Духівники Твого міста. Отець Орест Фредина про складний характер святих

7039 0
Настоятель сихівського храму Різдва Пресвятої Богородиці нагадує, чому не можна працювати в неділю, чим раб відрізняється від сина і чому хліб потрібно пекти як для Христа.

1994 року навпроти великого сихівського перехрестя стояла лише невелика каплиця. Тоді адміністратором цієї парафії призначили отця Ореста Фредину, представника покоління священиків, які навчались ще у підпільній семінарії. За рік під його керівництвом розпочалося будівництво церкви, а ще за п’ять років тоді ще владика Любомир Гузар освятив новозбудований храм. Саме тут 2001 року сотні тисяч людей вітали Папу Римського Івана Павла ІІ.

Отець Орест Фредина досі є настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці. Про нього кажуть, що він – знакова персона для Львова, один з найкращих проповідників Слова Божого. На таку похвалу священик реагує спокійно:

Під час введення на престол Папи Римського є гарний обряд. На тацю кладуть кавальчик хмизу, підпалюють його і кажуть: «Ось так переходить людська слава». Думки та оцінки інших не паралізують мене. Я дякую Богу за покликання священика, але насамперед я хочу бути простим учнем Ісуса. Я переконаний, все добре, що є в мені, – це Його дар. Я звичайний чоловік, який прямує у житті своєю дорогою. Часом мені вдається йти трохи швидше, часом я пригальмовую, а деколи взагалі стою на місці. Але навіть у своїх немочах я навчився покладатися на Бога.

Під час візиту до Львова Папи Івана Павла II ви мали змогу спілкувалися з ним. Як воно    зустрічати в житті святих?

В Івана Павла II був дуже завбачливий секретар. Коли на Папу був замах, той зібрав його кров. Очевидно, він передбачав, що Іван Павло II стане святим. Часточка цієї крові тепер зберігається у нашій церкві.

Крім зустрічі з Іваном Павлом II, я спіткав у житті інших святих — тих, які жили в час підпілля нашої церкви. У нашому храмі знаходяться мощі священномученика Григорія Лакоти, хоч офіційно він і не проголошений святим. Він здобув добру освіту, згодом став ректором духовної семінарії, а ще через деякий час – єпископом у Перемишлі. Цей чоловік жив у шикарних палатах, їздив каретою, носив золотом шиті ризи. Коли в 1939 році на землі західної України прийшли більшовики, всі радили йому тікати до Німеччини, інакше він втрапить до Сибіру. А він сказав, що не тікатиме, бо може там, у Сибіру, знайдеться хоч одна людина, якій він послужить як священик. Тоді він замінив добрі польські черевики на кирзові чоботи, золотом шиті ризи – на куфайку, митру, шиту діамантами, – на вушанку, а замість хреста взяв до рук кирку.

Читайте також: «Не цілуйте рук, а краще виконуйте свою роботу». Сім історій про Йосифа Сліпого

Коли я навчився в підпільній семінарії, мені пощастило знати отця Григорія Будзінського. Це був надзвичайний чоловік! Він провів тринадцять років у Сибіру, однак попри це ніколи не був знервованим. Якщо у посудину налити мира та міцно вдарити по ній – вона розіб’ється, але на світ виллється пахуче миро. От від отця Григорія Будзінського виливався мир. Навіть вороги таких людей шанували.

Отче, а можуть святі мати поганий характер?

Я б сказав, що вони можуть мати складний характер. Часом людина від природи отримує добру вдачу як такий собі бонус. А може мати непростий характер та усе життя робити титанічні зусилля, аби його побороти. Якби ми порівнювали двох таких людей, то наші симпатії, ймовірно, схилилися на користь того, хто не працює над собою, бо отримав бонус. Такі людські судження не завжди слушні.

Святі ніколи не впадають у розпач, бо знають Того, хто може подати їм руку допомоги. Святий Августин казав: «Що можеш – роби, що не можеш – проси». Ми ж навпаки, там, де мали б молитися, нарікаємо. Мені дуже сподобалися слова Папи Франциска: «Справжній християнин ніколи не ниє і не гнівається. Він переконаний силою воскресіння, що не існує такого зла, яке було б безконечним. Не існує такої ночі, яка було б безкрайня. Не існує абсолютно поганих людей та немає такої ненависті, яку б не могла подолати любов».

Отче, ви назвали себе учнем Христа. А що ви думаєте про словосполучення «раб Божий»?

У Святому Письмі зустрічаємо і перше, і друге формулювання. Раб трудиться зі страху, примусу або заради винагороди, син же – з любові. У Старому Заповіті читаємо: «Страх Божий – початок премудрості». І всі ми в житті проходимо цей початковий етап.

Читайте також: Чого нас вчив Любомир Гузар? Важливі тези Блаженнішого. Відео

Згадаймо притчу про блудного сина. Молодший брат вів нечестиве життя, всі гроші пустив на вітер, повернувся до розуму не через духовні пориви, але тому, що був голодним. Він розумів, що слуги в домі його батька мають хліб, а він мусить їсти разом з свинями. І от він планує прийти до батька і сказати йому: «Я згрішив проти неба і проти тебе, я більше недостойний зватися твоїм сином, прийми мене як одного з твоїх слуг». Та коли він зустрічає батька та починає казати йому ці слова, той не дає йому договорити. Він обіймає сина, дарує йому найкращий одяг, одягає на руку перстень, взуває на ноги сандалі, як знак того, що він не раб. Бо хоч як глибоко ти впав, хоч як сам до себе ставишся, як до раба чи наймита, Бог завжди тобі пригадує: «Ти мій син чи моя донька. Я ніколи не погоджуся на щось менше».

Отче, ви часто нагадуєте, як важливо в неділю не працювати…

Я наводжу такий приклад. Чоловік працює на станції шиномонтажу і має недільне чергування. Якщо в когось трісне колесо, він відремонтує його. Це його обов’язки і це не є гріхом. Уявімо іншу ситуацію. У неділю механік сидить на СТО, нудьгує, бо немає клієнтів, і раптом пригадує, що він пообіцяв приятелю відремонтувати колесо. Дзвонить йому, той приїжджає, він чинить колесо і навіть грошей за не бере. І це є гріхом. Бо є заповідь: «Пам’ятай день недільний святкувати». А цей чоловік свідомо цю заповідь порушує.

Звичаї Радянського Союзу, де працювати неділю було нормою, глибоко вкоренилися в побут нашого народу. У Литві після того як впала залізна завіса, їхній архієпископ ліг хрестом на підлогу в храмі, з якого більшовики зробили музей, і сказав: «Боже, я прошу в тебе прощення за те, що ми зневажали твої святині та твій день. Тепер ми, як народ, робимо постанову жити за твоїми законами».

Читайте також: Слухати, давати, якоритись. Три уроки владики Бориса Ґудзяка для сучасної молоді

У книзі Ісаї є такі слова: «Навіщо топчете мої двори? Та ви ж у мої свята б’єтеся, робите свої ганебні справи, гнобите інших?» А тоді Бог через пророка каже: «Якщо хочете їсти з благ країни, ходіть за моїми законами, а якщо ні – меч пожере вас».

Але все таки в нашій країні церква відділена від держави. Як дотримуватись цієї настанови?

Колись, після революції, французи вирішили запровадити, щоб в тижні було не сім, а десять днів, а лише тоді був вихідний. Дуже скоро вони відмовилися від цієї затії, керуючись здоровим глуздом. Вони зрозуміли, що людина за цей час не встигає відновитися, а без нормального відпочинку падає продуктивність праці. І вони повернулись до старого порядку.

Неділя – це день, у який воскрес Ісус. Кожна неділя – це маленька Пасха. Бог нагадує нам: «Те, що ти так тяжко працюєш, є наслідком гріха. А неділя – це день свободи, коли ти маєш пригадати, що твоє покликання – бути не рабом, а сином». Неділя – це день, коли нас закликають поглянути вгору і згадати, що існує небо. Це день, коли ти маєш нагодувати свою душу. Хто вірить – робить це в молитві, хто не вірить – у тиші, спокої та відпочинку. Це надзвичайно потрібно всім нам.

Читайте також: Духівники Твого міста. Михайло Димид про окуляри християнської любові

Мене дивує, коли згідно соціологічних опитуваннях 89 відсотків українців називають себе віруючими. Чому тоді голоси тих, хто не хоче святкувати неділю, такі сильні? Невже 11 відсотків мають кращі голосові зв’язки, аніж ті 89?

Може, тому, що люди, попри те, що є хрещені в дитинстві, не є свідомими своєї віри?

Добре, коли ми у зрілому віці приходимо до свідомого розуміння християнства. Але щастя не в тому, що я вибрав Бога і прочитав Біблію. Це добре, але не це спасає. Спасає Господь. Ісус каже: «Ніхто не може до мене прийти, кого не приведе мій небесний отець». Коли ми були несвідомі, маленькі, нас вибрали, нам подарували цей дар хрещення. Хтось цим даром може користуватися, примножувати його для Царства Божого, а хтось може загасити свій світильник, закинути його десь далеко і більше ніколи його не віднайти.

Читайте також: Духівники Твого міста. Студентський капелан, який каже «привіт!»

В одному з трактувань я читала, що світильник – це традиція, обряд. Але, щоб він палав, потрібна олива, тобто живі стосунки з Богом.

Олива – це ще не найважливіше. Святі отці казали, олива – це наші добрі діла, служіння ближнім, але щоб бути спасенним, цього не досить. Хоч як гарно ми приготували лампадку, хоч якої духмяної олії туди налили, вона не горітиме, якщо зовсім інша природа світла, Бог, її не доторкнеться. Ісус каже: «Вогонь приніс я на землю, і як я прагну, щоб він запалав». Дуже важливо змагатися, чинити добрі діла, але дар спасіння – це завжди дотик Божої любові.

Якщо ми думаємо, що наша побожність – це лише виконання традицій, то ми помиляємося. Хоч традиція насправді зберегла дуже багато доброго. Я  чув таку аналогію. Людина несе дзбан з водою по пустелі, а спраглі люди тягнуться до цього дзбану. І от знайшовся чоловік, який сказав: «Важливий не дзбан, а вода в ньому». Вдарив по ньому, розбив і вся вода витекла на землю. Але якщо ми залишаємо лише на рівні традиції – наш дзбан може бути порожнім.

У виступі на TEDх, який називається «Євангеліє для гопників», Андрій Андрушків, випускник УКУ, згадує про ваш храм. Він прийшов туди на Великдень, а священик на проповіді говорив про Івана Дамаскина. Андрій у цьому виступі закликав священиків говорити в церкві мовою, яка близька і зрозуміла людям.

Я бачив це відео і навіть знаю, що то за священик розповідав про Івана Дамаскина. Андрій по-своєму правильно на таку ситуацію зреагував, його думка має право на існування. Хоч я вважаю, що Іван Дамаскин – скарб для церкви, адже саме він написав багато церковних піснеспівів, які ми використовуємо в літургії.

Читайте також: Отець Степан Сус: «Бог дивитиметься на вас як на людину з фотоапаратом і в шортах»

Деколи візьмеш читати святого отця, а він тобі не йде. Відклади! Візьми іншу книгу. Ми в нашій церкві маємо сім божественних літургій. На кожній є інший священик. Тож кожен може послухати проповідника, який говорить його мовою. Всі ми покликані звіщати Ісуса Христа. Кожна думка і кожне серце в проповіді Євангелія є важливими. Якщо ми справді віримо, що спасіння в Ісусі, Богові, який став чоловіком, то ми повинні у щоденному житті говорити про це.

Церква – це великий комунікаційний канал. Але чи варто там говорити про політику?

Якщо ми говоримо про те, що оздоровлює нас і робить кращим журналіста, політика, лікаря, няню в садочку, то чому ні? Попередній прем’єр-міністр Канади пояснював, що означає слово міністр – це людина, покликана служити. «Коли я був батьком родини, – казав він, – моїм покликанням від Бога було любити свою дружину та дітей, робити все для їхнього щастя. Коли мене призначили прем’єром, я зрозумів, що Бог доручив мені з такою самою турботою піклуватися про моїх співгромадян». Це спосіб думання християнина.

Покликання християнина, який кладе асфальт, – рівно класти асфальт?

Назва міста Мюнхен в перекладі означає «монахи». Місцеві жителі за основу порядкування в Німеччині взяли правило бенедиктинських монахів: якщо я печу хліб, стараюся так, ніби роблю це для Христа. Якщо шию чоботи, то так, ніби сам Христос мав в них ходити. Бо Бог каже: «Все, що зробили одному з найменших цих, те мені зробили». Оце принцип побудови суспільства на основі християнства. Не можна тихенько поставити свічечку в церкві, а поза храмом чинити зло.

Біла церква, а навколо пил і шум автомобілів… Отче, як вам бути парохом на Сихові?

Я маю привілей бути священиком у великій спільноті, що називається церквою. Це щастя і відповідальність. Тому я прошу: «Хто думає, що злий, – моліться. Хто думає, що добрий, – моліться! Якщо пригадаєте – помоліться і за мене, а я в свою чергу буду молитися за вас». Бог покликав мене, щоб я тут, на Сихові, для цих людей був татом. А тато, це не той, хто гроші заробляє, але той, хто любить. Бо це любов будує церкву.

Надія Калачова

Фото зі сторінки Церкви Різдва Пресвятої Богородиці

Духівники Твого міста