Поле почесних поховань / Фото: Твоє місто

Я є сестрою загиблого з червня 2022 року і мені давно болить одна тема: періодично всюди запитую, чи є щось для братів і сестер загиблих або зниклих безвісти військових. Відповідь завжди одна – нічого нема. Сьогодні (8 травня. – Ред.) так сталося, що одразу в двох місцях мені відмовили в участі. Перша відмова стосується однієї з профорієнтаційних програм: «Вибачте, у нас тільки для членів родини», друга – одного гранту психологічної підтримки (я хотіла організувати групу для дівчат, бо вже знаю багатьох, кому це потрібно). Відповідь така: «Вибачте, бенефіціарами гранту можуть бути лише члени родини, сестри туди не входять».

Реєстр, де немає сестер

Мене зачепила історія з реєстром збитків, завданих агресією рф проти України. Маю на увазі категорії, які стосуються сімей загиблих чи зниклих безвісти військових. У ньому є категорії заяв «про душевні страждання». І що ми бачимо:

* категорія А2.1 – призначена для заяв, пов'язаних із душевним болем та стражданнями, спричиненими смертю близького члена сім'ї. І, відповідно, далі трактування, що «близький член сім'ї» для цієї категорії – це біологічні батьки, усиновителі, мачуха/вітчим, другий із подружжя, цивільний партнер, діти, пасинок, падчерка. Брати і сестри не згадані, і це не дрібниця;

* категорія А2.2 щодо зниклих осіб – така сама ситуація: нас знову нема. 

Коли мовиться про виплати, ми на них не претендуємо, але вони зачепили категорії «моральні страждання», «душевний біль» і витягнули звідти братів і сестер. Це дуже болить.

Нас нема ніде, бо відповідний закон пов’язаний з історією про виплати. Як я розумію, йдеться про перший ступінь споріднення, але коли мовиться про душевні страждання, виключати близького члена сім'ї, рідного брата, сестру – це дуже низько, це дуже тригерить.

Ми не просимо 15 мільйонів сім'ям загиблих, не претендуємо на статус, який передбачає виплати, ми просимо визнання того, що в нас також є душевний біль, страждання, що ми – родина і маємо право на елементарне: психологічну підтримку чи хоча б повідомлення про наявні програми.

Я є сестрою загиблого з червня 2022 року, але  не вважаюся членом родини, в базі я не родичка. Саме сестрам часто доводиться утримувати батьків. Саме ми підставляємо плече дітям і вдовам. Але нам теж потрібна допомога, щоб усе це стягувати. А її нема…

Кожний мій ранок останні два місяці починається з перегляду чатів із полоненими та загиблими. Кожну фотографію загиблого ми із сестрою дуже уважно розглядаємо: а раптом це наш брат. Але «моральне страждання» – це, виявляється, не про нас.

Гендерна дискримінація в питаннях мобілізації

Також мене дуже тригернула ситуація з мобілізацією. В законі сказано, що брат загиблого не підлягає мобілізації. У нас немає жіночого призову, та закон мав би бути дзеркальним, а його писали для братів, а не для сестер.

Брат пільгу отримав, а сестра – ні. Мало б бути прописано, наприклад, що пільгу отримує сестра або член родини сестри першого ступеня спорідненості. Нам не треба багато пільг, але ми хочемо, щоб нас не ігнорували, бо нас узагалі вивели з поля зору.

Є три речі, які можна і треба зробити:

* на рівні громади: центри підтримки родин загиблих або полонених мають враховувати, що в загиблого чи полоненого можуть бути не лише батьки і діти, а й брати або сестри, що вони теж потребують уваги та допомоги;

* на рівні суспільства: необхідно змінити усталене поняття, бо брати і сестри також є повноправними членами родини, їхні почуття, переживання та досвід мають значення. Ми є, ми не невидимі! Наш біль справжній, він заслуговує на визнання. Лише через усвідомлення та прийняття цієї істини можливе формування більш чутливого і справедливого суспільства;

* на рівні держави: необхідні зміни в реєстрах, системі мобілізації та законодавстві. Але щоб ці зміни відбулися, потрібно зробити великі й складні кроки. Це питання має бути порушене та активно обговорюватися на рівні правозахисних організацій, лише так можна досягти необхідних змін у правовій системі.

Але спершу я хочу почути думку інших сестер, щоби знати, що їх болить і чого вони потребують.

Пам'ятаю, як колись по телевізору йшла реклама: «Багато хто страждає мовчки». Цю фразу я пам'ятаю досі, бо якщо мовчатимеш, ніхто не дізнається про твою потребу і проблему, а отже, вона не вирішиться.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________