Іван Марчук народився на Тернопільщині в селі Москалівка в родині відомого на всю округу ткача. За радянських часів за свою творчість був під постійним «прицілом» КГБ. У 1988 році національна Спілка художників відмовлялася офіційно визнати його творчість, хоча на той час він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР. В кінці 1980-х роках емігрував до Австралії потім до Канади і США. Третій президент України Віктор Ющенко пообіцяв побудувати в честь митця музей на Андріївському узвозі у Києві, навіть було закладено капсулу на місці майбутньої споруди.
Ім’я Івана Марчука та його роботи закарбувалися в історії українського мистецтва давно і надовго. Втім, визнанню передували тривалі депресії та заборонені виставки. Рятувало лише бажання мріяти та творити. Малювати, пригадує Іван Марчук, він почав ще у дитинстві. Дорослі говорили про перспективи роботи хірургом та біологом, але переміг художник. Квітами з-попід хати на клаптиках паперу з татової сумки маленький хлопчик малював свої перші роботи.
«От тоді ще, пацаном малим малював український прапор. Оце жовті піони довгі такі під хатою ростуть. Так потер — жовтий колір, взяв голубий якийсь — вже синьо-жовтий прапор, отакий маленький», — згадує Митець.
Навчання у Львівському училищі на відділенні декоративного розпису та кафедрі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва дає Марчуку знання та техніку. Художник досліджує світові мистецькі течії, принципово обходить соцреалізм та фанатично шукає свій шлях. Експерименти Марчук продовжує попри несприйняття системою. До 1988 року залишається поза офіційним мистецтвом та вирішує шукати спокою у Австралії, Америці, Канаді. Лише там чоловік розуміє, що може присвятити час творчості, а не «боротьбі з вітряками».
«Колись я казав у совєцкі часи: я дуже хочу хотіти працювати. Хочу хотіти! Коли я поїхав на Захід — в Америку, Австралію, там ця гіпотеза зникла», — художник Іван Марчук. «Рай земний» для художника розтягується на 12 років. Втім, поклик власного коріння та спрага за щирим спілкуванням не лише в рамках етикету повертає Марчука в Україну.
Художник невтомно формує все нові власні живописні стилі. Як гілочки, нанизує на «Голос моєї душі» все нові, радикально різні етапи творчості — «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрети», «Абстрактні композиції». Натхнення знаходить у найпростіших речах. Створює власний стиль — «пльонтанізм». Замість звичайних малярських мазків наносить кольори на полотно дивовижним мереживом.
«Як мене питають «Звідки це, звідки це?», я кажу: я піднявся, пробив небо, подивився, що там робиться, побачив фантастичну картину, порізав її на кусочки, щоб це влізло мені в майстерню, і почав малювати». Через роки праці Іван Марчук зізнається, що мистецтво для нього стає і одкровенням, і каторгою. Понад усе мріє про відпочинок, але щоранку повертається до майстерні.
У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», який формувала газета «The Daily Telegraph», а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу), а в рідній Україні ж — досі слухає обіцянки про власний музей. Але рук не опускає.
Власні картини, попри їх унікальність, Марчук лише зрідка дарує і майже ніколи не продає, чим дивує колекціонерів, які готові викладати за них сотні тисяч. Зізнається: переживає за них, як за власних дітей. Втім, з дня на день надихається, малює та мріє.
«Побудуйте стіну, як Китайська стіна. Від Львова до Києва. Там я вчився, а тут я знаходжусь і буду малювати. І буду довго жити, поки не домалюю її», — художник Іван Марчук.
Джерело: polyartgallery.com.
Опублікувала Наталія Середюк
