Фото: Руслана Канюки / «День»
Ключові тези з виступу людини, яка чи не найбільше знає про те, як ми змінювалися в останні 20 років пропонує Львівська пошта. Тому маєте нагоду дізнатися більше про два моменти, коли можна було змінювати країну, феномен аморальної більшості, найбільш неприємну цифру та інші цікаві думки з виступу заступника директора Інституту соціології НАНУ Євгена Головахи.
1. Проблема, яку ми вирішуємо. Успішні суспільства відрізняються від неуспішних тим, що хоч у перших і виникають нові проблеми, вони все ж встигають вирішувати старі й таким чином відбувається прогрес. А відносно неуспішні суспільства накопичують старі проблеми і отримують нові. У мене склалося таке уявлення, що ми навчилися вирішувати дуже добре тільки одну проблему – позбавляти Януковича влади під час Майданів. Усі інші проблеми у нас залишаються.
2. Перший шанс змінитися. Поляки чітко сформували для себе принцип “Європа, ринок, демократія”. Але цікаво те, що з такими ж гаслами виходила більшість українців у 1991-му – на початку 1992-го. Здавалося б, все є для того, щоб рухатися у цьому напрямку, але вже тоді виявилися дуже цікаві речі щодо того, як розуміють українці ринок, як вони розуміють демократію і, нарешті, що вони думають про Європу і якою її бачать.
На початку 1992 року ми питали: “Чи ви підтримуєте ринкові реформи?” Більшість українців казали, що підтримують. Але коли ми ставили питання “Що ви розумієте під ринковими реформами?”, виявлялося, що все те, про що говорила більшість, насправді було антиринковим – наведення залізного порядку, обмеження прибутків підприємців. Що розумілося під демократією? У так званому цільовому виборі все було добре – свобода, виборність… Але все це були лише цілі, а от коли ми питали, а як ви вважаєте можна цього досягнути, то знову: тільки каральними засобами, караючи всіх, хто хоч слово скаже проти демократії. Усе покладалося на владу – більшість людей вважали, що вони особисто не можуть зробити нічого.
3. Три сили й Росія. У нас рушіями змін стали всього три сили. Перша – це партійна і комсомольська номенклатура. Друга – це червоний директорат, який зрозумів, що частину держави можна привласнити собі. І третя – тіньові діячі й просто кримінальні елементи. Ці рушійні сили були в певній змові щодо того, як нам далі розвиватися. Але вони ще потроху дивилися на Росію.
У РФ у перші два роки був створений експеримент – спроба здійснити ринкові реформи в умовах певної демократичної системи. Це коли при владі був уряд Гайдара. Але Росія витримала лише два роки після першого бунту, який у Москві підняли комуністи, потім розстріл Білого дому і перемога шовініста Жириновського і комуністів на парламентських виборах – і все стало зрозуміло. Із цього часу Росія як демократична країна зникла і цей експеримент закінчився. Почалася авторитарна влада, і тоді вже стало зрозуміло, що до наших проблем додається ще одна – проблема великого сусіда й брата.
4. Про відповідальність українців. У 2004 році сталися певні зміни – почалася соціальна адаптація: люди, які в 90-ті були викинуті з соціального життя, потроху почали знаходити місце в новому суспільстві. Поступово з’являвся новий тип особистості, яку можна назвати інфернальною особистістю – це той, хто бере на себе відповідальність за себе ж і за соціальне оточення. Ще у 1992 році таких було вкрай мало, хоча у західній Європі вони становлять більшість населення (це і є їх принциповою відмінністю). У нас же переважали екстернальні особистості – ті, хто відповідальність за себе і за своє оточення покладають на зовнішні сили (держава, підприємство, Бог – хто завгодно, але не я винен за скрутний стан, в якому перебуваю).
5. Неприємна цифра. Я назву найнеприємнішу цифру із тих, які ми отримували впродовж багатьох років. Це участь людей у будь-яких громадських організаціях, асоціаціях, у добровільних колективних діях. У нас із 1992 по 2012 рік цей показник взагалі не змінювався – 13% і все. Не так мало, до речі, якщо перерахувати, то це буде кілька мільйонів людей. Але оті кілька мільйонів і залишаються зараз. От здається, скільки політологів, політиків, людей зараз захопливо кажуть: “Скільки у нас з’явилося волонтерів, скільки з’явилося активних людей, які дбають про армію, про біженців…” А ви знаєте, вони не з’явилися. Це ті самі 13 (щоправда тепер 14%), а більшість населення живе виключно особистим життям.
6. Наша мораль. Феномен аморальної більшості полягає у тому, що більшість наших громадян вважає більшість наших громадян людьми нечесними, ладними на будь-які негідні дії заради користі.
7. Наслідки Помаранчевої революції. За десять чи дванадцять років у нас з’явився прошарок людей, який вже не сприймав ту дійсність і ту систему, яку будували такі партійні керівники, як Кравчук і червоні директори, як Кучма.
Вважається, що реально цю революцію тоді створили мільйон чи півтора мільйона людей. Це був другий момент, коли можна було починати принципові зміни. Але, на жаль, на зміну партійно-директорській еліті прийшла комсомольська. Вони декларативно були патріотами, але комсомольська еліта була цинічніша. Можливо, вона була хитріша, але очікувати від тих людей принципових змін було неможливо.
Оскільки все ж таки у країні й далі переважали екстернали, то всю відповідальність за майбутнє країни покладали на цю еліту й отримали 2010 рік: Янукович перемагає Ющенка і пізніше перемагає Тимошенко. Отак, дискредитація цієї комсомольської еліти виявилася більшою, ніж дискредитація криміналу. У нас же конкурують клани – або партійно-директорські, або кримінальні, або комсомольські. І у цьому випадку перемогли кримінальні.
8. Донбас без змін. Є багато свідчень про зростання патріотичних настроїв. До того ж не лише в західному регіоні чи центральному, але й на півдні та на сході. За виключенням Донбасу. Донбас не змінюється і це буде дуже великою проблемою. Там ці настрої будуть консервуватися – у тоталітарних системах, а там буде тоталітарна система, завжди такі настрої.
9. Про різницю регіонів. Ми багато років питали “Чого ви насамперед побоюєтеся?” і завжди на першому місці було зростання цін, безробіття – на другому, а злочинність на третьому… А фактор, який зараз вийшов на перше місце – напад зовнішнього ворога на Україну, – завжди був наприкінці списку. І другий зараз фактор – це розпад країни: це те, чого найбільше побоюються в усіх регіонах…
У нас певні ознаки інтеграції сталися: південь наблизився до центру й заходу України, але треба бути дуже обережними із цими регіонами, бо там дуже багато стереотипів та упереджень щодо того, в якому світі їм жити, як сприймати Україну і як сприймати Росію. Єдине, в чому всі регіони окрім Донбасу єдині – це неприйняття приєднання АР Крим до Росії. Більшість проти цього – і це дуже важливо…
Взагалі ж за багатьма показниками Львів від Донецька не відрізнявся – по тому, що стосувалося економіки, психологічного стану. Але принципові відмінності стосуються історичної пам’яті: у ставленні до героїв, свят, топоніміки це два абсолютно різні світи.
