Керівниця балету «Життя»: Хочемо показати, що Україна – не лише шаровари і сало

2773 0
Балет, що переміг разом із Русланою на «Євробаченні», показав українську автентику на сценах півсотні країн, але мріє частіше виступати у Львові.

Балет «Життя» розділив із Русланою Лижичко перемогу на пісенному конкурсі «Євробачення» 2004 року. «Дикі танці» відкрили львівським танцівникам цілий світ – із Русланою балет виступив у півсотні країн Європи, Америки та Азії. Проте, за словами керівниці колективу Ірини Мазур, найріднішою залишається львівська сцена, а найбажанішою – українська публіка.

Подружжя Мазурів заснувало балет «Життя» у Львові 1986 року. Авторами всіх постановок, заснованих на українській автентиці та синтезі європейського модерну з елементами джазу, є Ірина Мазур та її син Володимир – соліст балету. Артисти колективу на сцені не лише танцюють, а й співають та декламують тексти. «Життя» має чимало рекордів: наприклад, у 2009 році  в Південній Кореї балет виступав перед стотисячною аудиторією, а під час гастролей у Великій Британії дав тридцять концертів за три тижні.

Tvoemisto.tv розпитало заслужену артистку України Ірину Мазур про те, як сприймають закордоном українську автентику, чого чекати поціновувачам творчості «Життя» від прем’єри «ETNOЕВОЛЮЦіЯ» і чому навіть після виступів на одній сцені з Вітні Г’юстон і Селін Діон львівські танцівники залишаються тут. 

«Спершу виступали лише на фестивалях і конкурсах»

Тридцять років тому ми з чоловіком повернулись із Німеччини, де працювали у джаз-балеті. Мали конкретну мету: створити в Україні колектив сучасної хореографії. Тоді в СРСР про таке навіть не йшлося, тож рішення було доволі революційним і керував нами, певною мірою, юнацький максималізм.

Набрати танцюристів тоді не було проблемою – тут не бракувало людей із сильною академічною основою і класичною базою, яких виявилось не складно привчити до сучасної манери. Перший млинець нашого колективу виявився вдалим. За три місяці ми поїхали до Прибалтики на конкурс, і наші постановки посіли три призові місця.

Сучасникам легше – зараз на подібне мистецтво в Україні є бодай якийсь запит. А тоді вся хореографія в нас обмежувалась або класичними, або народними танцями, й пробитися зі своїм баченням на конкретні заходи було практично неможливо. Спершу ми виступали лише на фестивалях і конкурсах.

До початку співпраці з Русланою ми, можливо, не були настільки відомими широкому загалу, як хотілося б. Руслана шукала колектив для виступу на «Євробаченні» й наші дороги перетнулися – ми були єдиним балетом в Україні, який займався стилізацією української автентики. Зрештою, відтоді мало що змінилося в цій галузі.

«Нам би хотілося більше виступати у Львові»

Перемога на «Євробаченні» дала нам змогу багато гастролювати. Ми з Русланою об’їздили понад п’ятдесят країн світу, дали, без перебільшення, тисячі концертів. Це був унікальний досвід – працювати на одних майданчиках із Селін Діон, Дженніфер Лопес, Вітні Г’юстон.

Фото: соцмережі

Дуже знаковими для нашого колективу були проекти, які ми реалізували з Вроцлавською оперою. Це були, як їх називають у Польщі, superwidowiska – не звичайні оперні постановки, а дуже видовищні шоу. Ми вже тричі їздили в межах цього проекту до Польщі, де працювали з солістами італійського театру La Scala та інших.

Один із виступів був у воді – сцена стояла на водоймі, а солісти випливали на човнах. Друга постановка – «Князь Ігор» – була не менш грандіозною. Для неї спорудили сцену 150 метрів завдовжки, для декорацій залучили живих коней із возами. Коли вистава відбувається не в класичному концертному залі, а в парку, і спеціально для проекту зводять декорації розміром із десятиповерховий будинок, це просто виходить за будь-які межі уяви. Україні, на жаль, до такого рівня ще далеко – навіть на «Євробаченні» в Києві такого рівня організації не було.

Крім Руслани, ми працюємо з іншими українськими артистами – Лілею Ваврін, Іриною Долею, Богданом Сташківим, Катериною Малицькою та іншими. Любимо виступати у Львові й дуже відповідально, з трепетом ставимось до виступів удома. Та зараз із українських міст ми маємо у Львові найменше концертів. Частіше виступаємо у Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі. На жаль, замовлень є стільки, скільки є.

«Мета – показати, що українське може бути стильним»

В Україні автентичні мотиви, які ми ретранслюємо у постановках, сприймають як щось звичне. А закордоном для людей це справжня екзотика, що сприймається на диво добре. Часто там дивуються, що танцівники півтори години безперестанку працюють на сцені. Глядачі навіть не здогадуються, що вони після виступу можуть піти на афтепаті й до ранку танцювати там (усміхається, – ред.).

Ми ставимо перед собою мету показати, що українське може бути стильним, модним, сучасним. Я дуже люблю народну хореографію, але сьогодні не можуть бути лише постійні шаровари й вишиванки. Все розвивається, й ми не можемо залишатись, умовно кажучи, на рівні розвитку трипільської культури. Ми шукаємо нові форми реалізації талантів своїх танцюристів: якщо так сталося, що прийшли люди, які можуть подати себе як актори, то ми обов’язково даємо таку змогу. Зараз також розвиваємо автентичний вокал. Дівчата раніше не займалися співом, і ми спеціально запросили вокалістів, які відібрали людей, здатних розвиватись у цьому напрямі.

У час тотальної глобалізації ми вважаємо, що наша сила саме в розумінні нашої ідентичності. Мусимо усвідомити, яких батьків ми діти, і тільки тоді зможемо принести велич і стабільність України. Ми все частіше звертаємось до історичних мотивів, але намагаємось обіграти їх по-сучасному.

«Однієї моєї волі для того, щоб людина була в колективі, мало»

Зараз такий час, що утримувати велику трупу геть непросто. Сталий концертний склад трупи – дванадцять-шістнадцять людей. Коли потрібно більше, добираємо фрилансерів. Більшість основного складу в балеті від самого початку – навіть із п’ятірки, що виступала на «Євробаченні» 2004 року, в нас досі працює троє людей.

Нових людей обираємо на кастингах, які оголошуємо не частіше, ніж раз на рік. Насамперед я звертаю увагу, звичайно, на технічні дані. Приходять професіонали, і я дивлюся, що вони вміють, як тримаються на сцені. З кожного відбору залишаю одну дівчинку й одного хлопчика.

Коли людина потрапляє до колективу, її завдання – «зжитися» з цим живим організмом. Бувало таке, що тих, кого я відберу, категорично не сприймали танцівники балету. Скажу чесно: я – суворий керівник. Але однієї моєї волі для того, щоб людина була в колективі, мало. Деколи талановиті танцівники не приживаються в колективі, бо не сприймають наших проукраїнських цінностей.

Я завжди хочу, щоб мої танцівники заробляли більше. Але зараз ситуація в країні така, що всі мусять пристосовуватись. Ми намагаємось якнайчастіше долучатись до волонтерських проектів.

«Львів трохи ближче до Європи»

У проекті «ETNOЕВОЛЮЦіЯ» ми зібрали найкращі номери за тридцять років існування балету. Це буде поєднання уривків наших найкращих робіт і, звичайно, нові номери. Ми маємо на меті показати еволюцію України від часів трипільської культури й до сьогодення.

З початком війни на Донбасі ми свідомо стали приділяти такій тематиці ще більше уваги. У такий складний час, коли триває тотальна русифікація, українці повинні триматися купи і працювати над своєю українськістю. Треба розвивати сучасну пісню, хореографію, живопис, скульптуру: конкурентоспроможний, якісний мистецький продукт. Бо перемога на культурному фронті не менш важлива, ніж на реальному.

 

Раніше наш колектив працював у різних жанрах і стилістиках, серед яких було арт-кабаре. Зараз ми призупинили роботу в жартівливих, розважальних напрямках. Натомість, розвиваємо наш історично-музичний перформенс «Ремінісценції.UA».

Перед сольним концертом в Одеській опері ми мали деякі побоювання, бо везли повністю україномовну програму. Перший номер пройшов у певній напрузі, але вже з другого пішли овації. Люди приходили за лаштунки й казали, що винятково український контент має частіше з’являтися на сцені їхнього міста.

Україна так змінилась в останні роки в усіх напрямах, що модерний продукт буде дедалі більш запитаним на всіх сценах. Якби ми не бачили постійного руху в бік позитивних змін, то змушені були б емігрувати. Нам пропонували виїхати до Німеччини, до Польщі, багато разів кликали до Києва. Але ми фанати Львова – вважаємо, що це місто трохи ближче до Європи (всміхається, - ред). 

Розмовляла Наталія Середюк

Фото Мелісси Жаботинської та Матвія Пограничного

Інтерв'ю Твого міста