Фото: Надія Марченко

Фото: Надія Марченко

Амбасадори Твого міста. Спадковий хімік зі шляхетної родини

3258 0
Три роки тому львівське конференц-бюро започаткувало програму Почесних Амбасадорів. Щороку десятеро людей, знаних фахівців та експертів у своїх галузях, обираються для того, аби сприяти популяризації Львова на світовій мапі науки та ділової гостинності. Tvoemisto.tv розпочинає цикл інтерв’ю з тими, хто невпинно працює над проведенням міжнародних форумів та конференцій у нашому місті та запрошує до України західних колег. Перший герой – проректор з наукової роботи Львівського національного університету ім. Івана Франка, доктор хімічних наук та професор Роман Гладишевський. Після тривалої роботи у Швейцарії та Франції науковець повернувся до рідного міста та на рідну кафедру, яку раніше очолював його батько – один з зачинателів Львівської кристалохімічної школи Євген Гладишевський. Цього року міська рада нагородила Гладишевських відзнакою «Шляхетної родини Львова».

Розкажіть, як ви стали Почесним Амбасадором Львова?

Волею випадку (чи закономірності?) амбасадором я став давно, бо мав можливість тривалий час працювати закордоном. Ті 10 років сприяли тому, що я мав можливість спілкуватись з іноземними науковцями, відкривати Львів світу і пропагувати там наші наукові школи, освітні заклади, наші здобутки. Наші досягнення у значній мірі були відомі через публікації та книжки, хоча в силу історичних обставин до 1990-х особисті контакти між вченими були обмежені.

Уже потім, коли я повернувся до Львова, то продовжив робити це тут. Мені здається, що це дуже доречна ініціатива Львівської міської ради – створити таку програму Амбасадорів. Вона дає можливість нам краще інтегруватись у міжнародну спільноту.

Амбасадором Львова може стати кожен науковець, який відкриває Львів для світу – своїми публікаціями, доповідями на конференціях, стажуваннями в провідних наукових центрах. Більше того, багато вихідців зі Львова, які зробили собі ім’я саме на наших теренах, сьогодні очолюють провідні наукові центри та дослідницькі лабораторії.

У чому полягає робота Амбасадора?

Передусім – популяризація Львова. У моїх силах досягнути цього через проведення форумів, запрошення гостей. Втім, для того, щоб місто було привабливим, ми маємо пропонувати рівноцінні партнерські стосунки. Тож своє завдання я бачу також у підготовці фахівців, які стають активними учасниками світової наукової спільноти.

Є низка подій, які ми вже проводимо, і є події, які би ми хотіли організувати. Рівень конференцій є різний, але є заходи, що відбуваються у Львові і які справді важливі для світової науки. Причому у всіх галузях – природничих та гуманітарних.

Якщо взяти Львівський національний університет ім. Івана Франка, то ми маємо до 100 наукових подій щороку, з них принаймні третина – міжнародні. Такі великі заходи є подіями міського, а то й державного значення, ми не можемо провести їх повністю самі – це треба робити спільно з міською радою. Мова про організаційні моменти: місце, побут учасників, різноманітні екскурсії. А вже науковці забезпечують наукову складову програми. Але за тим хтось має стояти, і місто має можливості бути гарантом успішного проведення конференції.

Зрозуміло, що програма Амбасадорів Львова сприяє налагодженню зв’язків між науковцями різних країн, але що ця програма робить для міста?

Мені здається, що вона сприяє тому, що в нас стає більше освічених людей. Львів завжди був і науковим, і культурним центром – але не можна жити лише старими здобутками, їх треба примножувати і розширювати.

Читайте також: Наукові туристи. Як Львів заробляє на конференціях

Місто проводить не лише наукові конференції, які стосуються фундаментальних теоретичних проблем. Львівська міська та обласна ради, а також держадміністрація мають низку проектів, які підтримують вчених та різноманітні інноваційні проекти, коли ми трансформуємо наші наукові ідеї в готовий продукт.

Нам потрібно популяризувати науку. Треба пояснити широкому колу людей, наскільки важливими є наукові результати. Нам буває важко пояснити простими словами, яку цінність має відкриття, що отримало Нобелівську премію.

Хто мав би займатись такою популяризацією: науковці, навчальні заклади?

Всі разом. Це треба проводити на різних рівнях. Мені здається, що Львів вже визрів до того, щоб створити міський центр науки, де можна було б проводити різноманітні популярні заходи. Але це треба починати ще зі школи.

Наприклад, у травні у Львові відбувся фінальний етап чергового всеукраїнського конкурсу юних дослідників «Кристали». Його учасники, учні перших-шостих класів разом з родинами вирощували вдома кристали з того, що є в кожному домі – цукру й солі. А учні старших класів писали результати своїх спостережень, які стосуються кристалів. Щороку ми маємо до 5 тисяч учасників зі всієї України. Такі заходи не може провести одна установа. Це був спільний конкурс з Малою академією наук. 

Як багато учнів, які захоплюються наукою в школі, потім продовжують вчитись цьому?

Природничі науки не такі популярні на загал, але інтерес до них є. Якщо взяти тільки згаданий конкурс, я би сказав, що понад 10% переможців стають потім студентами наших факультетів. Ми хочемо більше, але свідомі того, що цим фахівцям потім треба ще буде забезпечити місце праці. 

Чи можна говорити, що сучасні студенти змінились, змінились їхні інтереси та запити до викладачів?

Студенти змінюються, зараз вони зовсім інші, ніж були колись. Студент сьогодні має більше доступу до інформації, він є індивідуальністю – і це вимагає змін від викладача. Викладач більше не може прийти в аудиторію і просто читати лекцію, необхідно готувати матеріали, які відповідають сучасному стану науки та дидактики. Викладачі до цього ставляться позитивно.

Наскільки українські науковці є інтегрованими у світовий науковий процес?

Ми інтегровані добре. Є різноманітні фактори, які цьому сприяють – і заважають також. Наш університет готує хороших фахівців, які є професіоналами в своїй галузі, а спілкування на різних міжнародних заходах сприяє цьому інтегруванню. Так само важливим є вивчення мов. Науковець повинен вміти висловити свою думку – та й зрозуміти, що сказали інші. Львівські університети забезпечують такі можливості.

Інтеграцію в міжнародну спільноту завжди треба покращувати, вдосконалювати, бо меж досконалості нема. Але імена львівських вчених відомі за кордоном, багато молоді користуються можливостями закордонних програм та проходять стажування. Є багато випадків, коли наші вчені після тривалого стажування чи праці закордоном повертаються до України.

Я вважаю, що українська наука має перспективи. Взагалі, наука є одна – світова. Але можна робити дослідження на належному рівні і в наших лабораторіях. І цьому треба сприяти.

Хіба обладнання українських лабораторій достатньо, щоби не відставати від західних колег?

Обладнання завжди старіє, його постійно треба оновлювати – чи в Україні, чи в західних країнах.

Якими є головні проблеми в українській науці зараз? Чого бракує науковцям?

Кожен повинен займатись своїм завданням. Мабуть, для науковців важливо, щоби більше часу можна було віддавати дослідженням, підготовці наукових публікацій – на цьому базуються різноманітні рейтинги науковців. Щоби менше треба було займатись побутовими проблемами. Гострою є проблема забезпечення житлом, а не тільки лабораторним обладнанням. З цим пов’язаний відтік кадрів: закордонні установи можуть забезпечити дослідникам кращий рівень життя.

Важливим є питання заробітної плати. Проблема оплати праці безпосередньо пов’язана з довірою до освітянина, до науковця – і його положення в суспільстві. Це один з критичних моментів. Тому що коли ми будемо по-іншому оцінювати працю вчителя, викладача і науковця, до них буде інше ставлення в суспільстві. І це сприятиме тому, що молоді люди хотітимуть залишатись в Україні.

При цьому ми живемо в унікальний час, коли кордони відкриті і можна поїхати на стажування, зробити дослідження, послухати лекції провідних вчених, отримати доступ до бібліотек. Для цього можна навіть не виїжджати – а отримати все через інтернет. Тому мені здається, що проблем як таких – не багато.

У нас на кафедрі неорганічної хімії є п’ятеро осіб, які тривалий час працювали закордоном, але повернулись до Львова і тепер несуть свої знання студентам. В першу чергу – через можливість подальшої співпраці з закордонними науковими центрами. Тобто, вони мають можливість робити спільні дослідження, готувати серйозні публікації. Важливо, що тут вони мають можливість не лише проводити дослідження, але й займатись викладацькою діяльністю. Тут є можливість готувати свої оригінальні курси та проводити їх.

А що для науковців є привабливішим: далі займатись дослідженнями чи викладати?

Може, дійсно є науковці, яким викладати простіше, а іншим – важливіше зробити ґрунтовне дослідження. Але мені здається, що повинен бути збалансований компроміс. Бо щоби викладати на високому рівні, потрібно бути серйозним фахівцем в цій галузі. Треба знати всі наукові досягнення на сьогодні і водночас бути практиком.

А що подобається більше вам?

50/50. Я маю велику приємність працювати в лабораторії і отримувати результати, які на перший погляд непросто пояснити, але які можуть стати основою відкриття. Але мені так само приємно бути в аудиторії і бачити очі студентів, зокрема першокурсників, які хочуть здобути знання і які стануть запорукою успіхів науки в майбутньому. Не забувайте, що є й третя сторона – адміністрування. Це теж мистецтво.

Чи має науковець бути публічною людиною?

На мою думку – так.

При цьому ви кажете, що головне завдання науковця – працювати над своїм дослідженням.

Так, але при цьому він повинен бути публічним, бо має пояснити, що він робить. Є науковці, які обирають закритись в лабораторії зі своїми дослідженнями. Як і серед письменників є ті, хто люблять закритись і писати, не виходити до людей. Мені здається, що публічність лише сприяє кращому розумінню роботи і стимулює діалог між науковцем та споживачами продукції, скажімо, виробництвом, яке ці результати буде впроваджувати. Можливо, науковцю важко йти на такий діалог – йому може бути легше написати формулу, ніж донести її до аудиторії. Якраз для цього потрібні відповідні заходи.

Чи може місто щось зробити, аби покращити життя львівських університетів?

Мені здається, що все йде в правильному напрямку. Питання в часі, в залученні ширшого кола виконавців до здійснення цих проектів. Декілька років тому у нас було набагато менше можливостей, ніж зараз. Є багато ідей, багато напрацювань. Зараз, як ніколи, є добрий діалог між закладами вищої освіти Міністерства освіти і науки, інститутами Національної академії наук, міською радою, обласною радою, обласною держадміністрацією, залучені школи та Мала академія наук.

До речі, чи не вважаєте ви, що НАН України потрібні зміни?

Я не є прихильником радикальних змін. Їх треба робити поступово, але водночас швидко. Треба міняти кадровий склад – нічого не є постійним, потрібно, щоби приходили молоді науковці. Потрібна ще більша співпраця між Академією наук та вищою школою. Можливо, треба проводити більше спільних заходів щодо підготовки фахівців, більше використовувати інфраструктуру Академії для різноманітних практик, лабораторних робіт.

Читайте також: Мусимо змиритись, що історія менш точна за математику

Чи існує конкуренція між львівськими університетами і чи вона потрібна? Може, необхідніше говорити про співпрацю та партнерство?

Конкуренція є, і вона здорова. Вона тільки сприяє розвитку. Але водночас є й співпраця. У Львові є понад 20 закладів вищої освіти і вони всі є комплементарні. Не сказав би, що кожен заклад робить те саме, що й інші. У нас є спільне завдання – готувати фахівців і вдосконалюватись.

Чи Львів справді може вважати себе науковим містом, чи він лише хоче таким бути? Наскільки ця ідентичність відповідає реальному стану речей?

Меж досконалості немає. У Львові працює багато наукових шкіл, видаються фахові наукові журнали, проводяться конференції топ-рівня. Ми хочемо більше розвиватись. Програма Почесних Амбасадорів – це лише один з заходів, але є й інші програми, наприклад, наукові екскурсії. Ми маємо знати про своїх вчених більше, ці імена мають бути відомими: математика Стефана Банаха, фізика Маріана Смолуховського, біолога Рудольфа Вайгеля, медика Юліуса Планнера та інших.

Для вас важливо працювати саме у Львові?

Мабуть, це важливо. Треба стажуватись закордоном, але треба повертатись до рідного міста і рідного університету – і там працювати. Для мене це важливо. Я мав змогу тривалий час працювати закордоном, науковим співробітником Женевського університету (Швейцарія), професором Університету Савуа (м. Ансі, Франція), але повернувся до рідного міста, до рідного університету

В кожній родині є багато напрямків, у яких працюють різні члени сім’ї. У моїй так сталось, що останні покоління здебільшого працюють в галузях освіти та науки. І мені хочеться продовжити цю традицію. Мій батько Євген Гладишевський – професор університету і один із засновників львівської кристалохімічної школи. На моїх очах зростало кілька поколінь науковців, які працюють у Львові і закордоном. Мій дідусь Іван був вчителем у школах Львівщини та Львова, його дружина – також вчителька. А моя мама працювала викладачем у Львівському медичному інституті.

Чи був у вас взагалі шанс потрапити в іншу галузь?

Мабуть, не було. Певно, цей напрям, саме хімічної науки, був закладений раніше. Можливо, хіба його реалізація могла статись трохи по-іншому.

Раніше, в Радянському союзі, був такий термін для інтелігенції – «сімейність». Представники одної родини не могли працювати в одному закладі. Мій батько працював в університеті. Я з приємністю працював у Львівській політехніці, захищав дисертацію у московському університеті, а потім працював закордоном. Та коли батько вийшов на пенсію, то я повернувся до Львова, до Львівського університету. Мені здається, в науці та культурі можна говорити про династії – а не лише про «сімейність».

Чи ви очікували, що вашу сім’ю відзначать нагородою «Шляхетної родини Львова»?

Для мене це було великим сюрпризом. Це була ініціатива історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. Мабуть, історики мають більше відчуття в цьому. Це не перша їхня ініціатива, вони проводять серйозні дослідження, мають відповідну інформацію. Я радий, що ця ініціатива вийшла саме з університету, бо принаймні три покоління нашої родини пов’язані з ним.

Ольга Перехрест

Фото: Надія Марченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.