Фото: Кам'яний двір
Гори – це те, що надихає, додає сил. Може відродити людину, допомогти подолати труднощі. Інколи здається, що гори – це живі істоти, у них теж є душі, вони уміють радіти, мають мрії та бажання. Однак мало хто прислухається до їхнього мовчання. Рефлексія дитячого психолога Світлани Локоткової про одну з «підслуханих» нею у горах історій.
Я гірська стежина Верховина. Колись давним-давно мене не було. Була лише моя мама – гора Маковиця. Вона красива та вільна, привітна до сонця, близька до хмар, дружна із вітром. Вона каже, що я з’явилась не одразу, а поступово з першими підкорювачами вершин. Я це смутно пам’ятаю, та чітко впізнаю лише ритм людських кроків, як тоді, уперше, їх дихання та якесь неймовірне піднесення.
Читайте також: У Карпатах зацвіла червона рута. Фото
Зараз я вже досить відома, я приймаю сотні туристів, я показую їм хмари, які мама завжди кличе на зустріч. Я співаю разом із вітром гірські пісні, лагідно посміхаючись, коли він куйовдить волосся туристам.
Кажуть, що я містична, бо ми разом з мамою, наче магнітом, притягаємо до себе та манимо туристів. Хай слухають моє серце, насолоджуються краєвидами, відчувають красу природи, відпочивають від міського темпу життя. Нехай приходять вгору! Ми з мамою чекаємо.
Я легка, та й мама не з крутих для підйому гір, нас підкорюють як малі діти, так і люди поважного віку, та я за них все одно хвилююсь. Я прошу розсипи каміння підтримувати подорожуючих, я слухаю їх дихання і серце, я приймаю. Я витримую натиск та постукування палиць для їхньої опори, важкість рюкзаків. Нехай піднімаються. Так гора вчила.
Іноді сварилась на мене мама Маковиця, бо я бешкетувала і заплутувала шлях, ховалась поміж дерев, аби навести блуд на туристів. Мені було весело, а людям – ні. Тож, я намагаюсь більше так не робити, а якщо все ж таки хтось заблукає, то прошу я у сонечка промінчик провідний. Я відкрита, я проста. Завжди допоможу на важкому схилі – щось відкрию, прошепочу, розкажу. Нехай піднімаються. Мама буде рада!
Читайте також: Гори кличуть. Популярні маршрути українських Карпат
Інколи, правда, я дуже злюсь. Я гарчу, здіймаю куряву пилюки та підштовхую каміння, бо люди заходились до підйому на великих колесах. Я не чую стукоту їхніх сердець, не бачу їх обличчя... лише гучні мотори, лише міцні протектори, але там весело: лунає музика та сміх, чути вереск із присмаком захоплення та здивування, там адреналін, тож, я приймаю. Нехай піднімаються. Я розумію, мама так просила!
Я – Верховина, приймаюча, підтримуюча і ресурсна стежка. Я чую, відчуваю і приймаю. Я дозволяю людям бути тут і тепер. Я – гірський терапевт.