Фото: Надія Марченко

Фото: Надія Марченко

«Дім, де вчать довірі». Оксана Кошак про ЛКП «Лев» та про жіноче лідерство

4016 0
Завдяки роботі, керівниця ЛКП «Лев», зізнається, стала добрішою та навчилася тримати рівновагу, а також у домі з’явилася собака Люся й кіт.

Уже четвертий рік Оксана Кошак очолює ЛКП «Лев». Сьогодні це – приклад якісної боротьби з безпритульністю тварин для багатьох українських міст. Утім на початках заради цієї посади жінка поміняла велику торгівлю на маленьке ЛКП. І хоч була справжньою професіоналкою, одразу стикнулася з тиском, нерозумінням і стереотипами. У межах проекту «Час жінок» керівниця розповідає, як долала труднощі, чи варто жінкам відмовлятися від своїх амбіцій та чи потрібен Львову притулок для тварин.

Упродовж 10 років ви працювали в українському представництві компанії «Danone Nutricia». Керували групою продажу, жили в столиці. Ви пам’ятаєте, чому захотіли змінити свою профільну посаду на зовсім іншу?

Напевно, в моєму характері є така річ – я хочу нових викликів, змін і нових цілей. Відповідно, коли 10 років пропрацював в одній компанії, незважаючи на те, що там кожні 3 роки – кар’єрне зростання, а отже – й нові виклики, але все-таки в торгівлі, як на мене, вже все винайшли. Щоб продавати, незалежно від того, на якому ти щаблі, є банальні, найбільш звичні інструменти та переговорні навики, якими ти користуєшся. Звичайно, можна було рости – їхати в Європу. Але для мене це був вже пройдений етап.

Я була дуже здивована, коли виставила своє резюме і побачила, що Львівська міська рада дуже часто його переглядає. Мені зателефонували і запропонували прийти поспілкуватися про те, чи змогла би я очолити одне з комунальних підприємств. Я собі думала: комунальне підприємство - це ж про ЖЕК йдеться. (Сміється) Моєму здивуванню не було меж, коли з'ясувалося, що у Львові є таке підприємство як ЛКП «Лев». Мені достатньо було один раз сюди приїхати і поспілкуватися з Олегом Мацехом, для того, щоби захотіти продовжити все те, що він почав. 

Олега Мацеха громада запам'ятала як реформатора. Чи складно було приймати естафету від успішного чоловіка? 

У мене були великі внутрішні переживання втратити те, що Олег почав. Я знала, що докладу всіх зусиль, щоб розвинути це підприємство. Я в собі практично ніколи не сумніваюся. Можу, звичайно, картати себе, але найбільшим мотиватором для мене є мій внутрішній голос, моя совість. На превеликий жаль, у нас в місті чи країні, коли ти приходиш і хочеш зробити щось корисне, люди, можливо, навчені гірким досвідом – розцінюють твоє бажання, ніби ти приходиш або красти, або, якщо на таке підприємство, то реалізовувати свої амбіції в плані знищення тварин. У той час, коли ти починаєш, в тебе багато викликів, тобі навпаки потрібна підтримка, натомість – шалений тиск і спротив. Тому для порядних людей оці державні чи комунальні структури дуже важко емоційно пережити. Свої добрі наміри треба довго доводити. Тому досі вдячна Олегу, що провів мені потужний вишкіл. Звичайно, після цього він поїхав в Індію, і це все звалилося на мене (сміється). Але цей бій треба було пережити і отримати в результаті прихильників. 

Чи одразу чули в свою адресу необґрунтовані закиди? Як ви це переживали, як давали собі раду? 

Олег мене одразу застеріг: «Оксано, це точно буде. Бо я прийшов - мав свій бізнес, реалізував багато проєктів, мене люди знають - і все ж це був найскладніший рік у моєму житті». Тому я розуміла, що, швидше за все, цього не уникнути, а отже треба бути готовою. А крім цього, ми усі стояли на порозі змін - нова ухвала про утримання тварин, обов'язкова реєстрація шляхом жетона. Люди відчували шалений спротив цьому. Пів року боротьби, навантажень. Ти – новий керівник – маєш штат, колектив людей, і їх треба запалити, націлити на роботу, щоб розвивати підприємство. А по інший бік – собачники, яким треба пояснити, що ухвала містить багато правильних кроків. Тепер люди побачили, що це було ефективне рішення, це дозволило зменшити кількість безпритульних тварин. Зараз, коли до мене приїжджають керівники з різних міст України, питають: «Як ви собі даєте раду із зоозахистом? Вони нас з’їдають, з ними дуже тяжко спілкуватися». Їм треба просто пояснити, що є чіткі правила на підприємстві, за це несе відповідальність керівник, який має право на певні рішення. Часто стикаємося з тим, що зоозахист хоче керувати такими підприємствами. Донести, що твої правила також не шкодять тваринам – це теж було дуже важко.

Минуло багато часу. Чим найбільше зараз пишаєтеся? 

В 2019-ому році 96% тварин – а це майже всі собаки, яких ми відловили в місті – знайшли нові родини. Це дуже гарний результат. Але, з іншого боку, мене це турбує. Як би ми не працювали, наприклад, з дітками – організовуємо уроки гуманності в школах, запровадили обов’язкову реєстрацію, щоб змусити власників тварин відповідати за них – на жаль, тварини все одно з’являються на вулицях, люди продовжують їх викидати. Звісно, це велика радість і позитив, що ми всіх прилаштували. Але вони з’явилися на вулицях. Серед найбільших реформ – запуск нашої ветеринарної клініки. Вона одна з найбільш успішних. За дуже короткий час ми отримали довіру від власників тварин, які стають клієнтами. Також великий успіх – наш банк крові, це дозволяє рятувати багатьох улюбленців. 

Які виклики залишаються? 

Не знаю, чи ще довго працюватиму тут, бо, вважаю, що треба поступатися людям зі свіжим поглядом та ідеями, але завжди хвилююся, щоб це місце не перетворилося на довічну перетримку чи госпіс. З цим важко боротися. Ми не завжди можемо пояснити людям, що нема змоги взяти десяту травмовану собаку з вулиці. Бо якщо створювати такі умови, то не буде виконане ключове завдання – стерилізація, вакцинація та прилаштування. Тварини почнуть неконтрольовано розмножуватися в місті, а це небезпека для жителів. ЛКП «Лев» має працювати. Ми обслуговуємо і лікуємо безпритульних тварин, наскільки можемо собі це дозволити. Але, крім цього, нам треба і заробляти, аби розраховуватися з постачальниками, залишати кошти на зарплати. Тому надмірна емоційність може зашкодити.

Були, звісно, випадки, коли у соцмережах намагалися тиснути. Іноді люди не розуміють, що такого типу підприємства не можуть накопичувати тварин. Будувати притулок у нашому місті не є хорошою ідеєю. В країні, де не працює законодавство і не працює контроль, покинутих тварин стає дуже багато. Рано чи пізно всі місця заповнюють. І тоді варто думати про розширення, а цього не передбачено. А якщо дієш за принципом притулку, то тварину вже не випустиш на вулицю. Зазвичай, це веде до того, що в притулку приймають рішення про евтаназію. Ми вважаємо, що це не є дієвим способом регулювання чисельності безпритульних тварин. 

Мабуть, тому у Львові зовсім перестали говорити про «гицлів»

(Сміється) Дехто ще іноді згадує в дописах у соцмережах: «Гицлів на вас нема з тими бродячими псами». Але тішить, що нам навіть не треба втручатися в такі дискусії. Люди самі пояснюють іншим людям, що вони помиляються.   

Ви одразу взяли собі курс на публічність. Йдеться не лише про прес-конференції і брифінги, але й про активність у соціальних мережах – коментуєте дописи, дискутуєте, не боїтеся хейтингу. Чому?  

Так часто буває, що учасники груп масово пишуть злісні коментарі, але якщо там є хоча б 2-3 людини, які готові слухати, то це того варте. Вважаю, що це правильно – роз’яснювати людям, робити це в їхніх середовищах. Але це також емоційно виснажливо. Користувачі соцмереж можуть писати що завгодно і як завгодно, а ти мусиш, хай там що, тримати себе в руках. Спілкуватися – це іноді дуже важка робота. Але вона дає свої плоди: у нас з’являються свої безкоштовні «PR-менеджери». Це дуже приємно. Часто серед таких «рупорів» зустрічаю вагомих, знаних людей, на думку яких опираються інші. Союзників у нас досить багато. Я їм дякую за це. 

Як відреагували ваші близькі на таку кардинальну зміну роботи?

Я – така мама, яка постійно в роботі. І напевно, моя дитина звикла до цього. Але приємно, що мене завжди підтримують і намагаються своїми вчинками не розчаровувати. Бо якщо на такій емоційній роботі мати ще й неприємності вдома – стає напрочуд складно. Тому дякую, рідні, за те, що оберігаєте. Іноді кажуть: «Нащо воно тобі треба? Подивися, як ти боляче це переживаєш». Але це в моменти, коли хочуть пожаліти (сміється).

Завдяки моїй роботі в нашому домі з’явилася собака Люся. І також кіт! Мої завжди хотіли. А я завжди думала, що для цього треба особняк, власне подвір’я. Тепер розумію, що це було неправильне мислення. Думала, улюбленцям дуже самотньо вдома. Тому Люся їздить зі мною на роботу. І їй добре, і мені веселіше.  Синові зараз 16. Специфічний вік, тому зараз батько більше опікується ним. Сказав мені: «Мамо, я хочу бути як ти – керівником». Після коледжу хоче вступати в університет, більше рухається по моїх стопах. У сім’ях, де жінка така активна, чоловік перебирає якусь частину обов’язків на себе. Я не вважаю себе найкращою мамою, хоч вони з цим сперечаються. Водночас я не можу сидіти вдома і бути зайнятою лише на кухні, хоча насправді, дуже люблю це. Мені потрібні виклики в професійній діяльності.   

Існують так звані «мисленнєві пастки», які відчуває чи не кожна жінка. Мовляв, коли отримуєш бажану посаду, доводиться відмовлятися від сім’ї, а влада взагалі псує людину. І саме це іноді змушує гальмувати і відмовлятися від бажаного. Ви відчували схоже? Чи є так насправді? 

Можливо, когось влада, дійсно, зіпсувала. Але я не вважаю, що цього треба боятися. Керівник виконує лише трошки інші обов’язки, аніж решта. Ти такий самий працівник, ти також важко трудишся. Тому про владу тут взагалі недоцільно говорити. А про те, чи страждають сім’ї від високих посад…  Це питання тайм-менеджменту, наскільки ти можеш організувати свій час. Пірнати з головою в роботу, я вважаю, неправильно. Так не має бути. Такі звинувачення тоді будуть справедливі. Але моїй сім’ї немає з чим порівнювати, бо я завжди була такою. (Сміється) Коли довший час сидиш вдома, а потім раптом починаєш важко працювати, то звісно цей дисбаланс відчутний. Якщо людина дуже чітко знає, як дійти до цілі, не має сумнівів, що зможе це зробити, тоді в жодному випадку не треба боятися. Часом, дійсно, задавлюємо себе цим «впораюся/не впораюся», але насправді, ми значно сильніші, ніж думаємо про себе. Тому якщо маєте внутрішній стержень і знаєте, що можете втілити в життя задумане, беріть і робіть, вам вийде! Не треба боятися, що відсіюються родичі, друзі, сім’я. Коли ви робите справу, яка вам подобається, ви щасливі. І це поширюється. В такому випадку неможливо щось втратити. Навпаки, я вважаю, що жінка втрачає, коли є нереалізованою. Так само як і чоловік. Це пригнічує. Тому треба займатися тим, що буде приносити щастя. В моєму житті роботи завжди було багато і все встигалося. Не встигаю тільки якісно відпочивати.

Вам доводиться конкурувати з чоловіками, чи навпаки – це радше партнерство? 

Мені дуже подобається фраза Льюїса Керрола в казці «Аліса»: «В наш час, щоб стояти на місці, треба дуже швидко бігти». А щоб рухатися вперед, виходить, треба вдвічі швидше рухатися. Раніше мені здавалося, що жінкам, напевно, треба в чотири рази швидше бігти!  Але тепер розумію, що цей рух однаковий і для жінок, і для чоловіків. Немає розмежування чи гендерної нерівності. Нам завжди хочеться знайти причину, чому ми не так швидко реалізовуємо свої цілі. І от здається: «А чоловікам легше! В них немає таких обов’язків». Ти одразу знаходиш пояснення, чому комусь легше. Варто в собі причину шукати: як пришвидшити темп. Це утопія, що одним легше, іншим важче. Ні, в чоловіків свої проблеми, у нас – свої. 

Керівник – це самостійна одиниця чи командний гравець?

Ніколи не розділяю, керівник – це завжди командний гравець. Він – частина колективу, просто з додатковими обов’язками. 

Що для вас лідерство? 

Колись в «Danone» ми вивчали лідерство з дуже різних сторін. Але персонально для мене – це приклад для наслідування, взірець. Від цієї людини потрібно черпати для себе найкраще, вчитися. Це надійний стовп, рушійна сила. З лідерами хочеться мати справу. 

Чим для вас є ЛКП «Лев»

Запитайте будь-якого працівника і вони скажуть: «Це дім». Варто було завітати до нас на карантин: усі щось фарбують, ремонтують. Мені, звісно, приємно, але питаю, для чого це роблять?  А мені кажуть: «Ну це ж як вдома. Як може бути поличка добре не прибита?» І не лише наш дім. Тимчасово і для безпритульних тварин. Вони тут відживають, отримують опіку, знову вчаться довіряти людині. А з цього дому їдуть у вже справжній, новий. 

Є щось таке, чого ви навчилися у чотирилапих? 

Напевне, я стала добрішою зсередини. Раніше я була такою доволі жорсткОю і жОрсткою. (Сміється) Зараз я вже вмію балансувати. Навчилася тримати рівновагу. Бо у тварин свій баланс енергії: вони спокійні, виважені, добрі. Цього я у них навчилася. Але трішечки! (Сміється).

Вікторія Мацькович

Фото Надії Марченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.

Що б ви робили, якби не боялись

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!