фото: Петро Ткачишин

фото: Петро Ткачишин

Духівники Твого міста. Михайло Димид про окуляри християнської любові

2011 0
Отець Михайло Димид – українець із Шарлеруа, пластун, учень Йосифа Сліпого, журналіст, капелан Майдану – говорить про внутрішню і зовнішню тишу й опанування позитивної зброї.

Мішель – так отця Михайла звуть за паспортом. Це не дивно, адже він народився в українській родині в бельгійському Шарлеруа – «місті копалень і металургійних заводів». Проте вже двадцять п’ять років отець Михайло Димид живе у Львові, присвятивши себе розбудові Української Греко-Католицької Церкви. 1995 року він очолив відновлену Львівську богословську академію, з якої згодом виріс Український католицький університет. Тут він багато років викладає, і саме з УКУ вирушив на Майдан. Напередодні Великодня отець Михайло розповів Tvoemisto.tv свою історію та підказав, як через щоденні маленькі «смерті» уподібнитись Ісусові й почути голос Бога у тиші.

Отче, коли ви зрозуміли, що хочете стати священиком?

Ми з батьками жили в парафіяльній хаті – «домівці», де майже щонеділі зустрічались з українцями. Батько понад сорок років, аж до смерті, добровільно прислуговував у церкві. Тож я зростав в українському християнському середовищі, і в моєму серці поволі виростало добре зерно. Хоча, правду кажучи, я спершу дуже противився цьому. Коли був підлітком, казав одноліткам, що ніколи не буду священиком, бо церква – це не для мене.

Все змінилося, коли мій брат поїхав на навчання до Української папської малої семінарії в Римі. Він прислав звідти листа: «тут багато спорту й потрібно багато вчитися». Для мене це пролунало як виклик, адже вдома я не вчився й багато байдикував. Я вирішив, що теж хочу там навчатись. Батько спершу не хотів відпускати – казав, що на віддалі буде більше сорому за мої вчинки. Але інші люди переконали його відправити мене на навчання.

В Римі, в семінарії, я віднайшов Бога й відчув, що маю покликання до священства, хоч і не знав іще, яке саме й де зможу його реалізувати. Я довго не висвячувався, але розумів, що отримав скарб, який не потрібно закопувати, а навпаки – плекати, щоб у відповідний момент сказати «так».

Як вам удалося, зростаючи в Бельгії, зберегти українську ідентичність?

 

Європейський, бельгійський світ упливав на мене, але батьки зробили все для того, щоб я формувався в середовищі українців, ходив до суботньої української школи. Коли мені було двадцять, наша родина отримала бельгійське громадянство. Це мене сколихнуло. Я подумав: то хто ж я? Знаковий випадок допоміг мені відповісти на це запитання.

Одного разу в поїзді Брюссель-Рим до мене сіла молода дівчина. Ми почали розмовляти італійською, та скоро вона сказала: «Але ж ти не італієць. А хто?». «Європеєць, – відповів я, – можеш спробувати вгадати мою національність». Десь із п’ятнадцятої спроби вона сказала «українець». Після цього я не мав сумніву в тому, що я – українець.

Далі ця ідентифікація лише посилювалась. Під час навчання в Папському університеті ми були записані студентами Львівської архиєпархії. Тоді це сприймалось як фантастика: Україна була у складі Радянського Союзу, УГКЦ перебувала в підпіллі. Але ця приналежність виробила в мене й моїх друзів здорову гордість українства.

Природно, що ми цікавилися всім, що стосувалось України. Читали українські журнали: «Крилаті», «Авангард», «Християнський голос», «Шлях перемоги». Врешті ми знали про Україну більше, ніж учні в школах у самій Україні.

Я став головою Союзу українських студентів Італії, а потім Союзу українських товариств у Європі. Брав участь у Спілці української молоді, а опісля вступив до Пласту. СУМ за тих часів була надто ідеологізована, це мене насторожила. Частина її членів бачила себе лише бандерівцями та сповідувала гасло «Бог і Україна», а я відчував у ньому певну підміну понять. Те, що Україна може стати замінником Бога, я рішуче відкидав.

Чого тоді хотіла українська молодь за кордоном?

Ми були ідеалістами: мріяли, що Україна буде незалежною, звільниться від російського гніту й дорівняється розвиненим країнам Європи. Кожен із нас, плануючи своє професійне майбутнє, планував розповідати у світі про Україну.

 Наскільки гостро ви відчуваєте поділ між християнами різних конфесій в Україні?

Не секрет, що цей поділ існує. Як на мене, його причиною є гординя християн. Зокрема, в риториці Російської православної церкви практично не чути слова «християнин», є лише «православний». Також і багато греко-католиків є закритими, надмірно зосередженими на своїй конфесійній приналежності. У Львові й Україні є сильні зовнішні агенти впливу, які працюють, щоб розвивати дух ексклюзивізму: мовляв, хто не такий, як я, той не може знайти спасіння.

Більшість українських церков закриті до екуменізму. Хоча риторика про єдність існує, але в семінаріях і проповідях ми чуємо про вивищення однієї церкви над іншою. Ще мало розуміння того, що молитва має об’єднувати, а не роз’єднувати. І те, що ми говоримо різними словами чи перекладами Святого Письма, не значить, що ми молимось різному Богу. Навпаки, треба шукати єдність у цьому розмаїтті. Для мозаїки потрібно багато різних камінчиків, щоб отримати єдину картину.

Треба бачити в інших позитив. Якщо ти одягнеш окуляри внутрішнього миру й пошани одне до одного, християнської любові, то найперше, що побачиш – це позитиви. І якщо ти будеш про них говорити, похвалиш іншу людину, спробуєш перейняти її позитивний досвід, тоді утвориться ця позитивна динаміка. Без прагнення бачити позитив в інших, знати більше про них, не можна хотіти єдності.

Як це виглядає на практиці? Спершу спільні соціальні чи релігійні проекти, потім спільні молитви та перегляді літургійних текстів. І згодом єдність християн стане реальністю. Пригадую слова Патріарха Любомира Гузара: «ми ділимось не на католиків і православних, а на тих, хто хоче єдності, й тих, хто її не хоче».

Але будь-які позитивні зміни потребують свідків, пророків, святих – відчайдушних людей, які просто роблять своє, незважаючи ні на що. Їх хвалять – добре, не хвалять – теж добре: вони мають індивідуальність і почуваються в ній добре, бо відчувають зв’язок із Богом і людьми. Таких людей потребує Україна.

Чому ви вирішили їхати до Києва на Майдан?

Усе завдяки студентам. Одного дня, коли я міняв шини на автомобілі з літніх на зимові, побачив, як студенти, здається, Лісотехнічного університету, прямують уздовж вулиці Княгині Ольги до центру міста, вигукуючи патріотичні гасла. Я спершу не знав як реагувати, а потім у голові виникло запитання до себе: «А що ти, Михайле, робиш?».

Того ж вечора, прочитавши повідомлення у внутрішній пошті УКУ про те, що студенти-журналісти та історики завтра виїжджають автобусами до Києва й шукають духівника, я одразу зголосився. Це й була відповідь на питання, яке прийшло до мене зранку.

На Майдані я багато молився. На прохання студентів відправив дві Служби Божі в підвалі Києво-Могилянської академії. Це було ще до побиття студентів 30 листопада. У проповіді я говорив про солом’яний і довготривалий вогонь: Майдан як солом’яний вогонь, сплеск емоцій, і Майдан свого серця. Тобто треба, щоб цей миттєвий емоційний порив допоміг нам у перетворенні сердець. А надбання, досвід революції ми змогли реалізувати у щоденному житті. Тоді це буде наша революція.

Що відкрила Революція гідності особисто вам?

По-перше, що українські чоловіки – гідні мужчини. Раніше в мене склалася думка, що наші чоловіки не є відповідальними. Великою мірою до цього спричинилася завелика роль жінки, матері в українській родині – вона часом перебирає на себе забагато обов’язків. На Майдані я побачив інший вимір українського чоловіка, який уміє тримати слово, робити вибір і боротись до кінця.

По-друге, я впевнився, що українська нація буде існувати ще багато століть. Нічого безсмертного на землі немає, й націй у тому числі, але Україна має ще багато пороху в порохівницях. Вона може ще багато вистріляти доброго, бо має звідки черпати. Джерелом є Бог.

Але я також усвідомив, що наша країна, хоч і називається Україною, ще не є українською державою. Потрібно дуже багато зробити, щоб вона такою стала. Але тішить, що механізм запущено, і прикладом позитивних змін є прихід до влади нових людей. Поза тим, ми повинні розуміти, що після Майдану проблеми не зникнуть, а будуть іще більш болючими. Наша надія ростиме, й ми будемо передчасно вважати, що вона є реальністю. Треба запастися терпінням.

Тепер ви читаєте лекції на тему «Богослов’я Майдану». Чому ви вирішили далі займатись цією темою?

Відчув обов’язок продовжити вивчення революції. Майдан – це епохальна подія в житті українського народу й житті Європи. Це промисел Бога. Бо як іще пояснити, що за такий короткий проміжок часу мільйони відчули поклик діяти в одному напрямку, діяти позитивно, шукати елементи єднання, не мати ненависті в боротьбі? Внутрішній поштовх, який приходить не від них самих, а від Бога. Покликання до вищого, до ідеалу, якого можна досягти терпінням, зусиллям, щоденними малими кроками. Люди, вочевидь, були готові робити зусилля, але, можливо, навіть не замислювались про це. Революція дала зрозуміти кожному, що він покликаний до висот через перетворення самого себе.

Учасник Майдану був паломником. Він ішов, але водночас ставив собі багато питань: що там буде? Що я буду там робити? Хто мене захистить? А якщо мене поранять? А якщо я помру? Всі ці екзистенційні питання допомагали людині ставати іншою: ловити позитивні сигнали, тобто те, чого ми часто не робимо в повсякденному житті. Хтось тобі усміхнувся, хтось запитав, чи ти маєш де ночувати, чи не голодний, чи не змерз. І ці позитивні імпульси творили в тобі якусь нову динаміку: ти починав позитивно мислити, думати, де я можу допомогти, що я зможу зробити. Розвивалася творча фантазія, люди почали видумувати різні акції та ініціативи. Люди підносилися вище своєї щоденної гідності, вірили і творили нові ідеали. Якщо це все, що я зараз розповідаю, – правда, якщо це не сон, то воно має тривати в нашому житті.

Після Майдану – війна. Як священнослужитель має трактувати це явище для суспільства?

Майдан не переріс у війну. Ця війна триває вже давно, приблизно триста п’ятдесят років, на різних фронтах. Майдан лише спровокував рішення російської номенклатури на чолі з Путіним реалізувати свої плани, конкретизувати їх: спершу захоплення Криму, яке вдалося, потім Донбасу, що їм поки що не вдається. Основою видимої боротьби є невидима.

Людина живе в невидимій боротьбі з дияволом. Диявол не може боротися з Богом, тому він робить усе для того, щоб людина не любила Бога, щоб шукала альтернативу. І нам потрібно розуміти, що боротьба існує, але щастя людини – йти по Божій траєкторії, бо тоді вона є в площині його сотворіння. Якщо ж людина виходить із цієї траєкторії, то не може відчувати гармонії.

Якщо людина бачить видиме зло, їй легше реагувати. Конфлікт відкрився, й багато людей побачило, що Росія нам не сестра, і нам потрібно захищатись на різних фронтах. Якщо ти включаєш російський канал, то допомагаєш експансії російської культури, пов’язаної з великодержавністю. А отже, працюєш проти самого себе, проти своєї нації. Або коли тримаєш у російських банках гроші, купуєш російський товар, ти граєш на їхній стороні. Але боротися – це також не показувати пальцем на когось, а жити своїм життям, розвивати свої таланти.

Також я вважаю, що нам треба молитися за навернення Росії. Всі християни України мають щодня приватно і в храмах молитися за це – і це буде дуже потужна сила. Нам треба освоїти володіння позитивною зброєю. Ми отримуємо від Бога імпульс бути воїнами добра.

Яким має бути душпастир, щоб стати справжнім другом для мирян?

Він має розуміти, що до людей треба шукати підхід. До одних треба ходити в гості, десь виголошувати патріотичні проповіді, десь говорити чітко, а десь уміти гарно співати. Залежить від громад, середовищ, ступеня їхньої відкритості. Попри пошук індивідуального спілкування, роль духівника незмінна: відкривати в кожному голос Божий, смак до діалогу з Господом. Духівник повинен бути невидимим посередником, який допомагає творити цей діалог.

Приходить Великдень. Що значить радіти Воскресінню Христа?

Найважливіше для людей у святі Воскресіння – віднаходити, повертатись на траєкторію життя. У світі проблем, конфліктів, воєн, неправдивої інформації треба шукати тиші – як внутрішньої, так і зовнішньої. Тоді ми зможемо відчути, що говорить серце. Далі спробувати знайти відповіді на внутрішні питання і мовчати, щоб почути голос Бога.

Для цього й потрібно сповідатися. Церква закликає приступати до цього таїнства бодай у пасхальний час. Коли людина сповідається, я завжди питаю: «для чого ти прийшов?». Часто чую відповідь: «очиститися, щоб було легше». Рідше – «щоб спілкуватись із Богом». 

Суть Великодня – віднайти зв’язок із Богом, з Ісусом, який показав нам шлях до щастя й вирішення проблем. Ісус Христос теж мав проблеми. Він їх не відкидав, а розв’язував, навіть через смерть фізичну. Так само й ми маємо розв’язувати свої проблеми через маленькі щоденні «смерті», тобто жертви, щоб урешті відректися від поганого. Іноді жертва має бути зовсім малою: стриматися, всміхнутись, не закричати, поступитися місцем. Якщо робити всі ці малі кроки, ми прямуватимемо в єдиному напрямку: «нехай буде воля Твоя». Це приведе нас до Воскресіння, а отже, і справжньої радості. 

Спілкувалася Оксана Левантович,
фото Петра Ткачишина