Керівниця Центру гідності дитини Христина Шабат каже, що ми не знаємо, як говорити про людей, що втратили кінцівки не лише з дітьми, а й з дорослими. Вона пояснює, що потрібно реагувати спокійно, коли про це починає запитувати дитина, бо це наша нова нормальність.

 

Якось з сином виходили з під'їзду і натрапили на чоловіка з протезом ноги та руки. Микита, як чотирирічна дитина, очевидно не може почекати зі своїми питаннями і озвучує їх негайно в момент виникнення і дуже голосно.

І це перше, що я зауважила. Ми, дорослі, відводимо погляд, бо не знаємо, як зреагувати, чи що сказати або запитати, а діти з цікавістю розглядають, що там за штуки і як вони згинаються.

 

– Мам, в нього залізна нога!

Прозвучало на пів вулиці. Це було важко не почути усім.

Я думаю, що в такі моменти дуже важливо зреагувати спокійно і нормально. Не шикати і не дьоргати дитину. Не закривати рота і не просити тихіше, не звертати вбік. Зреагувати нормально і означає, що це нове нормально, і що люди, про яких ми говоримо, для нас нормальні. Коли дорослі реагують нормально, діти сприймають щось незвичне як нормально.

Чи було мені незручно і соромно за свого сина в цей момент? У жодному разі ні! Оскільки син задав питання так, що чоловік із залізною ногою почув, то і відповідати я почала так, щоб він почув.

Це друге важливе, що я хочу сказати. Людина, яка ризикувала життям для мене і мого напів нормального львівського життя, найменше за все хотіла б почути у відповідь на запитання дитини: шшш, тихо, помовчи, так негарно говорити чи щось типу того. Тож я дуже спокійно продовжила:

– Так, Микито, у нього залізна нога і залізна рука. Цей чоловік, мабуть, військовий і захищав нас на війні, але сильний вибух зробив так, що він втратив ногу.

– І йому дали нову?

– Так, дуже круту! Щоб він міг теж ходити, як ми, і навіть бігати, і їздити машиною!

– Круто!

– Так, це дуже круто бути військовим (так, так, перефокусувала увагу в потрібному напрямку)

– Мам, а вона знімається? (не перефокусувався)

– Думаю, що так

– Хм (на секунду засумував), а в мене не знімається

– Ну, але ж ти і не воював

– Ну та (погладив свої ніжки)

Пройшло пів години:

– Мам, а він собі сам купив ту ногу чи йому дали?

– Я думаю, що українці за те, що він нас захищав, через лікарів зробили так, щоб йому подарували ногу і він міг робити все, що можемо ми двома руками та двома ногами

Третє, що важливе я зробила – це сфокусувала малого на геройському вчинку, а не на трагічній події. Трагічних подій достатньо в нашій культурі, вже час формувати націю героїв.

Через кілька годин вдома Микита перепитав:

– Мам, а чого в нього така залізна рука?

Дітям треба відповідати так довго, як вони питають, і не словами «я вже тобі 100 раз казала». Тут я включила четвертий сезон «Ади Твіст». Якраз у першій серії є маленька дівчинка з протезом, яка каже: «Я народилась без руки, але тепер у мене є ця крута штука!»

 

І знаєте, ця розмова могла б ніколи не відбутись, якби я просто сказала «тихо», або «що ти таке дурне говориш», або переключила увагу на якусь пташку. Але я думаю, що складні і незручні розмови – це, перш за все, справа батьків. Я думаю, що їх ставатиме все більше. І я думаю, що коли діти запитують, то вони справді не знають відповіді.

 

А на вулицях буде тисячі крутих чоловіків та жінок з такими «дивними» залізними штуками, на які намагатимуться не дивитись дорослі і на які показуватимуть пальцем діти, ставлячи от ці свої невчасні і дуже гучні запитання.

І, може, я лише уявляю, але, напевно, вони слухатимуть відповіді батьків цим «чомучкам» і ті відповіді мають бути також і в їх вуха про повагу, про подяку і про нормальність.