Фото Івана Станіславського

Фото Івана Станіславського

«Психопати сотнями не ходять. Йдеться про страшну ненависть». Дослідниця терору про злочини росіян

13321 0
Звірства росіян – не нове для світу, про них знають поляки, німці, румуни, чехи. Так, росіяни ґвалтували їхніх жінок, вбивали їхніх чоловіків і дітей. Але цю історію відклали, її прикрили перемогою у Другій світовій і десятиліттями російського терору. Львів пам’ятає тисячі закатованих і вбитих енкаведистами. Їхні історії можна почути у «Тюрмі на Лонцького», вони показують, як росіяни ненавидять українців і чому українці незламні. Про тюрму і її в'язнів, а також про політичну культуру та природу українців, про етнічну війну і природу російського терору Тvoemisto.tv розпитало в історикині Олесі Ісаюк.

Із Олесею Ісаюк ми зустрічаємося при вході до «Тюрми на Лонцького». Вона – історикиня, працює тут понад 10 років. Жінка веде нас до свого кабінету. Колись це була камера, а тепер тут робочі столи, комп’ютери, крісла. Тепло, пахне кавою, але… незатишно. 

Це місце перевертає свідомість. Коли була тут вперше, то жахнулася від усвідомлення звірств, на які здатна людина. Тут закатували тисячі людей. Лише у перші дні радянсько-німецької війни енкаведисти розстріляли тут понад півторитисячі в’язнів. «Найнебезпечнішими» злочинцями були політичні активісти, «контрреволюціонери», націоналісти. Коли радянські сили відійшли львів'яни побачили на тюремних подвір’ях гори трупів. Люди приходили сюди опізнавати рідних і знайомих. 

Я прийшла сюди, коли історія повторюється у Бучі, Ірпені, у Маріуполі, та знайшла відповіді на багато «чому».

Після того, як дізналися, що накоїли російські військові у Бучі, Ірпені, ми заціпеніли від жаху. Щоби хоч якось пояснити це, багато людей почало говорити, що поведінка нашого ворога не нова, що українці вже не раз бачили його дике обличчя. Зокрема і в «Тюрмі на Лонцького». Що відбувалося в ній, які історії вона може показати, розказати, які уроки можна винести з неї сьогодні? 

Справжній жах тут панував упродовж 22-30 червня 1941 року. У неділю, 22 червня, вранці Німеччина вторглася до Радянського Союзу. На хвилі першої паніки загони червоної армії, і НКВД разом із ними, забиралися з міста. Залишали все: в’язнів у тюрмі, документи. Та невдовзі зрозуміли, що не все так страшно, і повернулися. В ніч із 24 на 25 червня почалися масові розстріли, які тривали до ранку 29 червня. Протягом доби радянські війська покидали Львів. 

Люди чули постріли, розуміли, що щось відбувається, притому, що розстріли ці проводили у підвалі, в приміщенні тюрми. За окремими свідченнями спершу сюди пробралися львівські студенти, ще до того як зайшли німці. А коли прийшли німецькі солдати, то жахнулися. Задля того, щоб ідентифікувати тіла убитих, дозволили містянам прийти на подвір’я. Упізнані тіла віддавали родичам для поховання, а якщо хтось знайшов знайомого, то передавав інформацію рідним.     

Читайте також: «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. з росією буде те саме», – Мирослав Маринович

За п’ять діб у цій тюрмі вбили 1600 людей. Та вона була не єдина. Загалом кількість жертв у таких тюрмах в нашому регіоні становила 22 або й 24 тисячі осіб. Йдеться про перші два тижні німецько-радянської війни.

Таке відбувалося на заході України, заході Білорусі та в країнах Балтії, вся ця зона була зайнята радянським союзом у 1939 – 1940 роках. 

Фото з архіву ЦДВР, "Локальна історія"

Чим для німців було побачене, як вони це використали у своїй пропаганді? 

Військові трактували це як масове знищення цивільних, для них це було шоком. Утім дуже скоро це перестало їх шокувати, тому що Гітлер був учасником так званої війни на знищення. Розумієте, два тоталітарні режими воювали, по суті, проти цивільного населення. Саме цивільне населення стало заручником воєнних операцій. 

А от із погляду нацистської пропаганди те, що сталося в тюрмах Заходу України, було подарунком. Німці відразу ж почали звинувачувати в цьому так званий "жидо-комуністичний" режим, казали, що все це зробили євреї, що й стало причиною провокацій, погромів у місті. Так вони скерували загальну фрустрацію в потрібному їм напрямку. Людська психіка так улаштована, що потребує логіки: люди хочуть знати чому. 

До речі, саме на цьому базується практика «ламання» людей у концтаборах. Найстрашніше не насильство, найстрашніше – тотальна відсутність логіки, на яку можна опертися. Там цю логіку постійно порушують, і ти не знаєш, чому так є. Розумієш, що твоя доля і доля співкамерників залежить лише від того, чого захоче «великий палець на правій нозі наглядача». 

На фото внутрішнє подвір'я тюрми на Лонцького. Фото з публікації споминів в'язнів у виданні "Локальна історія"

Кого саме тут убили? 

Треба розуміти логіку радянського терору. Заарештовувати, знищувати, депортувати намагалися найперше тих, що були елітою суспільства. Потім тих, що мали ресурс, тобто заможних людей, бо заможна людина може використати свій ресурс для просування альтернативного погляду. А це для радянського устрою було загрозою, бо тоталітарна держава не терпить конкуренції. Москва знищувала альтернативні еліти, у тому числі національні. 

До того ж був «невибірковий» терор, тобто хапали навіть того, хто не так подивився. Ось це логіка концтабору – щоби людина не знала, за що «прилетить». Розумієте, основним методом політичної боротьби був терор. 

Але ж були люди, котрі вижили, вибралися з тюрми на Лонцького. Хто вони, про що розповідають у своїх спогадах?

Урятувалася, зокрема, ігуменя Олена Вітер, яка в роки війни переховувала євреїв. Також є спогади Богдана Казанівського. Він був одним із перших, хто побачив жах, який залишили після себе енкаведисти. Побачив гору тіл. 

Коли росіяни відступили, була тиша, а потім вони повернулися і почали забирати людей із камер. В’язні чули постріли, бачили, що люди не повертаються, і намагалися рятуватися. Їх викликали за прізвищами, тому вони або казали, що тут такого нема, або що його вже забрали. Допомогли в’язням оунівці, які 26 червня напали на тюрму. Звільнити всіх їм не вдалося, але втекла група польських офіцерів і черниці, серед яких була вже згадана Олена Вітер. 

Спогади тих, що пішли упізнавати тіла убитих… знаєте, вони від спогадів людей із Бучі мало відрізняються. Не хотіла б їх переказувати. Утім не варто перебільшувати, додумувати, бо з того жаху постають якісь макабричні міські легенди. Вони знецінюють реальні жертви і провокують безглузді дискусії. 

Читайте також: Російська армія залишилась такою, як була. Історик про Львів, біженців та крах світового порядку

Тюрма на Лонцького теж має такий «сюжет». Йдеться про розіп’ятого священника з розпоротим животом і про знущання з вагітних. Був єдиний свідок, який про це говорив. Розповідав, що він із товаришем пішов подивитися на того священника, сфотографував його, але ті фото ніде не приймали, тож закопав їх у батька на городі. Город залишився під «совітами» а він – у еміграції. Тож вийшло так, що підтвердження цієї історії немає.  

Та якби це була правда, то німецькі пропагандисти використали б це, воно б відобразилося або в німецьких звітах, або в пропаганді. 

Те, що там не було розіп’ятого священника з розрізаним животом, не означає, що там не було інших закатованих:  жінок, чоловіків, отців...

Так про це ж і йдеться. Але через такі історії питання про цей злочин переводиться в дискусію, на кшталт «може, воно було, а може, й не було». Це дискредитує правду, розумієте? 

Наприклад, історія з Ірпеня про зґвалтованих дітей. З’ясувалося, що це фейк, що це фото з миколаївського моргу, що на ньому – справжня жертва зґвалтування. Але такі «вкиди» можуть використовувати на користь ворога, щоби спричинити дискусії про правдивість реальних злочинів росіян. Звичайно, історія жахлива, але треба шанувати пам’ять загиблих, відтворювати все документально і не травмувати суспільство зайвий раз. Треба все ретельно перевіряти. 

Якими були наглядачі у цій в’язниці, чи збереглися спогади про них? 

Все, що можемо знати з архівів, то це те, що був такий-то і працював там-то, стільки-то часу. В’язні наглядачів майже не запам’ятовували, звичайно, якщо вони не відзначалися чимось дуже особливим – негативним чи позитивним. Наглядачі були найменш індивідуалізованими постатями в спогадах в’язнів. Вони тричі на день давали «хляпавку» в горня і двічі водили до туалету – все. Говорити з ними не було про що, вони переважно не розуміли нашої мови. Через добріших наглядачів в’язні спілкувалися між собою, могли передати якусь записку, привітання. 

А от слідчі – це інше. Про них є трохи більше згадок: поводився так і так, був таким і таким, знущався, бив тощо.

До речі, бачимо тут величезну відмінність між образом державного службовця, до якого звикли ще з часів Австрії та Польщі, і тодішньою реальністю. 

Що ви маєте на увазі? 

Наприклад, у Стрию заарештували місцевого члена громади – інженера Калиновича. То громада, що для нас є звичним і тепер, зібралася та подала запит. Хотіла знати, що відбувається, чому, на якій підставі заарештували цього чоловіка. У відповідь цих людей викликали в управління НКВД і почали повчати, мовляв, як ви смієте писати такі звернення, це ж «совіцька» влада.

А люди казали, що не знали, що так не можна… Ви розумієте, ви бачите цю відмінність? Це ж два різні світи. Уже після Другої світової війни такого не було, бо була моральна готовність зустріти радянську владу як ворога. У цій історії йдеться не про заклик до справедливості, а про культуру, про спосіб комунікації з владою. 

Ми спадкоємиці Речі Посполитої, і це важливо. Бо у Франції, приміром, була жорстка централізована держава, а в Речі Посполитій – Польща, Білорусь, Балтія, Україна. У людей існував принцип «нічого без нас». Тут ніколи не було жорсткої монархії. Так, у нас була демократія. Умовно кажучи, француз чи іспанець у своєму ставленні до центральної влади був більш обмежений, аніж українець чи поляк. 

Ви бачите, що відбувається на Київщині, в Маріуполі, Харкові. Чи були для вас як для історикині ці звірства передбачуваними? Дехто з істориків каже, що цього слід було очікувати, бо «це орда, ми ж попереджали»… Ви також так вважаєте? 

Тими, що мають право говорити «ми попереджали», є свідки – ті, що пережили і залишили як свідчення свій досвід спілкування з росіянами, свідки тоталітарних режимів, свідки явлень цієї «російської культури». Інша річ, що ми, може, не почули, може, воно не було правильно прочитане. Так, російська армія, принаймні в Україні, демонструвала таке і раніше – Батурин, руйнування Січі…

Але ж це було так давно. Цю історію суспільство сприймає як бестселер…

Саме так. Коли читаєш історію, чиїсь свідчення, то можеш закрити її або ж заспокоїти себе, що то все вже було, відкласти і вийти у мирний світ.  Але тепер такого не буде, нікуди не подінешся, бо це відбувається тут і зараз, у нашій країні. Історії з минулого дають можливість дещо рефлексувати. Так, для історика те, що відбувається в наші дні, не є чимось таким, чого ніколи не було. 

Крім досвіду України в 1941-ому, крім досвіду Заходу України в 1944 – 1946 роках, це гостра фаза боротьби з УПА. Крім досвіду центру України щодо колективізації у 1929 – 1933 роках, а ще перед тим «совєтизації», радянська окупація в 1918 році і так далі. 

Але, знаєте, є ще свідчення жінок із Берліна, Будапешта, польських міст, румунських. Хвиля ґвалтувань стосувалася не тільки Німеччини (до речі, з цим пов’язана запеклість сил вермахту). Солдати вермахту не відступали зі Східної Пруссії, щосили трималися, і не тільки тому, що то їхня земля, а тому що бачили, що робить росія. Їм не треба було пропаганди, вони тримали щит, давали можливість своєму цивільному населенню втекти. 

А там могла пропасти графиня Маріон Дьонгоф – німецька публіцистка, засновниця фонду, який підтримує молодих інтелектуалів. Або ж Марта Гіллерс – авторка « Жінки в Берліні». В 1920 році, під час радянсько-польської війни, думаєте, наступ радянської армії обійшовся без жахіть? А Катинь, придушення польських повстань, виселення, депортації, різанина містян у Празі, придушення повстань за Катерини ІІ?..

Ви про те, що поляки, німці, чехи, румуни мають також знати, що таке росія, що таке її армія? 

Вони знають це, мають свій досвід, тож ми не єдині. А от чому цей досвід не був проговорений… Можливо, він надто страшний. Можна зрозуміти тих, що про це ніколи не розкажуть. Можливо, річ у технічних можливостях. Тоді багато хто просто не вмів писати, історії передавалися від батька до сина. А згодом, по закінченні Другої світової, росія стала переможницею, розумієте? Тримала під контролем тих, що могли розповісти. І з часом усе затерлося. 

Ви вважаєте, що ці жахіття не були до кінця проговорені колись, а те, що відбувається нині, ми достатньо показуємо світу? Чи матиме це відгук, чи може ця біда змінити хід теперішньої війни? 

Воно уже вплинуло. Гітлер став чудовиськом для Західної Європи, а для Східної «дрібним тираном сталінської епохи». Так, ми мали з чим порівняти, у нашому досвіді Сталін був більшим чортом, аніж Гітлер. Єдиним винятком є євреї, адже для них нацизм означав тотальну загибель, а для всіх інших комунізм був більшою загрозою. Європа каже, що не бачила більшого жаху за Гітлера, але ж есесівці цивільних просто так на вулиці не розстрілювали?

Зараз Західна Європа побачила щось ще страшніше, побачила в прямому ефірі. Працюють журналісти, і міжнародні також. Туди одразу потрапив увесь світ – через інтернет, соцмережі.

Я навіть неділю свідомо витратила на те, щоб написати всім, з ким колись співпрацювала на Заході, про те, що тут відбулося. Я розумію, що медіа – це сила, але це й певна дистанція, а приватні повідомлення – це міжособистісні зв’язки. 

Особливою є позиція Британії. Ми знаємо про неї як про дуже стриману, і в політиці також. А зараз вона підозріло різка. У Європі також не прийнято з найвищих трибун говорити різко, там добирають слова, важливим є підтекст, але зараз усе інакше. Думаю, Москві Буча відгукнеться. Ми ж хочемо, щоби Москву одразу зрівняли з землею? 

Навіщо ця війна? Уже ніхто не вірить, що йдеться про території чи якісь ресурси. Ми ж бачимо, кого і як убивають… 

Це етнічна війна. У нашому регіоні цим поняттям прийнято оперувати в контексті українсько-польського конфлікту. Зараз триває етнічна війна, я зрозуміла це, коли почула тест на «паляницю». Це чудовий пароль, символ. Щоб вимовити це слово, треба володіти мовою. Так, це про ідентичність. 

Читайте також: За злочини відповідальний кожен, хто має російський паспорт. Реакція соцмереж на «Бучанську різанину»

А потім, коли з’явилися свідчення про вбитих чоловіків, жінок, дітей… Людина ж не може просто так убити іншу людину, якщо вона не психопат. А психопати сотнями не ходять. Тому йдеться про страшну ненависть. Для росіян тригером на вбивство є ознака національної ідентичності: мова, вишиванка, прапор, тризуб. Спершу вони вбивають чоловіків, які здатні на спротив, які є носіями ідентичності, а потім ґвалтують жінок. І не тому, що така їхня збочена природа, а тому, що це спосіб тиску на етнічне протистояння. Ми воюємо за те, щоби покарати геноцид, а вони воюють за те, щоби його вершити. 

Чи бачили ви розплату росіян за такі дії, чи було таке в історії? 

Вони розплачуються своїм нікчемним існуванням. Але якщо серйозно, то, напевне, ні. Знаєте, коли думаєш про те, як вони живуть, у якому середовищі, між яких цінностей, то їх може стати шкода. Але не варто цьому піддаватися – вони самі в цьому винні. У них є право вибору, усіх не пересадять. Був бунт, і вони могли під час смути щось змінити, в часи пізніх Романових, могли більшовиків вчасно розстріляти у 90-ті роки, могли Путіна не обирати, але… не зробили цього. На мій погляд, відплата мусить бути. Тепер кожен політичний лідер, незалежно від партії, побачить, що народ вимагатиме від нього зробити з москвою те, що римляни зробили з Карфагеном, – «переорати». 

Розмовляла Вікторія Савіцька

Фото: Іван Станіславський і Локальна історія

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав. 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!