Позивний «Бандера»: Без води ми думали тільки про те, щоб не зламатись морально
«Бандера» – доброволець батальйону «Донбас»
Пройшовши Майдан, переживши події на вулиці Грушевського, двадцятиоднорічний львів’янин Олег Мацишин, який до Революції Гідності працював барменом, зрозумів, що його боротьба тільки починається.
Тепер уже позивний «Бандера», на Схід потрапив добровольцем і опинився у батальйоні «Донбас» фактично із перших днів його створення.
«Першого червня ми прибули у Нові Петрівці під Києвом: пройшли відбір, півмісячне тренування, склали присягу і вже у липні 2014 року виїхали в Бахмут (раніше – Артемівськ, – ред.) для виконання подальших наказів», – каже «Бандера».
Перший бій – за Попасну
«Ніколи не забуду перший бій, що відбувся 18 липня. Це був бій за Попасну. Нашим завданням було зачистити блокпост на мості, але тоді, несподівано для всіх, командир дав наказ вирушати на саме місто, – розповідає боєць. – Нас було сто солдатів (з техніки – один БМП та один БТР), яким дали наказ рухатися прямо по дорозі до блокпоста, без реальної можливості повернути в жодну зі сторін: зліва від нас був великий паркан, 9-поверховий будинок, заправка і далі блокпост, а праворуч – «зеленка», що була повністю замінованою».
Тоді ми ще не мали достатньої підготовки та не знали, як передбачити поведінку противника, розповідає Олег.
«З наближенням до блокпоста почався обстріл з різних сторін. На той час ми мали всього 10-15 рацій, відтак, через недостатню комунікацію, було важко прийняти чітке та спільне рішення щодо подальших дій. Почався хаос і навіть паніка, адже ніхто не очікував, що буде настільки серйозний бій. Відтак, під обстрілами ми були змушені щораз відступати», – розповідає Олег Мацишин.
Хоч і не з першої спроби, але Попасну все ж вдалось звільнити, проте ціною втрат: внаслідок перестрілок декілька людей загинуло, один боєць зник безвісти і багато солдатів отримали поранення.
«Шкодую, що не був з хлопцями під час бою за Іловайськ»
Після боїв за Іловайськ, в другій половині серпня 2014 року, коли загинуло багато українських солдатів, серед бійців ходили розмови, мовляв, якби ще раніше, перед подіями Іловайська, дали команду про наступ, то трагедії можна було б уникнути, «зачистивши» Спартак, Макіївку та Іловайськ.
«Я не брав участь у боях за Іловайськ і дуже шкодую, що не отримав шансу бути в ті дні поряд з нашими хлопцями, – каже Олег Мацишин. – Річ у тім, що якраз на початку серпня почала заходити російська армія, тобто сили противника суттєво зросли. До цього ми мали справу лише з сепаратистами й могли легко впоратись з ними. Але не було наказу атакувати».
«Захист Донецького аеропорту став для кожного особистим викликом»
В одну з найгарячіших на той час точок – Донецький аеропорт – Олег Мацишин прибував у складі невеликих ротацій, і у сумі пробув там приблизно півтора місяця.
«Тримати оборону аеропорту було важко не лише через постійні обстріли противника. У грудні-січні не було питної води і солдати, щоб вижити, топили сніг і пили його, – розповідає боєць. – Попри такі труднощі там сформувалася справжня сім’я, адже кожен ділився з іншими усім, що мав. На добу ми могли спати годину-півтори, бути втомленими та виснаженими, але не давали один одному падати духом».
Спершу аеропорт був стратегічною точкою і свого роду фортецею, адже була інформація, що використовуючи злітну смугу сепаратистам постачатимуть зброю, але після численних смертей з українського боку, командування дало наказ відступати. Але тоді самі солдати вирішили обороняти аеропорт до останнього. Це рішення підтримала більшість. Для кожного «залишитись до кінця» – стало особистим викликом.
Тоді, як пригадує Олег, бійці обурювалися, що ротації проводять практично через сепаратистські блокпости. А коли одна із бригад приїхала забирати поранених, то на карті намалювали два шляхи: один вів на Монастир, інший – до нового терміналу аеропорту. В результаті шлях виявися перегородженим, через нього було неможливо проїхати, тому машини почали просто кружляти на злітній смузі. Тоді почався новий обстріл зі сторони сепаратистів і нові втрати з боку наших бійців.
На фронті сформувалася справжня сім’я
«З одного боку розумієш, що йде війна, але з іншого – знаєш, що поряд є твоя родина», – розповідає Олег Мацишин, згадуючи тих, з ким воював пліч-о-пліч.
«Часто пригадую командира третього батальйону «Дельт», – каже боєць. – Це була справді золота людина: до кожного солдата ставився як до свого сина, а до офіцера – як до брата, не ділив бійців на вищих і нижчих, а цінував кожне життя однаково. А кожна втрата для нього була особистим горем».
Прикладів героїзму було багато. Коли бригаду відправили на виконання завдань у Луганську область, там загинув Володимир Цірик, позивний «Оса», який разом з найкращим другом «Стафом» були командирами 7 та 9 роти. Їм було всього по 23 роки, але всі молоді хлопці брали з них приклад.
«Оса» боровся до останнього, і, замість рятувати себе, кричав: «Спершу ви відходьте, а мене заберете потім». Врятуватися йому так і не вдалося», – пригадує «Бандера».
Життя після повернення зі Сходу
Після повернення з зони АТО Олег Мацишин став курсантом Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Хлопець вирішив не залишати військову справу, щоб у будь-який момент бути готовим піти на передову.
«Навчання в академії справді на високому рівні, викладачі знають свою справу, – каже курсант. – Але, попри це, іноді сидиш на парах і ловиш себе на думці, що хочеться просто встати, забрати документи й повернутися на Схід. Але потім вгамовую емоції, бо розумію, що зараз мені потрібно багато вчитися, щоб стати кваліфікованим офіцером».
Втім, обмежуватися навчанням Олег Мацишин не буде і вже зараз планує з другом організовувати волонтерську допомогу воїнам на Схід і закликає усіх пам’ятати, що війна не завершилась…
Інші історії бійців, що повернулися з війни читайте за посиланнями:
Як у 20 років пройти попасну, врятувати друга і залишитись в армії
За крок від передової. Я все одно не залишу службу в армії
Підготувала Оксана Лісна
Фото Мар'яни Валько