайомився з Ліною Остапчук, коли був проректором з міжнародних зв’язків нашого медичного університету. Тоді як раз з’явився проект львівського конференц-бюро, вони шукали локації та можливості для співпраці серед академічних установ Львова – і вийшли на мене. Мені пропонували номінуватись на цю посаду ще у першу каденцію, але тоді я не прийняв цієї пропозиції. Зате опинився в комісії, яка обирала Почесних Амбасадорів. Вже під час другої каденції – не відмовився.

Мені імпонує ця робота. Мені подобається міжнародна діяльність, я вважаю, що світ і наука зараз глобалізовані. Як академічний професор, який працює в університеті, я впевнений, що розвиток в освіті і науці неможливий без міжнародної співпраці.

Щось змінилось у вашій роботі, відтоді як ви стали Почесним Амбасадором?

Я вже 30 років в науці, працюю в галузі створення так званих малих молекул як прототипів потенційних лікарських засобів. Це багатофункціональний процес, який не може виконувати одна людина – в нього має бути залучено багато колективів. Є статистика, що створення лікарського засобу від першої молекули до того середника, який піде у лікарську практику – це мінімум 15 років роботи, участь близько 150 науковців з вузьких тематик і бюджет в 1,5-2 млрд доларів. Враховуючи, що я працюю в цьому напрямку, я мушу мати багато партнерів – і найкраще це робити в міжнародній команді. Тож в принципі, тут нічого не змінилось.

Але після обрання я почав ширше дивитись на міжнародну співпрацю. Мені дуже сподобалось, що можна робити промоцію мого рідного міста (бо воно дійсно європейське і класне) та університету. Наприклад, коли я став амбасадором, майже відразу отримав гуманітарний грант від Познані, де я читав лекції соціального спрямування, але пов’язані з наукою. Наприклад, про Львів як місто чотирьох культур – і їх вплив на світову науку. Або про роль поляків в історії львівської медицини та фармації. Хочу реалізувати подібний проект у Львові: запрошувати науковців з різних галузей науки, аби вони читали публічні лекції для львів’ян.

Читайте також: Амбасадори Твого міста. Спадковий хімік зі шляхетної родини

Я отримав більше можливостей спілкуватись з цікавими людьми. Бо часто ми закриваємось в собі і спілкуємось лише зі своїми колегами – вузькими фахівцями.

Знаєте, після того, як я став амбасадором, я ніби вернувся в 90-ті, коли, окрім науки, займався музикою і навіть організували з друзями гурт. Ніби знову вернувся до простору, що ширший за науковий.

На вашу думку, наскільки добре українські науковці інтегровані у світову науку? І чого їм ще бракує?

Мабуть, я мав би відповісти, що ми інтегровані та розвиваємось – але насправді ми інтегровані недостатньо. Поки що. Є окремі колективи, які добре працюють, є окремі досягнення, які (що дуже приємно) вже можна не пов’язувати з радянським минулим. Бо все таки, за радянських часів у нас була дуже добра наука. Але, тим не менш, загалом ми поки ще слабко залучені до світової науки. У нашій свідомості на разі домінують «пострадянські химери», які не дозволяють нам позбутись стереотипів щодо планування, реалізації та оприлюднення наукових досліджень у сучасних реаліях.

Хоча медицина і фармація, загалом, мають перевагу і більше інтегровані у світовий простір. Це можна подивитись по показниках цитування статей українських науковців.

З чим це пов’язано?

У першу чергу з тим, що однією з важливих складових фармацевтичної науки є пошук та створення нових лікарських засобів, а це глобальна проблема. Навіть якби ми не хотіли бути в цьому просторі, ми б все одно там були.

По-друге, у нас були дуже серйозні школи з фармацевтичної (медичної), органічної та біоорганічної хімії, фармакології. Це не могло просто зникнути навіть в шалений період безгрошів’я, який був на початку 1990-х, в 2000-х роках – і який є доволі складним навіть зараз. Це дозволило зберегти певні традиції, зв’язки і не випасти з наукового процесу пошуку інноваційних лікарських засобів.

Також добре в світовому науковому просторі представлені фізики, математики, біологи. Починається певний розвиток біотехнологій. Тобто галузі, що пов’язані з фундаментальною наукою, зберегли традиції і зазнали певного розвитку.

Чого бракує українським науковцям, щоби отримувати кращі місця в рейтингах та мати кращі індекси цитувань?

Я часто про це думаю і можу сказати одну річ: нам треба дуже чітко змінити нашу ментальність, наше сприйняття світу. Ми мали добру науку, але жили в ізольованому суспільстві. Радянський Союз був добре сформованою в’язницею, через що ми не мали контактів зі світом. Найкраще наука розвивається, коли є зв’язки, коли є дискусія – і ти можеш погоджуватись чи не погоджуватись зі своїм партнером.

Зараз актуальна проблема, що наші науковці не друкуються в хороших журналах. Чому? В Україні, а тепер і не тільки в Україні, існує значна кількість  так званих «мурзилок», як їх називають у науковому середовищі – містечкових журналів, де можна друкуватись за гроші. Що таке – друкуватись у доброму журналі? Ти маєш, по-перше, виконати експериментально хорошу роботу. Друга річ – маєш знати наукову англійську мову, щоб написати статтю. Третя річ, дуже важлива – цю статтю в тебе одразу не приймуть або не приймуть взагалі, навіть якщо ти заплатиш гроші (бо є журнали платні й безкоштовні, це залежить від політики видання). У доброму журналі статті проходять «жорстке» рецензування незалежними експертами.  Наші науковці в багатьох випадках не можуть перейти бар’єр, що хтось може не погоджуватись з твоєю думкою, що хтось може написати, що твоя робота – слабка. Має бути елемент дискусії, який ми втратили. Саме дискусія дозволяє досягнути вищого рівня в науці.

Є й інша сторона, матеріальна й приземлена – фінансів для української науки недостатньо. Що би не казали, наші лабораторії досить бідні. Показником є те, що розвиваються галузі, які більше вимагають інтелекту і менше фінансово затратні. Як для прикладу органічний синтез чи хімія, представником якого я є. Бо що таке синтез – реактиви, колби, доступні методи аналізу і основне – інтуїція дослідника. Хоча це також затратна галузь, але не на стільки, як, наприклад, молекулярна біологія чи генетика.

Ми інтегруємось, але мені особисто ця інтеграція не дуже подобається, бо іноді вона виглядає так, що наші найкращі виїжджають за кордон. Якщо для розвинутих країн це нормальний процес, бо завжди ця людина може вернутись до себе – або хтось з інших науковців може приїхати на її місце, то у нас цей процес односторонній. Це ілюзії, що наші молоді й талановиті науковці навчаться і повернуться в Україну – я дуже скептичний у цьому питанні.

Читайте також: ІТ-діти. Як винаходи львівських школярів підкорюють світ

Але хтось же повертається.

Хтось повертається, але… Коли ти мав комфортне наукове життя, працював на хорошій апаратурі, мав доступ до будь-яких реактивів, не мав проблем з участю в конференціях і повертаєшся в Україну – думаю, не найдеш себе. Та й повертається дуже мало, будьмо відвертими. Одиниці. З моєї групи ще жоден не повернувся.

Якщо говорити про фінансування: чи можна залучати приватні капітали у розвиток науки?

Це нормальна світова практика – залучати приватний бізнес до наукових досліджень. В Україні є окремі приклади, зокрема, компанія «Enamine» у Києві, яка в тому числі займається пошуком нових лікарських засобів. Але поки що це радше поодинокі випадки.

Думаю, що залучення приватних коштів безпосередньо пов’язане з економічним розвитком країни. Поки що, якщо науковці, можливо, й готові – то бізнес ще ні. Тому, для прикладу, мій науковий напрямок – пошук нових молекул та створення інноваційних лікарських засобів на разі не на часі для нашої фармацевтичної промисловості. Витрачати гроші на такі речі їм поки що не вигідно, бо їхні прибутки не настільки великі. Це наразі прерогатива великих топ-компаній, які є потужними гравцями на світовому фармацевтичному ринку.

По-друге, в Україні ще немає такого замкненого циклу, про який я говорив –  15 років, 150 різних фахівців та бюджет у 1,5-2 млрд доларів, поки що ми не маємо такої потуги. Думаю, що це, можливо, ще буде створено. Зараз, до речі, обговорюється перспективний проект за участі Львівської міської ради – про створення біотехнологічного кластера. Можливо, поєднання державних, приватних та академічних структур може дати поштовх для системного розвитку науки у Львові.

Є таке переконання, що в світі є «фармацевтична мафія», яка примушує людей вигадувати ліки від неіснуючих хвороб і заробляє за рахунок наївних споживачів.

У будь-якій галузі є «мафія» – в футболі чи в хімії. Мафія може бути у будь-якій сфері – це залежить від людей і їхнього сприйняття світу, чого вони хочуть в житті. Напевно, десь існує фармацевтична мафія. Але я би її не пов’язував з виробництвом ліків, бо це ілюзія, що таке може бути. Створення ліків насправді дуже регульоване. Наприклад, один синтетичний лікарський засіб виходить після 100 тисяч молекул, які тестували до того. Це дуже довге, п’ятнадцятирічне сито, через яке відкидаються гірші молекули, а на основі кращих робляться ще кращі. Проводяться тести in vitro, потім на тваринах, потім на добровольцях тощо. Все це підпорядковано одній меті – отримати найкращу молекулу з високою ефективністю специфічної дії і максимальною толерантністю до людського організму. Створити лікарський засіб «мафіозного» типу, як ви кажете – нереально.

Може бути інше: коли вам дають неякісний чи фальсифікований лікарський засіб, який запускають нечисті на руку бізнесмени. Хоча це стає все менш актуально, бо регуляторні органи працюють дуже добре. Це все таки здоров’я нації і будь-яка країна буде за це боротись. Але на початку «лихих 90-х» у нас це було всюди.

Я би більше пов’язував слово «мафія» з якоюсь групою, яка нечесно заробляє гроші на ліках. І це дійсно складне питання: наприклад коли впроваджено лікарський засіб, а його ціна – завищена, бо треба отримати максимальний прибуток. У цю ціну може закладається робота медичних представників, які стимулюють різними методами призначення цього препарату та його просування на ринку. Хоча розвиток країни дозволяє побороти такі явища. Але десь, певно, існують об’єднання бізнесменів, які намагаються регулювати фармацевтичний ринок на свою користь.

Як насправді виглядає цей процес винаходження нових ліків? Фармацевтичні компанії звертаються до науковців: «Нам потрібні нові ліки», чи науковці кажуть: «Ми тут щось випадково відкрили, подивіться»?

Випадково відкрили аспірин: батько Фелікса Гофмана страждав від ревматичних болів і не переносив саліцилову кислоту, тож він вирішив покращити властивості препарату і зробити з неї ацетилсаліцилову. Проста хімічна трансформація створила лікарський засіб, який вже понад сто років є одним з найбільш успішних. Окрім того, цей засіб ще довго будуть вивчати, бо за його столітню історію поряд з протизапальними та анальгетичними  властивостями відкрито багато інших можливостей використання у фармакотерапії. Це один з найбільших блокбастерів світового фармацевтичного ринку.

Повторюся, створення ліків – дуже складний багатогранний процес. Є ліки, що вийшли з органічного синтезу, а є – з біотехнологій чи молекулярної біології. Я займаюся синтетичними лікарськими засобами. У науковому секторі промислової фармації цей процес приблизно виглядає так: спершу проводиться моніторинг потреби в тих чи інших ліках. Крім того, є синтетична група, яка синтезує певні молекули з врахуванням попереднього досвіду. Зараз цей процес дуже змінився завдяки комп’ютерним технологіям. Колись це робилось хаотично: ти мав певний набір молекул, тестував їх та обирав найкращу – їх колись називали «золота куля».

Тепер ми стараємось робити це спрямованіше. Наприклад, ми знаємо, на який білок чи рецептори треба подіяти – відповідно, які вимоги до тої чи іншої молекули мають бути. На основі цього проводиться синтез, після чого – перевірка біологічної активності. Після того, як ми знайшли найкращу молекулу, дуже часто синтезуємо похідні – аби покращити властивості. Інколи це призводить до створення іншої молекули. Відповідно, завжди ключовою залишається інтуїція хіміка, а комп’ютерні технології є лише інструментом.

Вже на наступному етапі науковцям необхідно залучити фармацевтичні компанії – представити їм, що одержано щось оригінальне і якщо вони зацікавились, то беруть в розробку. Далі йде тестування, створення лікарської форми (чи це будуть таблетки, чи щось інше). На фініші має вийти така молекула, що буде дуже ефективна і дуже толерантна до організму. Тому на це й треба 10-15 років.

Великі компанії можуть просто скуповувати зразки у науковців, проводити тестування і самим винаходити «лікоподібні» молекули. Тому для наукових колективів не обов’язково зразу зробити лікарський засіб – хоча це було б ідеально. Часто можна отримати групу біологічно активних сполук, отримати на неї патент і цей патент продати – це також є інтелектуальний бізнес. Питання інше: чи ця компанія, яка купила права,  продовжить твоє дослідження чи засуне його під сукно? Може, вона купила цей патент тому, що має свій препарат, який розробляє чи вже запустила на ринок і має з нього прибуток. Для чого їй препарат-конкурент? Хоча він міг бути кращим для людства.

Треба розуміти, що високотехнологічна фармація і медицина – це бізнес. А бізнес-орієнтованість забирає гуманні функції в будь-якої галузі. Наприклад, наші аптеки перетворились якщо й не на магазини, то на заклади з продажу ліків. Колись була індивідуальна рецептура, яку лікар виписував під пацієнта, провізор виготовляв необхідну індивідуальну лікарську форму, була магія аптечного мистецтва – зараз цього нема. Хоча це повернеться.

Чому ви так думаєте?

Бо це повертається у високорозвинених країнах. Звичайно, є ліки, які виготовляють промисловим способом, але в Австрії, Франції, Нідерландах та інших країнах, де я був, великі аптеки розташовані виключно при великих госпіталях. І чи не у першу чергу вони існують для того, щоби зробити індивідуальний лікарський засіб для конкретного пацієнта.

По-друге, фармацевт є добрим хіміком та аналітиком, він знає дію ліків. Тож на його плечах також моніторинг дії ліків, призначених пацієнту.

До речі, в Маастрихті, у Нідерландах, я не бачив мережевих аптек – аптеки працюють при лікарнях. А ті лікарські засоби, що можна відпускати без рецепту, які є в наших домашніх аптечках, можна купити в супермаркеті.

Читайте також: Таблетки для історії. Чи збереже Львів ще одну старовинну аптеку

Як ви ставитесь до того, що в аптеках виготовляють чи відпускають гомеопатичні препарати?

Я чомусь вважаю, що гомеопатія може існувати поряд з офіційною медициною. Це якесь певне надбання сучасної фармації, яким би воно не було. Комусь це допомагає, комусь ні. Не треба вважати, що це панацея або що може замінити офіційну медицину. Все інше… Воно ж не шкодить. Хоча я прихильник традиційної фармації.

У нас є навчальна виробнича аптека для студентів, єдина в Україні. За часів мого студентства там був гомеопатичний відділ, де працювало двоє провізорів: в одного ліки діяли, в іншого – ні. Я не можу це пояснити. А ті речі, які не можу пояснити, стараюсь не пояснювати.

А як ставитесь до того, що МОЗ останнім часом почало боротьбу з так званими «фуфломіцинами», які рекламуються і виписуються лікарями пацієнтам?

Я цей термін не люблю, але розумію, про що йде мова. У нас все таки правова держава, тож якщо лікарський засіб пройшов всі регуляторні речі – то це лікарський засіб.

Але я апріорі проти реклами лікарських засобів. Вважаю, що цього бути не може. Бо лікарський засіб може призначатись лікарем, або по рекомендації провізора (якщо це та група, яку він може рекомендувати), або це засіб, який не потребує реклами, бо ми знаємо його з дитинства.

Так само я проти медичних представників. Вважаю, що не повинно бути промоції лікарського засобу, бо це – певний вплив на лікаря. Всі ми люди, всі ми хочемо добре жити і добре заробляти – не всі лікарі можуть витримати той тиск. Відповідно, лікарі можуть призначати ті засоби, які не треба – вони будуть бити по кишені пацієнта і не мати жодного ефекту при лікування.

Ліки – не продукти харчування і не одяг, ліки  разом з допомогою, можуть і шкодити людині. За кордоном просування лікарських засобів часто є забороненим.

Звідки виходять ці «фуфломіцини»? З бізнес-орієнтованості нашої медицини, з бажання отримати більше зиску. І таких речей в цій галузі дуже багато. Я, наприклад, категорично проти вживання термінів, які прийшли з бізнесу – наприклад «клієнт». Який клієнт може бути в аптеці, закладі охорони здоров’я? Пацієнт, відвідувач, споживач – це я розумію. Я вчу студентів ніколи не вживати слова «товар» по відношенню до лікарських засобів. Це ж медицина, все таки.

Якщо говорити про майбутнє: чи винайде людство ліки від хворіб, які зараз вважаються невиліковними? Чи це можливо взагалі, просто питання часу і докладених зусиль – чи справді є якісь речі, які не можна вирішити фармацевтичним шляхом?

Мені здається, ця боротьба буде тривати завжди. Людський організм дуже складний: чим більше ми його вивчаємо, можливо, тим більше нових хворіб ми знайдемо. Гадаю, моя професія хіміка, який працює в галузі фармації, не зникне ніколи. Питання буде в тому, які технології будуть використовуватись. Можливо, нові ліки будуть кращими за ті, що є зараз – з меншою дозою, менш токсичні, з меншими побічними ефектами.

Звичайно, якісь хвороби ми поборемо. Ми ж мали успішні випадки – як з чумою, наприклад.

Звичайно, життя людини буде покращено, можливо, й продовжено – тут же працює не тільки хімія, але й молекулярна біологія, генетика, багато інших дисциплін, які працюють на людину і роблять її існування на планеті більш комфортним.

Хоча, коли я читаю лекції своїм студентам, то деколи дозволяю собі їм сказати, що хоча створено багато оригінальних нестероїдних протизапальних засобів – але кращого від аспірину ніхто поки нічого не зробив.

Деякі засоби будуть відходити – як барбітурати, які широко використовувались в медичній практиці як седативні, снодійні та протисудомні препарати. Зараз їхня ера проходить. А колись це були блокбастери фармацевтичного ринку!

Колись і нежить кокаїном лікували…

А колись і до «Кока-коли» входив кокаїн. Тобто, нормальний був напій. До речі, придумав його фармацевт і відпускався він в аптеках. Ще питання, чи не вернемось ми колись до кокаїну. Бо на основі тих рецепторів, на які він діяв, досі створюють лікарські засоби.

Фармація – це дуже цікава і несподівана наука, за що мені дуже подобається. У ній завжди є елемент творчості: ти проектуєш молекулу, стараєшся ввести в її структуру якісь атомні групи і, якщо тобі пощастить, вони даватимуть певний ефект. Хоча, знову ж, приклад аспірину – фантастичний. Ми можемо робити монстрів з молекулярною масою понад 1000 атомних одиниць і більше, а банальний аспірин, що має молекулярну масу 180 г/моль, є дуже ефективним.

Якщо ми вже заговорили про кокаїн, то не можу не спитати про лікарську марихуану. Чи справді вона має лікарські властивості?

Не треба так сприймати, що це – марихуана. Марихуана вміщує хімічні сполуки – канабіноїди, які впливають на деякі рецептори у людському організмі, так звані канабіноїдні рецептори.  Ці рецептори є дуже добрим об’єктом для створення лікарських засобів. Як були створені ефективні анальгетики на основі опію? Завдяки хімічним перетворенням морфіну та вивчення особливостей рецепторів було усунуто побічні ефекти при збереженні необхідних (наприклад анальгетичних). Подібна ситуація з канабіноїдами і їх рецепторами, які включені в цілий каскад біо- та патохімічних процесів. Це зараз дуже трендовий напрямок у медичній хімії. І з цього може постати багато лікарських засобів, причому таких, що можуть бути абсолютно не пов’язані з марихуаною та її ефектами.

Якщо вернутись до теми конференцій: з вашого досвіду, які бажання чи потреби має типовий учасник такої події?

Щодо мене, то конференція повинна мати хороший склад учасників. Мені має бути цікаво – і себе презентувати, і почерпнути щось нове.

Важливо, що коли ти їдеш на конференцію, то хочеш також пізнати інший світ. Наприклад, я люблю Старий Самбір, але там не проведеш міжнародну конференцію. Відповідно, це має бути класна локація, бажано нова – де можна познайомитись з культурою нової країни, побачити щось цікаве. І добрий відпочинок: ти маєш можливість зустрітись з близькими по духу людьми, тож якщо місто забезпечить гарну атмосферу, чому б ні?

І Львів для цього реально дуже комфортний. Це старе місто зі свою душею, традиціями. Ми маємо фантастичну річ: практично всі історичні місця, привабливі для туристів, є у межах пішохідного досягнення. Є багато хороших готелів, бо більшість конференцій проводиться в готелях – якщо мова не йде про величезні форуми, у яких задіяно декілька університетів. Але Львів і тут виграє: університет Франка, Політехніка чи медичний університет розташовані близько до центру.

Читайте також: Амбасадори Твого міста. Організатор наукових тусовок

Львів комфортний в цінах. Науковці не дуже багаті люди, хоча часто їхні поїздки оплачують університети. Але ресторану з акулами нам не треба. Я мав досвід проведення конференції, на яку приїжджали науковці з Латвії, Франції, Грузії. Ми мали кошти від ЄС – і могли зробити практично все. Перед тим такі конференції були організовані в Празі і Парижі – і в цих містах були певні труднощі. Звичайно, Париж – не Львів, але за ціною/якістю Львів виграє.

Тож якщо повернутись до амбасадорських функцій: ми маємо займатись промоцією Львова як наукового центру, привабливогота комфортного для наукових заходів та для створення наукових колективів (консорціумів). Сьогодні наука глобалізована, тож не обов’язково будувати фешенебельну лабораторію – можна мати центр, який об’єднує декілька різних структур, в тому числі за кордоном. Львів цілком може бути таким центром – як місце для зустрічі, брейнштормінгу, вироблення стратегії досліджень.

Ми маємо дуже добрі університети – старі та з традиціями. З’являються нові університети, як УКУ. Знаєте, нам варто дуже попрацювати, аби до нас їхали іноземні студенти – бо це теж кошти, які можуть прийти у Львів. Потрібна промоція в сусідніх країнах – у Польщі, Словаччині, Чехії. Наприклад, наш диплом фармацевта визнається в світі, хоча й треба буде вивчити мову країни, до якої поїдеш.

Зараз війна, але, думаю, коли все буде спокійно, у нас буде багато іноземних студентів.

Але ж війна не у Львові. 

А ви поясніть пересічному європейцю, що вона не у Львові. Це відкидає людей, треба це розуміти. Наприклад, якщо мої товариші з Любліна спокійно їдуть до Львова – то з Познані вже задумуються. Чим далі – тим менше інформації. До того ж, коли я був у Відні, включив Russia Today. І через 20 хвилин я майже повірив тому, що вони розповідали – тобто, російська пропаганда дуже добре працює. А тепер уявіть собі пересічного європейця, якому Україна – лише одна з країн поруч. «Кобзаря» він не читав, «Плач Єремії» не слухав і про «Дударик» не чув – тож у Львів їхатиме з острахом.

У мене була подібна ситуація. Я маю знайомого професора, який має подвійне громадянство – Ірану та Данії. Наприклад, я би в Іран не поїхав, боявся би трошки (хоча поїхав би, звісно, якби було треба). Але коли я його запросив до Львова прочитати лекцію, він відповів: «Як, у вас же війна?». Це ми достатньо сміливі, а в європейців безпека – на першому рівні. Я минулого року їхав ключовим доповідачем на конференцію в Єгипті. І коли розповів про це своїм друзям з Познані, вони запитали: «Що ти робиш? У нас на сайті Міністерства закордонних справ висить, що це – небезпечна країна».

Але думаю, що все вляжеться. Львів дуже прийнятний як раз до інтелектуальних проектів.

А що місто здобуває за рахунок того, що всі будуть сюди їхати?

В першу чергу – кошти. За розрахунками львівського конференц-бюро, за одну конференцію Львів заробляє близько 6 млн грн.

Друга річ – якщо сюди приїжджають відомі вчені, то це говорить про Львів з хорошої сторони. Якщо Львів звучатиме, до нас приїдуть викладачі і студенти. А чим більше в місті світлих голів, тим краще воно буде розвиватись.

Окрім того, це впливає на розвиток молоді. Коли місто відвідують відомі науковці, до цього завжди залучені студенти. Вони мають можливість послухати класних спікерів, що однозначно сприяє розвитку. Я був деканом факультету 10 років і запрошував професорів з Європи – декому зі студентів це давало поштовх для створення свого напрямку, допомагало у зростанні фахової майстерності. Приїзд таких вчених – це створення контакту, в тому числі й для обміну студентськими групами. Молодь під час вакацій мігрує між містами і добре, коли Львів включений в це.

Знаєте, мої колеги з Центральної і Східної України кажуть, що Львів такий класний, такий вільний – так ось це й сприяє формуванню цієї вільної свідомості, менталітету європейця, людини з моральними цінностями, яка не має дурнуватих компромісів і дотримується закону. У нас все таки інше місто, ніж Київ (хай вони не ображаються). Бо вони все таки люблять їздити до нас.

Місто – це підприємство, яке повинне заробляти. Інтелектуально, морально і фінансово. І, напевно, частка діяльності амбасадорів у цьому є.

 

Ольга Перехрест

Фото: Ганна Аргірова

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.