Початки банківської справи у Львові, або Ломбард на цвинтарі

1710 0
Для чого бургомістр Львова створив фінансову установу, який корупційний скандал із нею пов'язаний і чому навіть в цій історії є московський слід, розповідає львовознавець Петро Радковець.

«Творити для себе економічні інституції може лише той нарід, який є свобідний і самосвідомий»

Кость Левицький

До сьогодні у Львові побутує легенда про скульптури на колишньому банківському будинку по вул. Коперника. Пересиченість, Подив та Іронія поруч з Гордістю – споконвічною супутницею усіх фінансистів, мали нагадувати власникові банку навпроти про брата, якому він відмовив у наданні кредиту. Але це лише легенда. Насправді ж, перші згадки про заклади банківського типу у Львові припадають на XVI ст. Проте ще з княжих часів, як і у інших містах Європи, гроші під відсотки тут можна було одержати у лихварів. Ними зазвичай були євреї, бо лише їхня релігія офіційно дозволяла займатись подібним ремеслом.

Єврей-лихвар. Огюст Шарпентьє, 1842 р.
 

Християнство вважало будь-які позички під відсоток гріхом. Попри те, майже 400 років тому львівське духовенство вже розмірковувало над заснуванням власного ломбарду. Він мав дати вбогому люду можливість мати зиск зі своїх невеликих заощаджень.

У статті «Mons Pius», яку можна вважати однією з перших спроб аналізу історії банківської справи у Львові, Францішек Яворський на початку ХХ століття зазначає: «Такі прості й відомі сьогодні фінансові відносини у давнину мали ще й теологічне підґрунтя, через що фінансові інтереси мусіли знаходитись під опікою церкви. Те, що зараз робить перший ліпший банк, виростало колись аж до розмірів montis pietatis, гори побожності, яка підіймалась на цвинтарях, у затінку костелів і під духовною опікою».

У ті часи потреба вигідного кредиту була більш нагальною від винагороди за дотримання канонічних приписів після смерті. Це розуміла навіть церковна влада. Тому, аби вберегти власну паству від лихварської залежності, поруч з латинською катедрою у середньовічному Львові відкрили перший львівський ломбард.

Францішек Яворський та Франц Ковалишин у львівському міському архіві, 1911 р.

Батьками банківської справи у Львові можна вважати Павла та Мартина Кампіанів – людей доволі далеких від філантропічних думок та бажання допомогти нужденним.

Медик та купець Павло Кампіан був знаний серед львів¢ян як людина важкої вдачі. Гідним батька був і син – Мартин, який вирізнявся деспотизмом, невблаганністю та немилосердям до своїх боржників, «справжньою бідою для селян з підміських сіл, купець з тверезим розрахунком, фінансист великого розмаху, владолюбний і не терплячий жодних суперечок». Бургомістра Львова, а саме ним був Мартин Кампіан, його сучасники вважали «диктатором, який не побоявся виступити проти міської та церковної влади у часи епідемії чуми».

Павло і Мартин Кампіани

Перед смертю Павло Кампіан заповів 1000 золотих на користь Львівського кредитного банку. Його починання підтримали заможні львів’яни. Завдяки цьому Мартин Кампіан зібрав 35 тисяч золотих (астрономічна сума на той час) і скористався ними для вдосконалення починань батька.

У 1627 році Кампіан молодший звернувся до ради міста Львова з проханням про виділення місця для зведення будинку міського ломбарду. За архівними документами, комісія у складі радників Еразма Сикста, Мартина Корченівського, Яна Альнпека та Миколи Семератського разом з духовенством міста виділили місце на південній стороні цвинтаря поруч з катедральним собором. Смерть не дозволила Кампіану довершити задумане, та заклад увійшов до міського життя й розпочав надавати значну допомогу городянам попри те, що не мав власної будівлі.

Вітраж із Mons Pius. Сцена зображує робочий момент ломбарду 

Воєнне лихоліття XVII ст. спричинило занепад ломбарду. Рештки капіталу та закладені кошти перейшли до рук спадкоємців Кампіанів – Мартина Гросваєра, а згодом і поета, бургомістра та знаного львівського історика Бартоломея Зиморовича, завдяки зусиллям якого вдалось реорганізувати цю фінансуву інституцію. У 1668 році львівський архиєпископ Ян Тарнавський затвердив статут , після чого заклад став виключною власністю духовенства.

Тарнавський виділив місце для ломбарду поруч з захристією катедри, призначивши для цього «sklep murowany» на території цвинтаря. Заклад обслуговували два працівники, яких мали обирати з-поміж катедральних каноніків. Посаду «прокуратора» або «нотаріуса», якого б сьогодні назвали директором, зазвичай обіймав представник родини Кампіанів.

Кредити у ломбарді надавали під заставу золота, срібла, виробів мистецтва, одягу – за винятком хутра, оскільки вберегти його від молів обходилось дуже дорого. Термін викупу застави становив пів року, а найбільша позика, яку можна було одержати, не мала перевищувати квоту у 100 золотих. Такі обмеження встановили задля підтвердження філантропічного характеру банку. З цією ж метою був встановлений доволі низький відсоток. Гроші можна було взяти лише під 4%, а позики нижче 50 золотих були цілком безвідсотковими.

Міняйло з дружиною. Квентін Массейс, 1514 р.

За приписами заможним людям заборонялось користуватись послугами цього доброчинного закладу під загрозою судової відповідальності. Всі прибутки, з врахуванням адміністративних витрат, мали бути розділені між малозабезпеченими жінками та вдовами. Обов’язки контролюючого органу були покладені на ремісничі цехи.

Якщо заставу не викуповували у зазначений термін, то її продавали. Для цього на дверях катедри вивішували відповідне оголошення.

У 1703 році, під час шведської навали, банк змушений був евакуюватись зі Львова. Тривалий час навіть львівська капітула не мала жодних відомостей про його місцезнаходження. Архієпископ Константин Зелінський, покидаючи місто, забрав з собою всю готівку, а цінні папери залишив каноніку Длугошу. Лише у 1706 році Зелінський повідомив про те, що банк вивезли до Прусії разом зі всіма коштовностями і все у безпеці. Це не дуже втішило вкладників, оскільки стало відомо про загрозу для самого архієпископа з боку Петра Першого. Побоювання справдились і невдовзі Зелінського заарештували.

Гравюра виконана Абрагамом Гоґенберґом (нід. Abraham Hogenberg) за малюнком панорами Львова кінця XVI – початку XVII ст. роботи Ауреліо Пассаротті, інженера – фортифікатора короля Cигізмунда III Вази (1587-1632).

Після одержання звістки про арешт архієпископа, Длугош мав представити міській владі документи про фінансовий стан банку. Аналіз записів, які велись з 1695 року, показав, що капітал банку становить 16 тисяч золотих заставами і готівкою. Цікаво, що основним клієнтом банку, який першочергово мав слугувати вбогим, був… сам Зелінський, кредит якого становив 8600 золотих. Решта коштів належала шляхті, ксьондзам та багатим міщанам. Серед заставлених речей були келихи, перстені, меблі тощо. А готівки – лише 16 золотих.

Духовенство Львова, не сподіваючись на повернення майна банку до міста, домоглося занесення рахунків до Актових книг. Таким чином воно намагалось згодом забезпечити підтвердження приналежності банку і його майна місту. Завдяки цьому сучасні дослідники історії мають підтвердження існування банківської справи у Львові XVII-XVIII століть.

Після тривалих мандрів, у 1709 році, на велику радість вкладників, банк повернувся до Львова. І з того часу аж до 1761 року спокійно виконував свої функції, доки між архиєпископом Сіраковським та магістратом не виникла суперечка про його приналежність. І невідомо, чим би вона закінчилися, якби у 1772 році Львів не перейшов під владу Австрії. Це призвело до повного та остаточного занепаду першого львівського банку.

Продовження теми  – Галицька Волл-стріт і банківська справа у Львові.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!