Тут був палац, ставок та розлогі сади. Історія площі Петрушевича

11676 0
Львовознавець Петро Радковець розповідає про площу Євгена Петрушевича. Дуже цікаво про неї писав колись Юзеф Білиня-Холодецький у своїй книзі, виданій у Львові в 1929 році. Усе формувалося не одразу, тому зрозуміти, як творилась дільниця, буде цікаво.
Площа Петрушевича у Львові

Площа Петрушевича у Львові

Історія – книга, кожна сторінка якої

сповнена глибокого змісту.

П.І. Гаркаві

Сама площа виникла на землях, котрі колись належали родині Яблоновських. Перша офіційна назва площі – Дрешера-Орлича (на честь польського генерала) датована 1936 роком. У 1943 році стала Берлінпляц, у 1944-ому – знову Дрешера-Орлича, а в 1946-ому – М. Островського. В 1972 році площу перейменували на честь Ярослава Галана – українського та польського письменника, журналіста і педагога. Свої твори він писав українською та польською, був членом Комуністичної партії Західної України від 1924 до 1938 року та Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) із 1939 року до смерті, мав підтримку радянської влади: його книги видавали стотисячними накладами в українських видавництвах, а твори включали до шкільної програми.

Сучасну назву площа отримала в 1992 році. Таким чином була вшанована пам’ять про Євгена Омеляновича Петрушевича – українського громадсько-політичного діяча, правника, доктора цивільного і церковного права, Президента й Уповноваженого Диктатора (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (із 9 червня 1919 до 15 березня 1923 року), голови Української Національної Ради ЗУНР із 1918 по 1919 рік.

Євген Петрушевич. Пам'ятна таблиця

По-різному складалась історична доля маєтку Яблоновських, будівлі, зведеної серед відомого колись Галицького передмістя, знищеного нападами татар, козаків і шведів у XVII – XVIII століттях.

Після перемоги короля Яна Собеського під Лисиничами (1675 р.), коли на деякий час у цих краях стихло відлуння бойової сурми, а Галицьке передмістя почало підійматися з руїн, був закладений наріжний камінь палацу гетьмана Станіслава Яблоновського.

Гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, 1691 рік

Він полюбив мури Львова, які так добре захищав. Це щодо земель, які становили окрему юридику, звану Яблоновщизною, яка простягалася в напрямку колишньої вулиці Зиблікевича (із 1950 р. ввійшла до складу вул. І. Франка між вул. Д. Менделєєва та Зарицьких), і на потужних фундаментах збудував свою резиденцію. На похилому пагорбі понад потоком, званим Солонка, а також Сорока, постав збудований із цегли двоповерховий палац, у якому було кільканадцять приміщень, а головний фасад виходив на північ. Із заходу на варті домашнього вогнища стояла палацова каплиця, яка сягала шпилем до рівня палацового даху. Великі покої, а радше зали, мали кілька старовинних камінів, а також дерев’яні сволоки на ярусах, підперті стовпами. З боку фасаду, на висоті краю цоколя – широка тераса, перед нею – майданчик зі сходами.

Передню частину палацу омивав ставок, а задню оточували розлогі сади. Сад для прогулянок складався з восьми чотирикутників, обрамлених на згадку про віденську перемогу розлогими липами. Був і амфітеатр.

Палац Яблоновських, початок ХХ століття

Після смерті гетьмана Яблоновського його юридика перейшла до нащадків, з яких Ян (помер у 1731 р.) входив до числа видатних письменників як автор творів, у яких були змальовані різні вади суспільства. Юзеф-Олександр Яблоновський (помер у 1773 р.) був новогродським воєводою, а також автором багатьох наукових праць, заснував у Ліпську наукове товариство «Societas Jablonowiana», член Французької академії, відзначений у 1744 році титулом князя Римської імперії, найчастіше перебував за межами краю. Владислав Яблоновський, воюючи в легіонах, повів їх за наказом Наполеона І на острів Сан-Домінго, де й скінчив життя у 1802 році.

Вагому зміну в мурах резиденції Яблоновських спричинив перший поділ Польщі. Палацовий сад перетворили на публічну променаду львівського товариства і розмаїті видовищні атракції. В 1780 році до Львова прибуло Перше польське сценічне товариство під керівництвом Томаша й Агнєшки Трусколяських, відреставрувало занедбаний у саду Яблоновських амфітеатр і розпочало тут свої виступи. З тих часів залишився гучний, у польському і латинському варіантах вірш, який оспівує сад Яблоновських. Поштовху до мережива слова надавала натхненному авторові ненависть і запекла боротьба, яка виникла колись між каштеляновою Констанцією Бєльською, дамою Зоряного хреста, і її падчеркою Теофілою. Цей конфлікт залагодив у мурах палацу Яблоновських цісар Юзеф ІІ, коли перебував у Львові в 1783 році. Для охочих до видовищ містян залишився пам’ятним перший запуск кулі, яка здіймалася завдяки нагрітому повітрю і була запущена в 1792 році підприємцем Морамовичем. Через три роки засновник польської сцени Войцех Богуславський розпочав будівництво в саду Яблоновських літнього театру. Втілення проєкту доручили італійцеві Мараїно, який за декілька тижнів звів цілу будівлю (1795 р.) на три тисячі місць і на трьох рівнях облаштував узгір’я. Головну оздобу цього театру становив величний просценіум, оздоблений колонами на зразок руїни старогрецької святині. Натовпи людей приходили в цей час до саду, приглядалися до будови і воліли, щоби встановлення просценіуму, який малювали і складали на землі, відбулося вечірньої пори. Одного червневого вечора декілька цікавих робили свою променаду, а гілки лип вгиналися під вагою шанувальників, які обдаровували італійця гучними оплесками.

Фрагмент мапи Львова 1896 року з палацово-парковим ансамблем Яблоновських

Після виїзду Богуславського влітку 1799 року амфітеатр розібрали і розпродали на матеріали.

Незабаром дочекалася Яблонівщизна менш пам’ятного жереба, який випав багатьом колишнім монастирським та державним будівлям: перетворилася на кошари. Були знесені стайня і добудови, викорчувані дерева, а сад став плацом для військових вишколів.

Спочатку палац Яблоновських був лише провізоричним будинком, винайнятим для кошар, доки урядовці князя Фердинанда де Есте не перетворили його на правдиві кошари. В 1832 році за кермо цивільної та військової влади в Галичині став архикнязь, вподобав собі Яблонівщизну, набув її у власність і на узгір’ї влаштував літню резиденцію для себе та своєї приятельки. Там зазвичай і полюбляв відпочивати після трудів, не дуже великих, пов’язаних єдино з репрезентаціями. Решту обов’язків виконували інші особи, як-от Кріг фон Гохфельден, генерал Фердинанд Лянгенау, директор поліції Леопольд Захер-Мазох та інші.

Через брак вигідних комунікацій військові одержали дозвіл на облаштування для гідної персони кінної дороги, яка проходила через плац для занять поруч із кошарами Яблоновських. З цією метою була укладена спеціальна угода з Теклею Ягнятковською на підставі дійсного податку із земляної парцелі та власності, яка перебувала в незабудованій до того часу землі з боку вулиці Зелена. І коли ця угода була підписана (19 липня 1833 р.), архикнязь одержав вигідний доступ до місця літнього відпочинку.

Кесарня тим часом перейшла до військового скарбу, отримала назву «Кошари гренадерів» і стала об’єктом піклування влади та військових про ремонт будівлі. Тут розташувався підрозділ гренадерів під командуванням майора Париса.

Будинок був у поганому стані, появилася вогкість у стінах, терени замокали, збиралася вода й утворювалися болота. Під час ремонту будинку з західного боку каплицю оточили довгим муром із півкруглими отворами і закрили її зовнішній вигляд.

У 1839 році гренадер Онуфрій Андрухів знайшов у саду скарб, але невеликий, бо від нього одержав гонорар у розмірі 75 зл. 40 гр. І це заохотило не одного мисливця за скарбами піти в сад Яблоновських.

Підчас Січневого повстання кошари Яблоновських стали філією покармеліцької в’язничної будівлі, в якій утримували патріотичну молодь, що хотіла йти на поле бою.

У 1877 році на просторому плацу Яблоновських почався жвавий рух: звозили балки і бруси, працювали пили й сокири, скрипіли й скреготали бури, забивали цвяхи… Це було приготуванням до Першої крайової виставки другої половини ХІХ століття.

Крайова рільничо-промислова виставка, 1877 рік

Упродовж кількох тижнів тут вирувало життя, яке завмерло після закриття виставки. Незабаром площу, на якій стояли павільйони, зайняли кошари, заїзд та інші будинки. Холодні мури старого палацу притемнили понуре гілля розлогих каштанів. Саме в цих темних мурах існував деякий час збірний пункт.

Згодом були засклеплені брудні води Солонки і зведена низка кам’яниць.

Під час російської окупації в 1914 – 1915 роках вздовж відкритого з боку вулиці Яцка (із 1991-го – вул. О. Архипенка) паркана йшли натовпи вбогої дітвори по хліб та зупу – дарунок солдатських котлів, які диміли на площі.

Відступаючи зі Львова в 1915-ому, російські війська підпалили деякі будинки.

Перед пам’ятним в історії Львова Листопадовим зривом 1918 року австрійський уряд замінив залогу кошар 15-им Тернопільським полком піхоти, який відіграв у всій справі вагому роль.

Під час подальшої облоги Львова через кошари Яблоновських проходили формування різних польських підрозділів, наприкінці споруду відновили й розташували там від 1 вересня 1919 року військовий архів.

Він був зібранням урядових постанов із часів першого поділу Польщі.

Акти ці, колись частково відбраковані та знищені внаслідок перевезення до Острави-Моравської та повернення внаслідок російської навали, становлять цінні джерела для дослідника минувшини, а також для налагодження відносин минулого краю з колишньою Австро-Угорською державою, і не менше для орієнтації польської влади серед лабіринту незнаних адміністративних справ: економічних, особистих, технічних та інших.

Згаданий військовий архів перші 9 місяців свого існування був у будинку під назвою «Пікєта огньова» при вулиці Чернецького, 7 (із 1992-го – В. Винниченка). Палац Яблоновських тоді знову віддали для кошар піхоти; сад забудували помешканнями для офіцерської спільноти; архів австрійських військ перенесли до Центрального військового архіву Варшави.

Сучасного вигляду площа почала набувати в 30-их роках ХХ століття. У наш час навіть важко уявити, як була розпланована попередня забудова.

Пам'ятник Ярославу Галану

Будинок №1 споруджений у 1960-их роках за проєктом Анатолія Консулова. На фасаді розміщена меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут мешкав український поет Василь Колодій.

Будинок №2 почали зводити 1938 року за проєктом Анджея Фридецького і Стефана Порембовича, але не завершили. Добудували 1961 року, але вже за проєктом Людмили Нівіної. Тут розмістився Палац культури управління профтехосвіти ім. Ю. Гагаріна із залою на 800 місць. 1985 року надбудували четвертий поверх. Тепер це Палац культури учнівської молоді.

Будівля №4 споруджена в 1932 –1934 роках за проєктом Леопольда Карасінського. Тепер це Палац спорту з критим басейном.

Критий басейн. Фото 1935 року

Місто розвивається, змінює свої вулиці та площі, але історія завжди проявляється. Тому, прогулюючись алеєю на площі Петрушевича, можна згадати цікаві сторінки цього куточка Львова.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!