Фото: Unsplash

Є одне питання, яке не дає мені спокою упродовж усієї війни: чи є зв’язок між тією надзвичайно високою ціною, яку платимо, з тим легковажним ставленням до гуманітарних наук, яке ми спостерігаємо в Україні буквально з першого дня її Незалежності.

Розпочну з визначення того, що я називаю гуманітарним знанням. На мою думку, це сукупність дуже неточних  наук, таких як філософія, теологія, історія, літературознавство, мовознавство, мистецтвознавство і культурологія, що  вивчають складні й невловимі матерії, що раніше називалися словами «дух», «духовність» і «душа».  Саме ці науки «відповідають» за утворення смислів життя, за закони мислення, мовлення і уяви, а також за формування цінностей, що складають ідентичність і культурну пам’ять.   

Усе моє свідоме життя я спостерігаю підозру, а й нерідко відверте презирство до гуманітарних наук. Така точка зору успадкована від радянських часів і вона представлена на рівні як суспільства, так і держави. Якщо з  першим справи складаються краще, адже свідомі громадяни поступово починають усвідомлювати, що без гуманітарних наук неможливо побудувати гідне життя, то  з другим зовсім біда: чиновники, які привласнили собі українську державу, за тридцять років так і не спромоглися запропонувати притомні проєкти гуманітарних політик, які б сприяли перетворенню різнорідного населення України на політичну українську націю, в якій незнайомі один з одним її індивіди дивляться на себе як на єдину родину, що спілкується однією мовою, поділяє спільне розуміння минулого і має більш-менш узгоджену між собою візію майбутнього

Українські гуманітарії також несуть свою частку відповідальності. Світ тепер відкритий, проте щоб бути у ньому успішним і виконувати якісно свою культурну місію, треба добре знати глобальні тенденції й практики науки, а для цього треба подорожувати. На жаль, не так багато представників нашої професії мають для цього ресурси. У сухому залишку виявляється, що українських гуманітаріїв, які вміють бути на рівні вимог часу, мізерно мало. 

А до чого тут війна? А до того, що наші втрати на фронтах я пов’язую з нерозумінням українського суспільства і держави цінності гуманітарних наук. Почну з 2014 року. Тоді ми «проспали» відторгнення Криму і  запуск бойових дій на Донбасі, які здійснювалися за допомогою маніпулювання радянською ностальгією, історичною пам’яттю й ідентифікаційною проблематикою. Після 2014 року гостро постала потреба гуманітарного переосмислення проблем травми, мовно-культурних політик, комунікативних практик ЗМІ і риторики тих, хто прийшов до влади на  крові Євромайдану і загиблих в АТО. Скажімо відверто: запити від держави на такі дослідження майже не  надходили, хоча суспільство про це чітко сигналізувало. Ті ж гуманітарні проєкти, які були скеровані на вивчення екзистенційних проблем українського життя, не мали шанси вибороти кошти, тому що так були прописані дослідницькі конкурси, організовані державою. Десь на 25-26 році Незалежності почали створюватися інституції і фонди, які спрямовані на актуалізацію гуманітарного знання заради розбудови України, але розгорнутися їм не дозолили популізм українських політиків і Covid-19. У  результаті ми увійшли у фазу повномасштабної агресії Росії проти України гуманітарно незахищеними.

Мені можуть заперечити, що Путін прорахувався саме в гуманітарній сфері: його неправильно поінформували щодо стану зрілості української національної ідентичності. Йому також не сказали, що у переважної більшості людей, які живуть в межах кордонів України, намальованих на мапах,  сформувалося нове розуміння українськості, за яке вони готові боротися і помирати. Переконаний, що для дуже багатьох людей на державних посадах в самій Україні існування міцної української ідентичності було не меншою несподіванкою, адже вони практично нічого не робили для її появи. Закономірно, що в українському суспільстві поширений гіркий жарт, що справжнім творцем української національної ідентичності є Володимир Путін. І не так вже він помилявся, коли розраховував на відверту підтримку або мовчазну колаборацію людей, сформованих радянською культурною міфологією, адже вони, поза сумнівом, зробили свій внесок в те, що в короткі терміни були захоплені значні території, повертати які тепер доводиться такою великою кров’ю. Це ще один наш провал в гуманітарній сфері.

Сподіваюсь, що війна переконливо довела суспільну користь гуманітарних наук, адже нехтування ними після Перемоги знецінить саму Перемогу.