Через українські гори до Львова

На постійно я переїхала сюди у 2004-му році. Будучи студенткою етнографії у Варшаві, я часто ходила в польські гори. Та мене тягнуло побачити українські. Перший раз я приїхала в Карпати у 1997-му році, з друзями. Ми проїжджали через Львів, і відчули дуже дружню приємну атмосферу цього міста. Тут почуваєшся як вдома. У нас, студентів етнографії, були амбітні плани – пробували робити в горах дослідження, живучи у місцевих. Я навіть планувала писати свою дипломну роботу про Бойківщину, але, познайомившись з людьми, їздила більше до них, аніж по роботі. До того ж, у мене була практика у львівському Музеї етнографії. На 4-му курсі я приїхала до Львова, отримавши стипендію, створила сайт Lwow.info, тоді ж зустріла свого чоловіка. Зараз у нас троє дітей.

Мене багато що дивувало, нервувало або захоплювало у Львові. Та що довше я тут живу, то більше не звертаю на це уваги. Десь 6 перших років ми жили на площі Ринок. Тоді можна було нормально вийти, купити хліб, запаркувати машину. Я би вже не хотіла, напевно, там жити. Але це неминуче, місто мусить розвиватися.

Від блогу до путівника

На своєму сайті спочатку писала для знайомих про те, як виглядає сучасне життя у Львові, а потім вже й на інші теми. Читачі цікавляться, як тут живеться полякам, а є такі, що ностальгують за довоєнним містом. На моїй сторінці у Facebook часом ведуться такі дискусії навколо «Lwów to jest polske miasto».

Закінчивши тут курси екскурсоводів, я почала працювати з поляками. Через ситуацію на Сході до Львова зараз приїжджає,може 20% поляків від тої кількості, яка була колись. Туристичні фірми вже майже не їздять. Та попри це, я ще займаюся фотографією, перекладами, роблю прикраси з бісеру. Щоправда, не вистачає часу на все, бо пишу книгу. Це буде путівник про Личаківський цвинтар, який має вийти в Польщі для поляків, надіюся, наступного року. В Польщі бракує книжок саме про це кладовище. Останній такий путівник у Польщі було видано у 1937-му році.

Як налагодити діалог: львівські поляки, польський Львів та історія

У Львові є значна група поляків, які залишилися тут після війни і, здебільшого, групуються навколо польських костелів та товариств. Я більше зв’язана із середовищем школи №10, де вчаться мої діти, костелу св. Антонія, газети «Kurier Galicyjski», оскільки часом туди дописую. Інколи важко сказати, хто є поляком, а хто ні, багато людей змішалися в силу тих складних часів. За оцінками, їх тут десь 20-30 тисяч.

Мої знайомі польські журналісти, волонтери дуже позитивно ставляться до України. Та загалом серед поляків є також розчарування стосовно українців, бо вони не бачать взаємності. У Львові болючі точки, наприклад, Органний зал, який хочуть повернути як храм, а також парафіяльний будинок біля костелу св. Антонія, де зараз музична школа. З боку міської влади Львова немає бажання піти на зустріч.  Так само довго тривають суперечки за цінні картини з Жовківського костелу св. Лаврентія, які зараз у Львівській картинній галереї. Поляки хочуть бачити їх в автентичному місці.

Не порівняти умови, в яких живе українська діаспора в Польщі та Україні, в плані фінансування. Звичайно, Польща може дозволити собі більше, але й українська влада має показувати відповідні жести. На рівні простих людей все краще. В мене є багато знайомих серед українських націоналістів зі старого покоління, які дуже не любили поляків. Та до мене вони ставилися ввічливо, ми добре дружили. Недавно читала про польсько-українську війну 1918-го року. У польських та українських книжках абсолютно нічого не сходиться, крім того що все почалося 1-го листопада. Про нашу спільну історію на чолі з Волинню треба говорити, а не втікати від тої теми. Порозуміння неможливо накинути зверху. Напевно, мусить пройти ще багато часу, бо ще живуть емоції.

Про подорожі і хіпі в польських горах

Цього року я вирішила, що треба більше поїздити по Україні. Я дуже шкодую, що не була в Донецьку. Сказавши про це знайомим українцям, вони подивилися на мене великим очима і запропонували поїхати ще в Придністров’я (сміється – ред.). Мені всюди цікаво, навіть там, де, здається, нема на що дивитися.

Часто бувала поблизу Славська, де вивчала дерев’яну архітектуру і навіть набралася діалектів. У Польщі найбільше їздила в гори при українському кордоні. Під час операції «Вісла» цю територію повністю обезлюднили, а десь в 70-х роках там почалося «дике» заселення: приїхали хіпі, неформали, які мали проблеми з владою. Там зараз зовсім інша культура, ніж, наприклад, в Татрах, бо вони не відтворювали традиції, а створили щось нове.

Культурні зміни Польщі та ілюзії українців

Українці більш відкриті. Пригадую, як нас вперше по приїзді до Львова, вночі, прийняли до себе чужі люди. Натомість поляки стають все більш замкнутими. Поговорити з кимось на вулиці чи запросити додому вже не так прийнято. Те, що молоді люди відкидають релігію, – це теж загальноєвропейський процес. У нас він трохи пізніше почався, бо все трималося на Папі при його житті. Але в Польщі є чимало людей, які відстоюють традиційні цінності.

Багатьом українцям здається, що Польща – це супер. Та на відстані все часто виглядає інакше. Я сама перед Україною півроку у Варшаві шукала роботу… і не знайшла. Там, наприклад, великі проблеми з чергами до лікаря, бо треба записуватися наперед, і черги можна очікувати півроку. Втім, не бачу нічого поганого в тому, що люди готові дотримуватися закону Польщі, їдуть туди жити.

Між українцями та поляками

Я потрапила до Львова іншим шляхом, аніж більшість поляків, які переважно вливаються в польську діаспору. Це природно – йти до своїх. Однак це середовище досить замкнуте, з якого потім важко вибратися. Я ж спочатку познайомилася з українцями Львова, греко-католицькою інтелігенцією, яка показала мені український бік Львова і те, наскільки він важливий для українців.

Як блогер та екскурсовод, я бачу своє місце між поляками та українцями. Так, як маю змогу, вважаю, що треба говорити полякам про українців, українцям – про поляків. Завжди, коли проводжу екскурсії, намагаюся з такого погляду представляти нашу спільну історію. Кожен має робити те, що він може робити. Не плануємо з сім’єю переїжджати в Польщу, хоча я сумую за Варшавою. Та навіть, якби переїхали, я би продовжувала писати про Україну.

Розмовляла Ірина Матвіїшин