Має стати брендом Львова. Художник про унікальність Національного музею Митрополита Шептицького

2676 0
Музей має чималий потенціал у галузі культури не лише області, Західної України, а й Східної Європи.

У Львові обирають керівника Національного музею імені Андрея Шептицького. Ним стане або чинний директор музею Ігор Кожан, або працівник музею, львівський художник та іконописець Остап Лозинський. Tvoemisto.tv розпитало пана Остапа, що, на його думку, вартує змінити у музеї і як зробити його справді популярним місцем.

Львів завжди був на перетині кордонів культур

Остапе, Ви подали документи на конкурс керівника музею. Розкажіть, яким бачите музей та його розвиток.

Мій досвід роботи у музеї – 10 років, і я прекрасно розумію всю специфіку цієї роботи, розумію виклики і проблеми.

Львів перебуває на перетині кордонів культур і Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові є дуже важливою платформою, яка має чималий потенціал у галузі культури не лише області, Західної України, а й Східної Європи.

Музей завжди був осередком української культури. Його заснував Митрополит Андрей Шептицький, як скарбницю українського мистецтва. У міжвоєнний період музей мав добрі позиції, його колекції поповнювались. Найважливіші, фундаментальні речі заклали ще до Другої світової війни. Із приходом радянської влади, колекції, на жаль, почистили, переформатували. Митрополит і перший директор музею Іларіон Свєнціцький були людьми далекоглядними і думали на перспективу, то ж поповнювали колекцію також європейським мистецтвом. Частина цієї європейської колекції перейшла до Львівської картинної галереї, частина – до історичного музею. Певною мірою завдання у радянський період були обмежені, до музею було багато запитань з боку КДБ. Всі розуміли, яке значення має спадщина Митрополита і що працівники музею несуть ген українства. Частину фондових колекцій перенесли у Вірменський собор, який не був до цього пристосований, проте найбільш цінна колекція іконопису завдяки Вірі Свєнціцькій була збережена.

Із приходом Незалежності музей почав розвиватися. Йому передали ще одну будівлю – приміщення на пр. Свободи, 20, в якому колись був Художньо-промисловий музей, а в радянські часи – музей Леніна. Зараз тут розміщені основні експозиції музею. На жаль, в історичній будівлі, яка розташована на Драгоманова, 42, звідки починався музей, вже понад 15 років проводяться ремонтні роботи. Насправді це ляпас для культурного Львова, приниження пам’яті Митрополита.

Музею потрібен чіткий аудит та зміна філософії

То які виклики сьогодні постали перед музеєм? Що, на Вашу думку, потребує змін?

У музеї є певні проблеми з відкритістю. Установа є дещо загерметизованою, закритою. А суспільство сьогодні потребує максимальної відкритості.

Зараз є проблема з кредитом довіри до цієї установи. За останні кілька років у фондах відбулися крадіжки. Перша неприємна ситуація відбулася ще у 2004 році – тоді викрали стародруки. Наприклад, у відділі народного мистецтва пропали близько 300 експонатів, у відділі рукописів та стародруків близько сорока. Це кричущі факти. Ми досі не маємо жодного поступу в цих кримінальних справах, не маємо відповідей. Тому важливо активізувати розслідування цих справ.

У музеї немає жодних відкритих конкурсів на заміщення посад. Люди приходять сюди працювати за приватною співбесідою. За останні кілька років громадськість не бачила жодного фінансового звіту. Ми не знаємо, як музей працює, як витрачають зароблені музеєм кошти, кошти меценатів, кошти з держбюджету.

Також є проблема фондових приміщень та експозиційних площ. Колекції налічують близько 180 тисяч експонатів і далеко не всі приміщення є достатньо пристосовані і перебувають у належному стані. Тому потрібно провести чіткий аудит, змінити підхід та філософію бачення цих будівель, бо є багато незадіяних площ, зокрема, підвалів, стрихів, які при правильній модернізації, можна пристосувати до потреб музею. Крім того, ми мусимо зробити музейні крамнички, відкриті простори, туалети для людей з інвалідністю. Жодна будівля музею не відповідає вимогам інклюзивності.

Пане Остапе, Ви сказали про 180 тисяч експонатів. Розкажіть, будь ласка, більше про багатство музею.

У музеї зберігається найбагатша колекція українського іконопису, від XIII до XX століття. Вона налічує близько чотирьох тисяч експонатів. Тут зібрана багатюща колекція українського професійного малярства, від кінця XVIII до початку XXI століття. Одними з найцікавіших у Львові є фонди народного мистецтва, що формувалися на основі багатьох збірок. Унікальним є відділ рукописів та стародруків, а також колекція скульптури. Маємо прекрасну колекцію графіки, яка налічує близько 40 тисяч експонатів і охоплює весь хронологічний період української графіки.

Є проблема комунікації музею та міста

Ми володіємо кількома художньо-меморіальними музеями – це музеї Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Леопольда Левицького та Івана Труша. Вони можуть справді стати перлинами на туристичній і мистецькій мапі Львова, адже перші три знаходяться біля Собору Святого Юра. Але для загалу вони залишаються невідомими і турист не заходить сюди, бо немає відповідної реклами. Мабуть, тут є проблема комунікації музею і самого міста, яка є неактивною. Музей найбільше комунікує із Міністерством культури, а потрібно теж кореспондувати до міста, до міської ради, адже наша установа є одним із найбільших надбань львів’ян.

Музей має стати тією установою, яка брендуватиме наше місто – культурою, творами мистецтва, колекціями. Вона має стати однією зі знакових мистецьких установ тому, що художники, які творили і творять у Львові, їхні вироби, можуть стати брендом нашого міста.

Тому головне завдання музею – дати львів’янам відчуття того, що це наш львівський музей, наше спільне надбання і спільна відповідальність. Не може він розвиватись на тому рівні, що був раніше. Модернізація має бути якісною і дуже структурною. Ми повинні аналітично підійти до розвитку Національного музею, зрозуміти, які ділянки фондової, реставраційної та промоційної роботи є проблемними.

Зазначу, що у Львові давно настала потреба побудови нових музейних приміщень. Музею пощастило, що основна будівля, як і Львівський палац мистецтв, були спеціально побудовані під музей. То ж попри голослівні заяви, що Львів є культурною столицею, у місті спромоглися побудувати лише дві будівлі для музеїв. Насправді це є величезним викликом. Адже колекції музею давно переросли свої фізичні рамки. Мусимо збудувати нові будівлі і це питання має увійти у суспільний діалог.

Є також питання щодо відділу сучасного мистецтва XX-XXI століття. Наразі він працює доволі пасивно, не може охопити всіх віх і явищ сучасного мистецтва, він не відкриває нових імен, не працює з молодими художниками.

Андрей Шептицький працював з мистецькою молоддю. Митрополит надавав стипендії молодим художникам, які розвивали мистецтво – це, зокрема, Михайло Бойчук, Модест Сосенко, Олекса Новаківський. То ж маємо чітко кореспондувати з молодим мистецтвом. Звичайно, є і контраверсійне мистецтво, але ми маємо бути відкритими до різних аудиторій.

Відвідуваність музею можна збільшити щонайменше удвічі

Чи має музей статистику щодо відвідувачів музею? Скільки туристів і скільки, власне, львів’ян приходять на ваші виставки та проєкти?

Наскільки я знаю, не має. Станом на сьогодні орієнтовно 150 тисяч людей відвідують щороку музей, що, мені здається, є цілком недостатнім для установи цього рівня. Із них орієнтовно 15-20% туристів. А з можливостями музею, їх можна збільшити, принаймні, удвічі.

Рівень проєктів у нашому музеї є доволі високим, але не всі з них відповідають рівню установи та запитам суспільства. З іншого боку, є проблема промоції цих проєктів. Музей не є закостенілою установою. Тут працюють знані музейники, науковці та реставратори а також багато молоді – кураторів, менеджерів, експозиціонерів. Колектив налічує понад 170 людей, хоча активне ядро становлять близько 20 людей.

За останній рік у музеї була мегавиставка, присвячена творчості Корнила Устияновича. Це був один з кращих музейних проєктів України, проєкт, який був зроблений на високому логістичному, мистецтвознавчому, дизайнерсько-експозиційному рівні. На його реалізацію був затрачений великий потенціал. Але на саму експозицію виділили 12-15 тисяч гривень, що є смішною цифрою, як на мене. Звісно, воно не вплинуло на якість продукту, бо молоді люди з мінімальних коштів вміють зробити якісний продукт. Але промоція була доволі млявою і цей унікальний проєкт, на жаль, не прозвучав з усією силою.

Після Лувру та Метрополітен-музею

Ми мусимо притягувати проактивних людей до роботи. У музеї працюють професіонали, але колектив залишається гуртом співробітників. А я бачу своїм стратегічним завданням об’єднати його у колектив однодумців, які задаватимуть вектор розвитку установи. Потрібно надавати можливість і всіляко спонукати молодих працівників до міжнародних стипендій, курсів стажування, та просто до поїздкок музеями світу для всестороннього розвитку. Адже чим більше вони будуть знати і вміти – тим якіснішим буде продукт та результат.

За кордоном проїзні квитки у транспорті часто дають право на вхід у деякі музеї. Як можна у Львові заохочути туристів та, власне, львів’ян навідуватись до музею?

Європейська культура підтримувалась та розвивалася державою, політиками та меценатами не одну сотню років. Ми для світу наразі є «Terra Incognita». Але це не тому, що ми не вкладаємо своїх знань і можливостей у розвиток культури. Це тому, що ми не маємо державної політики популяризації України за кордоном. Ми не маємо презентаційних видань, які б відповідали європейському рівню. Тому нам потрібно вирішити, чим ми можемо бути цікаві Європі.

Зараз у нас, на жаль, популярними є гастро і секс-туризм. Розуміючи специфіку нашої збірки, без правильної промоції, акцентів і підходу ми не зможемо зацікавити туриста нашими музеями – якщо він не побачить на своїх сайтах, в європейських виданнях нашої установи, які він має відвідати у Львові та в Україні. Бо коли турист приїжджає до Львова, то він не бачить промоційних матеріалів ні в аеропорту, ні на вокзалі, ні в готелях, ні на баннерах чи сітілайтах. То як він має довідатись про музей? Турист піде туди, де йому буде цікаво і куди його запросять.

Сайт музею недавно тільки відкрився, наразі там тільки маленька частина англомовного контенту. А Львів має бути містом Олекси Новаківського, містом Пінзеля, Йова Кондзелевича, Олени Кульчицької.

А як зацікавлювати музеєм львів’ян?

Є покоління, які думають, що музей – це нудно, скільки б ми не розповідали, який музей крутий... Бо коли ти приходиш, а на касі відчуваєш неприязнь, коли ти не можеш знайти туалет, коли в холі темно, а в музеї холодно... Коли експозиція не відповідає твоїм запитам, бо ти вже був у Луврі, у Метрополітені. Адже музей є місцем, яке має приносити естетичне задоволення.

Водночас ми вже понад 15 років проводимо проєкти для шкіл та молоді. І, насправді, музей уже виховав свою певну плеяду відвідувачів. Але потрібно посилювати цю роботу.

Немає сенсу робити виставку заради виставки

Яким чином Ви ще плануєте підсилювати роботу музею?

Фонди музею – це скарбниця. Якби ми замість потоку виставок, на які мало ходять, продукували у рік 5 концептуальних продуманих і аналітичних проєктів – нам би цього вистачило. Бо потуга дозволяє. Важливою є також міжнародна виставкова музейна робота. Наші проєкти мають їздити за кордон, для цього ми маємо створювати конкурентноспроможний продукт, а не везти виставку заради виставки.

Так склалося, що художники Західної України, зокрема із Галичини, вчилися у Кракові, Відні, Мюнхені, Парижі. У нас є багато спільних знаменників з європейським мистецтвом. Це Іван Труш, Роман Сельський чи Марґіт Сельська, яка є ученицею Фернана Леже, одного із найвідоміших художників початку ХХ століття. Було б цікаво зробити мистецький діалог Фернана Леже і Марґіт Сельської, тоді ми б одразу зрозуміли місце Сельської у світовому мистецтві. Цікаво було б показати наших художників у Кракові – Олексу Новаківського, Михайла Бойчука, Івана Труша, Михайла Жука. Олекса Новаківський, до прикладу, за всю історію Краківської академії мистецтв отримав найбільшу кількість медалей. Можна показати потужний мистецький проєкт – повернення Олекси до Кракова.

Ми повинні пишатися тим, що ми є полікультурним містом. Чим більше, ми черпаємо і вчимося – тим стаємо багатшими. Львів є унікальним містом на карті України, яке творили люди різних націй, різних культур.

У контексті класичного європейського мистецтва важливу роль посідає український іконопис XV-XVII століття. Ця ділянка є цікавою на мистецькій мапі Європи, бо вона була дуже самобутнього. Ми звикли до класичного іконопису – грецького, російського, болгарського, румунського, але всі ці іконописні школи є поствізантійськими, постгрецькими, які не мають такої індивідуальності тоді, як український іконопис розвивався окремо, коли кожен майстер мав свій почерк і міг би зацікавити найвишуканіших гурманів мистецтва у світі.

Потрібно відкривати свої мікросвіти

Або знову ж таки – українське народне мистецтво. Ми звикли, що це віночок, шаровари, пластмасові коралі, опинка, вишита сорочка, але народне мистецтво є надзвичайним. Це величезна платформа пошуків та знахідок і для дизайнерів, і для художників, і для модельєрів. Українське наївне малярство – це ще окрема сторінка, бо актуальність наїву сьогодні в світі є очевидною.

Мусимо забути про хор Верьовки та інші речі, які нам були насаджені за «совка». Коли ти відкриваєш для себе гуцульську ікону на шклі, полтавську вишивку чи «сирних коників» – то це свої мікросвіти, які творилися сотнями років, щоб дійти до певного знаку і символу. Ми мусимо знакуватися не Чорнобилем, а нашими кращими досягненнями матеріальної та нематеріальної культури.

Христина Гоголь

Фото надав Остап Лозинський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 


Вибір Твого міста