Фото надане Софією Опацькою

Фото надане Софією Опацькою

Софія Опацька: Українцям треба позбутися патерналізму і ставати відповідальними

2319 0
Декан-засновниця Львівської бізнес-школи, проректорка УКУ, а також мама і дружина Софія Опацька у межах проєкту «Час жінок» розповіла Tvoemisto.tv про те, як стала тією, ким є, куди прямує та за яких умов може виїхати з України.

Що привело вас до створення Львівської бізнес-школи та до роботи в УКУ? Які події і люди на вас вплинули?

Я навчалась у Львівському університеті на міжнародних економічних відносинах. Це був другий рік після відкриття спеціальності і ми з однокурсниками не зовсім розуміли, хто де буде далі професійно. Але у нас були дуже сильні групи: на іспитах ми не знали, хто отримає 4 бали, а не 5 – і таке оточення на мене вплинуло. Це була хороша гуманітарна Artes Liberalis освіта, хоч вона так і не називалась.

Потім я опинилась в організації AIESEC. Це перше місце, де я мала дотик до розвитку людей. Я відповідала за HR-напрямок, але в студентській організації це передовсім про розвиток її членів. Завдяки цій глобальній організації у мене з’явились друзі в цілому світі, з якими я дотепер підтримую стосунки. Практично всі люди, які звідти вийшли, не просто пішли на роботу – для них було важливо мати meaningful job, щоб робота мала сенс. Зараз вони є у соціальних, освітніх та інших глобальних проєктах. А я зрозуміла, що мені цікаво працювати з розвитком людей.

Потім я працювала у Львівському інституті менеджменту, де познайомилась з МВА-програмами. І от вже минає 20 років, відколи я у бізнес-освіті. А в УКУ я прийшла розпочинати бізнес-школу і вже 12 років тут.

Що, на вашу думку, важливіше – оточення чи власний характер?

Я думаю, що одне і друге має велике значення. На наш характер сильно впливає наш досвід і я мала його багато. Наприклад, у 1991 році я опинилась в американській школі, де тоді ніхто не знав про Україну і всі казали «а, ти з Росії». Я мала щодня відстоювати свою ідентичність. А вже за деякий час однокласники поважали мене за хороше знання математики. Коли таким чином виборюєш своє місце, це впливає на характер.

Та оточення теж дуже важливе. Оточення – це те, що допомагає нам подолати складні виклики і ставить високу планку. Скажу так: якщо переді мною вибір – над чим працювати і з ким працювати, я, скоріше, виберу з ким працювати.

Читайте також: Давайте зламаємо систему! Головна прокурорка Львівщини про роботу, стереотипи і Кафку

Чи можете сказати, що те, чим ви займаєтесь – це ваше покликання?

Напевно. Це робота, до якої тебе ніхто не готує, бо немає закладу, де навчають освітніх менеджерів, та я все ж опинилась саме в цій галузі. І мені це подобається, я приділяю цьому багато часу свого життя. Тому, певно, це моє покликання станом на зараз.

А є якийсь лайфхак, як розпізнати, що це саме покликання?

Можна розводити теорію, але краще просто робити. Тоді відчуєш, подобається чи ні, приносиш ти на цьому місці цінність чи ні, чи буде воно кращим з тобою чи без тебе. Якщо ти приносиш цінність, тобі тут добре і це місце є кращим з тобою, це може бути покликанням.

Я думаю, у людини може бути багато покликань в житті. Ми живемо довге життя, а у майбутньому будемо жити ще довше. І людина на різних етапах може мати інше покликання. Наприклад, для будь-якої мами покликанням є її дитина – якщо я про це не говорю, то це не означає, що це не так. Для когось діти є покликанням уповні, і це прекрасно. Кожен має вирішити для себе, що є його покликанням станом на зараз.

Як ви відчуваєте, чи ви будете працювати у цій галузі надалі, чи підете відкривати щось нове?

Я маю дві компетенції: добре розумію освіту і розумію, як працює бізнес. Я знаю, з чого треба почати, які ресурси потрібні, що потрібно зробити, щоб проєкт був успішним. І я іноді задаюсь питанням, чи не почати свій бізнес, поки є достатньо часу і енергії. Адже енергія теж падає – я, наприклад, вже не можу працювати так, як 10 років тому. У бізнесі також треба багато терпіння.

Я часто думаю про майбутнє. Є різні можливості і у мене, і в чоловіка. Ми в УКУ живемо трохи у своїй бульбашці і я тут знайшла своє середовище – забрати мене звідси складно. Але коли я думаю про освіту дітей, то це те, що може змусити мене звідси поїхати, якщо я побачу якісь добрі можливості для них не тут і буду їм там потрібна.

Так само, як люди шукають себе у 20, у 30 років, так само вони шукають себе і після 40. Питання залишається відкритим, принаймні для людей мого темпераменту.

Читайте також: Єдиний інструмент – ти сам(а). Олена Козлова про саморозвиток, ІТ-бізнес та успіх

Які, на вашу думку, важливі риси характеру і цінності для розвитку суспільства, держави?

Це складно, адже світ зараз розхристаний, особливо у наших широтах, коли від наших подій трясе усіх навколо (сміється).

Якщо говорити про спільне благо, про рух вперед, то нам, українцям, найперше треба позбутися патерналізму і ставати відповідальними. Ми дуже звикли за часи радянського союзу і за часи негараздів вже незалежної України перекладати відповідальність на когось. Цього у нас забагато. Якщо ми цього не позбудемось, то я не думаю, що у нас є шанси рухатись вперед. У кращому випадку, ми будемо стояти на місці.

Друге, що потрібно – це пробувати. Не просто розводити теорію, а брати і робити. Це те, про що ми багато говоримо в УКУ і в бізнес-школі – робити, покращувати: одна версія, потім наступна, і ще. Усім подобається остання версія айфону, але до неї був довгий шлях. Потрібно задаватись питанням «що я ще маю покращити».

Третя річ – підзвітність. Коли ми говоримо про чесноти лідера, ми кажемо, що українським бізнес-лідерам бракує підзвітності. Не тільки перед своїм керівником, а загальної – чи розумію я, як мої дії впливають на всіх навколо, на підлеглих, на партнерів. Відсутність підзвітності виливається в такі речі, як корупція, і не лише на масштабному рівні, а й на щоденному. У багатьох українців є очікування, що отут можна скосити або зробити дорогу коротшою, є готовність якось вирішити питання.

Чи ми встигаємо за глобальними процесами?

Ми часто себе сприймаємо у такому містечковому варіанті – ми тут і все, що навколо, не має значення. А воно має велике значення.

Звісно, є різні середовища. Але якщо увімкнути телевізор, то ви не побачите нічого з того, про що ми зараз говоримо. Ці теми переводяться на популізм, що створює хаос у свідомості людей. Хоча хаос існує в головах людей з багатьох країн – і в Європі, і в Північній Америці. Людям складно. Часто вони не говорять про правду чи неправду, а «лайкають» те, що їм імпонує, що більш зрозуміле, більше відповідає їхнім потребам і ситуаціям. Це є складність. Навіть в університеті, що є інтелектуальним середовищем, не всі мають чітку позицію.

Люди є достатньо загубленими в контексті постправди. Багато не розуміють, де межі «правильно – не правильно», «етично – не етично», межі стають сірими. І скрізь, де вони сіріють, нам потрібна дискусія. Вона потрібна з приводу всього, що несе радикальні зміни – на краще або на гірше. Наприклад, дискусія про ті ж технології: як вони змінюють наші життя, які є загрози і ризики, де межа, яку ми не можемо переходити як люди. Якщо ми не приділяємо якимось речам достатньо уваги, якщо нам байдуже, все одно треба думати, що це означитиме для наших дітей. Чи це для них буде на краще, чи на гірше? Тоді вже ухвалювати рішення, чи ми готові опускати ці питання.

Про вас говорять як про жорстку менеджерку, яка запровадила американський стиль роботи, коли всі цілодобово на зв’язку. Чи це не виснажує? Чи делегуєте повноваження?

Я прихильниця конкуренції. Не між людьми, які працюють в одній організації, а в принципі конкуренції. Ми маємо бути кращими і приносити більшу цінність своєму клієнтові, стейкхолдерам.

Світ швидкий і рухатись треба швидко. І не тільки тому, що конкуренти не сплять, а й тому, що аби бути кращим, потрібно бути вимогливим до себе. Може хтось сприймає це як жорсткість, але я маю високі очікування і до себе, і до інших людей.

Зрештою, усе пізнається у порівнянні. Якщо порівнювати нас із державним вишем або з державною установою, у нас все швидко і прекрасно. Та якщо нас порівнювати з глобальним темпом, то викладач бізнес-школи Адріан Сливоцький часто каже, що ми рухаємось як слимак по столі намащеному медом (сміється).

Так, я зазвичай постійно на зв’язку, але це не означає, що треба одразу відповідати. Я так само іноді беру час на подумати. Треба визначити, наскільки будь-яке питання потребує твоєї швидкої реакції і миттєвої уваги. Часом швидка реакція є достатньо емоційною або жорсткою.

З іншого боку, є різні типи людей. Для когось мій напористий стиль може бути складним, а для когось він навпаки освіжаючий (сміється). Я намагаюсь трохи стримуватись.

Я багато делегую. Зрештою, бізнес-школу я передала. Для мене важливо, знову ж таки, з ким я працюю. Якщо я довіряю, то можу делегувати дуже багато і навіть не перейматись. Тут важливе знання, що ми спільно розуміємо, куди рухаємось і чого хочемо досягнути.

Читайте також: «Ви не уявляєте, скільки ми можемо». Жінки-лідерки про любов до себе, відвагу і сестринство

А як щодо сім’ї і домашніх справ? Делегуєте чи самі з усім справляєтесь?

Самій з усім впоратись неможливо (сміється).

Є речі, які треба відпускати – ну, не вдалось, зробили висновки, їдемо далі. Це проблема багатьох керівників, менеджерів і лідерів – знайти мир із самим собою. В Українському домі у Давосі ми мали дискусію про лідерський характер і якраз говорили про це. Якщо очікування високі, ти часто буваєш не в мирі (сміється). Тому треба відпускати. По-друге, треба дати собі спокій, що good is enough. В якихось питаннях не треба бути excellent, надзвичайним, а достатньо бути добрим.

Мені вдома дуже багато допомагають чоловік, батьки – ми живемо в одному будинку, що має свої переваги та виклики.

Розкажіть трохи про свою родину. Як вас виховували батьки? Що ви від них взяли?

Сім’я дуже важлива в моєму житті. Я єдина дитина і завжди росла не лише з батьками, але й з бабусею і дідусем. Був момент, коли в одному будинку нас жило 4 покоління, і я вважаю це великим і дуже важливим досвідом для себе і для своїх дітей.

Мабуть, мій перфекціонізм та високі очікування до себе і оточуючих також мають коріння з сім'ї. Ми ніколи не чекали, що нам щось має дати чи забезпечити держава чи ЖЕК, тому брати відповідальність на себе для мене дуже притаманно.

Як ви виховуєте своїх дітей? Що вважаєте основним у вихованні?

Мені здається, найважливіше – навчити дітей вчитися. Це точно та здатність, що буде їм потрібна. Також мене раз запитали, яка моя мрія. Моя мрія – щоб мої діти мали вибір в житті, але також уміли його відповідально зробити. Ми намагаємось виховувати дітей добрими громадянами, патріотами, щоб вони розуміли своє коріння та ідентичність – це важливо для нашої сім’ї.

Чи маєте якісь свої ритуали? Які речі допомагають вам розслабитись або навпаки зосередитись, привести себе в баланс?

Мені дуже допомагають подорожі, навіть якщо це по роботі. Часом це доволі виснажливо, але  дозволяє добре подивитися на ситуацію з боку, навести фокус на те, з чим ти працюєш. Бо коли щільний розклад, лише встигаєш переходити між зустрічами і не маєш достатньо часу рефлексувати. А в дорозі на це час з’являється.

Ми часто подорожуємо із сім’єю, з чоловіком і дітьми, нам добре учотирьох. Я катаюсь на лижах, але цього року ще не каталась, на жаль.

А якщо у вас є 20 хвилин?

На обід я стараюсь поїхати додому. Я не маю нічого проти людей на роботі, проти друзів тут, але це нагода протягом 45 хвилин бути не на роботі. Я живу поряд, маю цю можливість.

Як зазвичай проходить ваш день? От ви прокинулись…

Діти збираються до школи, ідуть в школу, я їду на роботу (сміється). Чоловік зазвичай швидше іде на роботу. Діти в школі майже до шостої, є гуртки, є Пласт – важлива частина їхнього життя. Зараз зимова пора і розклад обмежений тим, що дні короткі і холодно. Ввечері – залежить, хоча зараз я стараюсь усе встигати у робочий час. Удома дивлюсь у сина до уроків, по можливості. Часто треба щось доробити, кудись поїхати, щось завезти і вже спати пора. У мене дуже простий режим дня. Але влітку, коли тепло і дні довгі, то інша історія.

А час на себе? Почитати, поспілкуватись.

Поспілкуватись із сім’єю – так. І час почитати я маю, але часто не маю на це сил увечері. Найбільше я читаю, коли кудись їду, слухаю у літаках, у поїздах аудіокнижки.

Читайте також: «Дім, де вчать довірі». Оксана Кошак про ЛКП «Лев» та про жіноче лідерство

Що порадите почитати жінкам?

Мені сподобалась книжка Мішель Обами. Я переслухала її із задоволенням – і в аеропорту слухала, і навіть у таксі додому. Вона достатньо усвідомлена і просто цікава.

Ще цікава книжка The 100-Year Life – як буде виглядати життя людей, коли вони будуть жити сто років і більше. Такий шанс мають мої діти. Як тоді зміниться життя? Ми припускаємо, що вони будуть працювати менше. Але насправді, щоб прожити довше життя, доведеться працювати довше. Це проста книжка, побудована на теоріях економіки та поведінки людей. Написана дуже популярно.

Ще люблю читати Забужко, мені цікаво. Загалом у мене великий стос книжок, з якого я вибираю щось під настрій. Є книжки, які я можу читати два роки і не дочитати, а є таке, що проковтую.

Тільки не питайте, що я готувала (сміється).

Якраз недавно були свята…

На свята я допомагаю. У нас моя мама готує, хто в родині старший, той рулить (сміється). Я поки що підшеф.

Я насправді хотіла спитати, без чого ви б не могли жити?

Є багато важливих речей. Наприклад, робота, яка приносить зміни, має вплив. Люди в оточенні – важливі. Подорожі. Без чого я не могла би жити? Я дуже соціальна, мені люди потрібні. Якщо я маю замало викликів і завдань, замало спілкування, то я неефективна і дуже непродуктивна. Замість відпочити довше, мені стає нудно.

Наприклад, я два місяці була між роботами і була супер неефективна, нецікава. Чи я в той період більше читала? Ні (сміється). Мені все набридло на 2-3 день. Ну виспалась, і все – треба якось «двіжувати» (сміється). Це мрія всіх екстравертів – тиждень лежати, читати… Пфф. На третій день – поїхали кудись, щось подивимось, потрібні емоції і враження, я від них черпаю енергію.

Довідка:

Софія Опацька здобула вищу освіту у Львівському університеті Франка за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини», потім захистила кандидатську дисертацію з менеджменту та розвитку людського капіталу. Пройшла програми підготовки керівних кадрів у The University of Michigan Business School (США), IEDC (Словенія), China Europe Internaitonal Business School (CEIBS), Wharton Business School (США), Hong Kong University of Science and Technology (HKUST) та стажування в компанії Inno Space (Данія) s у Варшавській школі економіки (Польща). Софія Опацька є засновником та куратором проекту Global Shapers у Львові, а також членом дорадчої ради центру Емаус. З 2019 член Ради директорів європейської федерації католицьких університетів (FUCE).

Олександра Бодняк

Фото надала Софія Опацька

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.

Що б ви робили, якби не боялись