Найкраще збережена дотепер у майже первісному стані велика північна вежа Цитаделі. Фото автора, 1999 рік.

Напівкругла вежа, що примикає до будівлі казарм. Фото автора, 2000 рік

Кожен, хто хоч раз гуляв територією львівської Цитаделі, безумовно, звернув увагу на те, які міцні стіни мають її казарми й оборонні вежі. Навіть зараз, коли від часу будівництва минуло вже понад 170 років, ці монументальні споруди виглядають так, ніби їх звели зовсім недавно. Львів’яни з гордістю кажуть туристам: «Те, що будували австрійці, будувалося на віки!».

Мала південно-західна вежа з оточуючим її оборонним ровом. Фото автора, 2011 рік

Оборонні рови, які оточували кожну окрему споруду, залишаються сухими навіть після сильних злив або снігопадів. Це тому, що інженери та архітектори, які зводили ці укріплення, влаштували систему водовідведення з ровів таким чином, що вода там ніколи не затримується й не підтоплює нижні яруси будівель. Тому підвали веж абсолютно сухі, навіть зараз там можна зберігати боєприпаси і провіант, як це передбачалося проєктом.

Також ніде на стінах не побачите слідів викришування цегли або розчину через неправильне відведення води з дахів, чого, на жаль, не можна сказати про історичні житлові будинки в центрі нашого міста.

Як же вдалося австрійцям без теперішніх технологій, будівельної техніки і навіть без такого звичного нам сьогодні залізобетону звести цей унікальний оборонний комплекс? Як йому вдалося вистояти у двох світових війнах та зберегти майже первісний стан?

Згадавши фразу із популярного серіалу «Поки супротивник малює карти, ми змінюємо рельєф, причому вручну», розумієш, що саме так і відбувалося будівництво львівської Цитаделі. Бо передусім австрійське командування вирішило перетворити три наявні на той час гори – Шембека (Вроновських), Пелчинську і Калічу – на одне ідеально рівне плоскогір’я. Коли ж місце для майбутнього будівництва оборонного комплексу було підготовлене й до нього проклали під’їзні шляхи, постало питання будівельних матеріалів. Де взяти таку величезну кількість цегли?

Одна з львівських цегелень. Фото початку ХХ ст.

На території Львова з давніх-давен було багато цегелень, оскільки терени нашого міста і його околиць завжди були багаті на поклади глини. Недарма австрійці називали наше місто Лембергом, що в перекладі з німецької означає «Глиняна гора». Перші згадки про міські цегельні належать до періоду будівництва Латинського катедрального костелу та Вірменської церкви (друга половина 1300-х років). Денис Зубрицький у «Хроніках міста Львова» згадує про існування у 1600-х роках цегелень біля Пелчинського ставу (теперішня вул. Вітовського і територія Парку культури ім. Б. Хмельницького) та на фільварку Ґольдберга (теперішній Кульпарків). На момент початку будівництва Цитаделі, окрім цих двох, працювали цегельні на Вульці (місце перетину сучасних вулиць Сахарова, Горбачевського та Княгині Ольги) і на Снопкові (район теперішнього стадіону «Україна»).

Власниками цих невеличких підприємств були в переважній більшості представники юдейської громади міста. З грошима у львів’ян на той час було скрутно, а отже, із замовленнями на цеглу також. Аж тут їм випав джекпот: прийшло таке потужне держзамовлення, до того ж від військового відомства! Втрачати такий шанс на покращення свого фінансового становища було просто неможливо. В дуже короткий термін (будівництво Цитаделі тривало лише три роки) потрібно було виготовити мільйони цеглин. Тому наявні цегельні одразу збільшили в рази випуск продукції, найнявши для цього додаткових працівників. Робота на тогочасних цегельнях була важкою, але високої кваліфікації не вимагала. Тому з метою економії власники часто наймали жінок і навіть дітей, яким можна було платити значно менше, аніж чоловікам. Варто зазначити, що до останнього десятиліття ХІХ століття формування цеглин відбувалося вручну. 

Зрозуміло, що для успішного функціонування цегелень потрібна була велика кількість глини. Тому перед тим, як відкрити цегельню, майбутні власники повинні були ретельно дослідити обсяги покладів глини та її якість.

Відомо, що у Львові найбагатшими на якісну глину були райони сучасних вулиць Стуса, Зеленої, Стрийської, а також території, де нині розташований стадіон «Україна» і Парк культури ім. Б. Хмельницького. Саме на території цього парку працювала одна з цегелень, яка постачала свою продукцію для будівництва Цитаделі. Розташована вона була на майже тому самому місці, де теперішній Палац молоді «Романтик» і дитячі атракціони навколо нього.

Глину могли видобувати практично на всій території сучасного парку, оскільки в багатьох місцях вона виходила на поверхню. Але, найімовірніше, кар’єр був на місці теперішнього стадіону «Юність», у східній частині якого з-під землі б’є досить потужне джерело, яке в наш час постійно підтоплювало футбольне поле. В 2021 році під час реконструкції стадіону його розкопали і пустили в дренажні труби.

Тоді вдалося сфотографувати, що на глибині більш ніж одного метра від поверхні є досить потужний потік води.

А оскільки для виробництва цегли також потрібна велика кількість води, власники цегельні спрямували воду цього джерела в невеличкий штучний ставок, що зберігся донині на центральній алеї парку.

Хто був власником цегельні на той час, коли вона постачала свою продукцію для будівництва Цитаделі, невідомо. Адже тодішні виробники ще не ставили на цеглинах клеймо зі своїми ініціалами або повним прізвищем. Таке почали практикувати через декілька десятиліть.

Одне з перших клейм на львівській цеглі з цифрою VXX.. Фото автора, 2014 рік

Тоді ж, у 1850-х, на львівській цеглі з’явилися перші клейма у вигляді римських цифр. Найчастіше на спорудах Цитаделі зустрічається цифра XIII, а також VXX, X, XXX.

Чому саме тоді виробники цегли почали ставити клеймо на своїх виробах? Австрійська влада платила їм досить непогані гроші, але й висувала високі вимоги до якості продукції. На час будівництва Цитаделі ще не винайшли залізобетон, тож усі склепіння оборонних споруд складаються з декількох шарів цегляної кладки. Як це виглядало на практиці, добре видно на фото малої напівзруйнованої вежі.

Цегла мала бути доволі міцною, щоб витримати постріли будь-яких польових гармат, які існували на той час. Тому клейма на цеглинах були своєрідним знаком якості. Якщо серед продукції, привезеної на будову, не дай Боже, виявляли неякісну, усю партію цегли забраковували і від послуг виробника відмовлялися. Хто виробник браку, легко було визначити по клеймах. Корупції, коли за хабар можна було підсунути на будівництво неякісний товар, за австрійських часів не існувало.

Будівництво основних споруд львівської Цитаделі тривало з 1852-го по 1854 рік. Відбувалося воно вручну силами саперних підрозділів австрійської армії та декількох тисяч цивільних робітників. Усі будівельні матеріали підвозили возами. Тесані кам’яні елементи привозили з каменоломень поблизу Оброшиного. Дуже сумніваюся, що навіть при сучасному рівні розвитку техніки і вантажного транспорту такий величезний обсяг будівельних робіт тепер могли б виконати швидше, аніж тоді.

Після завершення будівельних робіт цегельні, які значно збільшили свої виробничі потужності завдяки військовому замовленню, отримали можливість забезпечувати великою кількістю цегли цивільне будівництво Львова. Також у той час з’явилося багато підприємств для випалювання вапна, безліч невеличких кустарних майстерень, які робили лопати, кайла, вози та інші необхідні на будові речі.

Отже, спорудження Цитаделі стало величезним поштовхом як у розвитку промисловості нашого міста, так і в створенні передумов для будівельного буму, що настав у Львові в другій половині XIX століття.

Партнерська публікація

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________