фото: eurowine.com.ua

фото: eurowine.com.ua

Хто такі львів'яни? Шлях до ідентичності

3183 0
Про поняття української (національної) та львівської (локальної) ідентичності, проблеми мультикультурного Львова, а також, що означає бути львів’янином обговорювали на тематичному форумі «Місто» в рамках Форуму видавців, організованому дискусійною платформою «Твоє Місто Львів».


Данило Судин, доцент кафедри соціології Українського католицького університету

«Здатність до колективних дій – ознака сильної ідентичності»

«Поняття ідентичності – це одне з понять соціології, яке дуже активно використовується. Його запровадив Ерік Еріксон ще у 60-х роках ХХ століття. Сьогодні це слово використовували у різних контекстах. В одній із найновіших публікацій, яку я бачив, автор говорить, що «ідентичність» – це гарне поняття, але в нього є один недолік, – сьогодні ніхто не знає, що воно означає.

Спершу слід розуміти, що є особиста і колективна ідентичність. Особиста – бере початок від певного моменту самоусвідомлення, а колективна – це відчуття приналежності до певної групи. Відтак, закономірно, що існує також і львівська ідентичність.

Виявилось, що львівську ідентичність у 1994 році обирало близько 70% львів’ян, але коли запитали, яка ідентичність з усіх  (національна, регіональна, релігійна…) є найважливішою для них, то львівську ідентичність обрало приблизно 1-1,5%. «Найпопулярніша» ідентичність у Львові за всі роки – українська, її обирає 70-80% львів’ян. У 2015 році українська ідентичність набрала 83%, на другому місці вікова і на третьому львівська. У 2004 році людей які ідентифікували себе з львів’янами було 70%, а в 2010 році їх стало 36%, зараз 38%.

Врешті-решт, важливим залишається лише те, як  впливає на повсякденне життя людини те, що вона асоціює себе з львів’янином.  Суспільство може сказати «гаразд, ти львів’янин», але людина повинна підтвердити це право, інакше обрання ідентичності нічого не означатиме. Ви можете назвати себе Наполеоном, але поки інші не визнають за вами такого права, то ви будете носієм якоїсь іншої ідентичності, але точно не ідентичності Наполеона.

У будь-якому разі для тої чи іншої ідентичності найважливішим є самовідчуття, адже ніхто не може дати довідку «тепер ти львів’янин». Можна прожити все життя у Львові і нічого не зробити для міста, тоді постає питання, чи можна назвати таку людину львів’янином. Тому важливо, що сьогодні відбувається певний зсув до суб’єктивних речей і бути українцем – це не лише знати мову, чи мати українське походження, важливіше робити щось для України, відчувати себе українцем. Тому ідентичність завжди тісно пов’язана з активністю людей та їх цінностями.

Один з маркерів, які справді визначають, чи є людина львів’янином – це її участь у колективних діях, заходах, які є характерними для певної групи людей.  Здатність до колективної дії є ознакою сильної ідентичності, адже тільки відчуття приналежності людини до певної групи змушує вийти за межі власного існування і власного комфорту.

Наприклад, на мій погляд,  частиною львівської ідентичності є, хоч як би це дивно не звучало, львівські стовпчики. У Львові з’явилася ініціатива – за кошти міського бюджету, або за кошти мешканців встановлювати на тротуарах стовпчики, щоб автомобілі не могли туди заїжджати. Також доволі сильним проявом ідентичності є допомога армії, або ж внутрішньопереміщеним особам.

Сьогодні доволі цікавим питанням є відновлення пам’ятників, які теж свідчать про ідентичність людей. Виявилось, якщо львів’яни асоціюють себе з українцями, то вони, передовсім, хочуть, щоб у місті з’являлися пам’ятники героям національно-визвольних змагань, якщо ж люди ідентифікують себе з львів’янами, то обирають пам’ятники українським діячам культури, науки...

Також тут з’являється нова категорія – визначні львів’яни, незалежно від національності. До прикладу, зараз у Львові проходить фестиваль Станіслава Лема, який народився у Львові, виріс у Львові, але жодним чином себе львів’янином не вважав. Очевидно, що Лем не є львів’янином у тому сенсі, на який ми сподівалися, але тим не менше його культурний внесок є важливим у становленні львівської ідентичності».  

Богдан Панкевич, громадський діяч, політик, член Несторівської групи

«Мультикультуралізм – не втрата ідентичності»

«Українська ідентичність є переважаючою саме тому,  що серед українців постійно існувало, історично зумовлене, відчуття небезпеки. І тільки коли це відчуття загрози зменшиться, прогнозую, зростатимуть інші ідентичності.

Цікаво, що у 20 столітті відбулася абсолютно парадоксальне річ: Львів був фактично мультикультурним  та мультирелігійним містом, але внаслідок російської окупації він став одним із так званих «захоронків» української ідентичності, української мови. Тому сьогодні  Львову потрібно врахувати досвід століть, досвід мультикультурності і обрати такий формат, в якому мультикультурність не загрожуватиме розвитку української ідентичності, яка, до речі, йде пліч опліч з львівською.

Мультикультуралізм – це точно не втрата ідентичності. Потрібно усвідомлювати, що всі ми громадяни України, які мають різний досвід, різні підходи і в цьому наша сила».

Наталія Отріщенко – кандидатка соціологічних наук, Центр міської історії Центрально-Східної Європи

«Львів – це не лише центр міста»

«Коли ми говоримо про Львів, то говоримо про місто парадоксів. Дуже часто те, ким ми хочемо здаватися, вступає у суперечку з тим, ким ми є насправді.

Тому для досліджень автопортрету львів’янина  у «Центрі міської історії Центрально-Східної  Європи» ми менше орієнтується на числа, кількісні дані, а більше працюємо з смислами, значеннями, словами. Ми інтерв’юємо людей для того, щоб дізнатися, які смисли вони вкладають у ті чи інші поняття, що саме змушує їх відчувати зв’язок з простором міста, як вони ставляться до минулого Львова та країни.

Один із напрямків наших досліджень є просторовим і він частково стосується неоднорідності міста. Ми проводили глибинні інтерв’ю з мешканцями львів’ян різних районів (Підзамча, Сихова, Кастелівки…) Ці райони є дуже різними  за своєю урбаністичною структурою, типом забудов і за ментальним образом, який існує у свідомості жителів цих районів. у

Більшість львів’ян живуть в урбаністичному середовищі, яке сформувалося після війни. Тому стоїть питання, чи мешканці усіх районів Львова ідентифікують себе з центром міста, з польсько-австрійською забудовою, чи їхні райони становлять цінність самі по собі, не враховуючи загальноміський контекст.

Наприклад,  Сихів довгий час був ізольований від центральної частини міста, внаслідок чого у великої кількості людей витворився образ Львова як Сихова.  І лише час від часу сихівчани їздили в центр міста, щоб так би мовити «задовольнити свої культурні потреби» – відвідати театр чи кіно.

Також хочу звернути увагу на іншу проблему: ми кажемо «ідентичність львів’янина» і в цьому вже є певна проблема, адже можливо «ідентичність львів’янки» відмінна від «ідентичності львів’янина».  Також важливо дослідити, наскільки простір міста є зручним для жінок, для людей з особливими потребами, для людей на інвалідних візках та матерів з дитячими колясками. Для цього потрібно відходити від центроцентричної моделі, адже Львів – це не лише центр міста, але й віддалені райони».

Діана Воннак, аспірантка (PhD candidate) Інституту соціальної антропології ім Макса Планка, Галле, Німеччина (Max Planck Institute for Social Anthropology)

«Складні процеси ми помилково намагаємось подати через «запаковані» категорії мультикультурності»

Мене завжди цікавив розрив між архітектурною тривалістю і людською «перервністю», яку ми спостерігаємо у Львові, а також те, що місто значною мірою подається через медіа, через політичні дискурси, як столиця українського націоналізму, незважаючи на  його мультикультуралізм та політичне минуле. Цікаво також, що самі люди не завжди усвідомлюють різницю між етнічним, політичним націоналізмом та національною приналежністю, особливо враховуючи контекст війни та переміщення людей всередині країни.

Для того, щоб зрозуміти формування світосприйняття людей я проводила дуже багато інтерв’ю з працівниками музеїв, які мають різні життєві біографії, і помітила, що в усіх цих людей з часом виробилася певна локально-професійна ідентичність, опираючись на яку  вони розповідали, чому історія важлива, чому потрібно зберігати культурну спадщину, або ж відновлювати культурні об’єкти, які в радянський час були занедбані.

Незважаючи на професійну ідентичність поле історичної спадщини у Львові є досить конфліктним. Ті категорії, які ми дуже часто використовуємо у своєму дискурсі, значною мірою ускладнюють розуміння тих процесів, що відбуваються у місті і є насправді набагато складнішими. Натомість ми намагаємось все це подати через так би мовити «запаковані» категорії мультикультурності чи минулого, яке було дуже однозначним чи неоднозначним.

Підготувала Оксана Лісна

 

Інтерв'ю Твого міста