Публікуємо її виступ на Весняному діловому форумі, який відбувся у Львові 24 травня цього року.

Ми говоримо, що держава має якимось міфічним чином сама себе посилити. Ми в Suрerhumans посилюємо державу і робимо це в колаборації з нею. Від початку створення проєкту ми прийшли з тезою, що не беремо державні гроші. Їх треба витрачати на війну. Ми воюємо за державні гроші, платимо зарплату військових ними з наших податків, а не донорськими грошима. На гуманітарні питання можемо знайти гроші за кордоном і довели це, залучивши 50 мільйонів доларів на Suрerhumans за рік існування.

Це і є посилення держави. Кожен крок ми робимо в співпраці з Міністерством охорони здоров'я, все проговорюємо, питаємо: «Де ви хочете, щоб ми були? Де в вас є потреби? Де ваші основні евакуаційні шляхи?». Зараз йдемо в Одесу, в Дніпро тому, що там треба надавати послугу постраждалим внаслідок війни, які втратили кінцівки або обличчя. Нам кажуть: «Ви божевільні будуватися в Дніпрі в ситуації, яка там склалася». Те ж нам казали два роки тому, коли ми йшли будуватися у Львові.

Посилення держави – це робота кожного з нас там, де ми зараз знаходимось. І від того, чи ми це розуміємо, буде та форма посилення держави, яку ми отримаємо після перемоги. Якщо дозволимо державі посилюватися самостійно за рахунок своїх ресурсів і укріплення влади, то це буде трошки інше посилення.

Ви перелічили різні групи постраждалих від війни. Та ми всі маємо травми війни, належимо до якоїсь із них чи ні. Будь-який українець має травму війни. Хтось – травму втрати рідних, знайомих, будинку. Люди, які виїхали за кордон, також мають травму. Люди, які воювали – воєнну травму.

Питання в тому, як ми всі, травмовані по-різному, будемо співіснувати. Всі чомусь вважають, що почнемо це робити після перемоги або в якісь точці, де видихнемо і скажемо: «А тепер давайте співвіснувати. Що там в тебе за травма? А в мене гірша!». Нема такого приладу, яким можна підійти і поміряти травму. Нещодавно до нас прийшов хлопець, в якого нема пальця, але він абсолютно зруйнований морально. Наші хлопці кажуть: «Це палець, він тобі навіть не потрібний». Один сказав з гордістю: «В мене нема трьох кінцівок! Що він шмарклі на кулак намотує?». Психологи почали працювати з тим хлопцем, а він воює з 2014 року, не має жодного живого побратима. Не в пальці питання, а в тому, що людина втратила всіх, кого знала. І його травма набагато глибша, ніж того, хто втратив три кінцівки. Маємо стати більш емпатичним суспільством, бути готовими до співіснування з різними травмами і навчитися функціонувати в цій новій реальності.

Зараз ми дуже багато працюємо з банківською системою, бо військові приходять в державні банки і кажуть, що там закрили їх рахунки. Але їх закриває держава, а банки не знають, як їм реагувати. Наша інфраструктура не готова до такої кількості людей з інвалідністю. Маємо прийняти важливий факт: ми будемо країною людей з інвалідністю. Це не погано і не добре – це те, як ми виборювали свою свободу.

Вже зараз маємо сотні тисяч поранених людей. У війську 1,8 мільйона осіб. За прогнозами Мінекономіки на кінець війни буде 3,6-4 мільйони людей, які мають бойовий досвід. Всі вони потребуватимуть послуг реабілітації, навіть якщо не отримають поранення. Бо всі ходили з 30 кілограмами за спиною, спали на землі, погано харчувалися. Якусь інвалідність ми зможемо побачити, якась буде невидимою, як психологічна. Як кажуть іноземці, signature of Ukrainian war – це контузії. Одна контузія - це порушення когнітивних функцій. А до нас приходять хлопці, які мають 10-15 контузій і зараз не лікуються. Прокапались – і вперед на передову.

Тому ми маємо навчитися жити з інвалідностями, які бачимо і не бачимо, співіснувати в цьому доволі яскравому різноманітті травм війни. Ми очікували в наших пацієнтів великий відсоток ПТСР. Це люди з бойовим досвідом, з досвідом вуличних боїв. Але доволі низькі відсотки наших пацієнтів мають ПТСР. Натомість вони мають моральну травму – це коли ти робив щось, що суперечить твоєму розумінню світу. Переймаються рішеннями, які приймали в війську, зокрема за підлегих. Наприклад: «Якщо обороняючи Україну ми займали будинки українців, вдягали їх одяг, брали їх машини, то як це відрізняє нас від росіян, які робили те саме». Маємо працювати з моральною травмою, з великою кількістю травм. І питання, як ми, як суспільство навчимося чути одне одного, станемо більш емпатичними. Як перейдемо від скриптів: «Доброго дня! Кава? Круасан?» до розуміння, з чим людина прийшла до тебе, коли ти в сервісі.

Тож повторюсь, державу посилюємо ми кожен на своєму місці. Немає ефемерної держави, ефемерних державних грошей – це гроші, які ми сплачуємо як платники податків. Це великий виклик. Я дуже оптимістично ставлюся до того, що війна створює державу. В нас є вибір: можемо стати сильною державою, війна може нас вибудувати як націю, або зруйнувати. І ми досі не пройшли точку розуміння, що вона зробить з Україною. Я бачу, що війна зробила з нашими військовими, які потрапили до нас. Вони стали сильнішими, прогресивнішими. Але це не кінець їх шляху. Не знаю, що б з ними сталось, якби не потрапили в Suрerhumans. Попереду ще багато виборів, доріг перед нами. Від щоденних дій залежить та Україна, в якій ми будемо жити… чи не будемо, бо тут неможливо буде жити. Ця точка не пройдена.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.