Ілюстративне фото / getty images

19 грудня у Львові за ініціативою волонтерів, інфлюенсерів і військових батальйону «Нахтіґаль» 20 бригади «Любарт» відбулась розмова про пошук порозуміння між українцями на лінії фронту і в тилу. Одним із виступів, що лягають в основу цієї розмови, є «Щоденник людолова», який озвучив Сергій Пруцких, офіцер батальйону «Нахтіґаль». 

У щоденнику – особиста розповідь ветерана, який пройшов війну з 2014 року, службу в піхоті та розвідці, поранення і реабілітацію, а після повномасштабного вторгнення опинився на іншому фронті – у ТЦК. Його текст не є виправданням чи спробою переконати. Це фіксація досвіду людини, яка залишилася між системою і живими людьми, між страхом, недовірою і відповідальністю.

Щоденник людолова

Вибране

2014 рік.
Старші хлопці пішли в АТО, але я ще малий, тож пішов волонтером до місцевого штабу.
Вантажив коробки, пакував сухпайки. Їздив із волонтерами до бійців як «молодший». Доброволець с так мене називали. І я пишався цим словом.

2019 рік. Я вже п’ятий рік на службі. Спочатку піхота, потім розвідка в зоні ООС. Тепер у мене є позивний – «Кузня». І я пишаюся цим позивним.

2020 рік. Чергове загострення під Авдіївкою. Отримую осколкове поранення, контузію, далі – операція та довга реабілітація. Мені 24. Я учасник бойових дій. Ветеран. Я пишаюся цим.

2021 рік. ВЛК визначає мене обмежено придатним. Повертаюся в цивіл. Працюю в логістиці, підпрацьовую інструктором тероборони. Беру участь у ветеранських проєктах. Я ветеран. Так мене називають.

Читайте також: «Люди забули, для чого вона», або Як врятувати мобілізацію та довіру до ТЦК

24 лютого 2022 року. Я стою у формі під воєнкоматом старої бригади. Лікар каже: «Фронт – ні». Коліно, слух, великі ризики. «Ми тебе просто втратимо». Командир каже: ти нам потрібен, але вже не в бою. Мені пропонують роботу в ТЦК, бо я маю досвід служби, маю авторитет як колишній боєць, знаю, хто потягне фронт, а хто – ні.

«Якщо вже хтось і має комплектувати на війну, то нехай це робить той, хто бачив війну зблизька, а не просто сидів за столом. Може, так буде трохи менше несправедливості».

Так я кажу собі. Та стаю… «людоловом».

Так, людоловом. ТЦКшником. Ухилянтом. Я вже не ветеран війни. Не доброволець. Я – людолов. Я ловлю людей. Посилаю на смерть. Так вони кажуть.

Музика затихає.

30 квітня 2024 року. Зупинка біля ТРЦ. Підходжу до хлопця, років 25:

– Доброго дня, офіцер ТЦК. Перевірка військово-облікових документів. Маєте при собі?

Він мовчить, усміхається в телефон. Поряд уже стоїть друг, вмикає камеру. Я повторюю ще раз спокійно, за інструкцією.

У відповідь:
– Та хто ти такий, шоб я тобі шось показував? Ти мені повістку від себе приніс чи від Зеленського?

Починається шоу. Вони вже знають, що робити:
– Та дивіться, людолови ловлять пацанів, у країні бардак…

Коли він переходить на мат, я попереджаю:
– Припиніть нецензурну лексику. Якщо відмовляєтеся показати документи – складемо акт, викличемо поліцію.

Вони саме цього моменту й чекали:
– От бачите, мені погрожують! Я вільний громадянин, маю право!

Коли ми оформлюємо документи, вони вже в прямому ефірі. Увечері мені скидають ролик із TikTok. Там я – «агресивний людолов», який кричить:
– «…якщо відмовляєтесь показати документи – викличемо поліцію».

Початку немає. Матів немає. Наруги немає. Є тільки я, вирізаний із контексту. У коментарях мені бажають вмерти в окопі. Та я б з радістю. Краще, ніж дивитися, як тебе бояться ті, кого ти захищав.

7 серпня 2024 року. Центр міста, обід. Я без форми, тільки дипломат із документами. Йду собі вулицею, думаю про те, як нормально пояснити новим мобілізованим їхні права.

Раптом позаду:
– О, людолов пішов!

Обертаюся – троє молодих, років по 20. Сміються:
– Шо, багато сьогодні наловив?
– Скільки вам платять за голову?

Я роблю те, чого нас вчили ще на фронті – не встрягати в порожні конфлікти. Але одна фраза пробиває:
– Та такі, як ти, війни не виграють. Ви тільки своїх ловите.

І ось тут я вперше за довгий час відчув, як знову тягне в ту саму темряву, що після поранення:
«Якщо я для своїх – ворог, то взагалі для кого я колись ліз під міни?»

3 травня 2025 року. Місце – під’їзд старої дев’ятиповерхівки. Завдання – перевірити адресу: чоловік стоїть на обліку, давно не з’являється. Ми заходимо в під’їзд, стукаємо у двері. Відкриває жінка, нервова:

– Його немає і не буде. Відчепіться від нас, скільки можна!

Пояснюємо спокійно, що маємо право перевірити, чи проживає він тут, скласти акт. Просимо впустити понятих. І тут із кімнати виходить «відсутній» – у шортах, із телефоном:

– Ви хто?!

Показую посвідчення, пояснюю процедуру. Він починає кричати:
– Ви вломилися в мій дім! Я вас не кликав!

Насправді ми все робимо за законом – із понятими, з поясненнями. Але він уже знімає. Я роблю крок уперед, щоб закрити двері – бо в під’їзді вже визирають сусіди. У відповідь він дістає газовий балончик:

– Ідіть звідси, людожери!

В обличчя – газ. Пече очі, колега починає кашляти. Я чув запах газу на фронті – але там це було перед штурмом. Тут – в Україні, у мирному під’їзді. Потім приїхала поліція. У соцмережах він виклав відео, де ми «ломимося в квартиру», а він «захищає свою сім’ю». У коментарях я – не поранений ветеран. Я – «людолов».

18 грудня 2025 року. Ніч. Я лежу і думаю, чи мав я право погоджуватися працювати в ТЦК. Тоді згадую хлопців, які зараз в окопах, і тих, хто чесно прийшов по повістці. Коли я з ними говорю, пояснюю, що їх чекає, як оформити поранення, як дзвонити родині, – вони називають мене не людоловом.

Вони кажуть:
– Добре, що тут є хтось, хто знає, як воно насправді.

Мій фронт змінився. Я більше не біжу вперед із автоматом. Я стою між системою і живими людьми. І іноді здається, що це не менш важко, ніж лізти під обстріл. Чому так сталося? Хто в цьому винен? Я розумію, що ми потрібні. Якщо нас прибрати – що буде з фронтом? Я розумію, що серед працівників ТЦК є різні люди. Та чи робить це мене твариною? Скільки їх? А скільки таких, як я?

Ти бачиш одне відео в тисячі пабліків – і тобі здається, що таких випадків тисячі. А це одне й те саме відео. Чи мають бути покарані ті, хто перевищує повноваження? Звісно. Але чи маю я та такі, як я, бачити страх в очах тих, кого ми захищали? Чи має хтось право забрати в мене честь таких слів, як «військовий», «учасник бойових дій», «ветеран», і замінити їх на «людолов»?

Ще раз: люди на вулиці бояться військових. Нашу країну так само хочуть захопити, як і в 2022 році. Нічого не змінилося. Крім нас. Я згоден – усе це неправильно. Несправедливо. Але це війна. Для мене це не війна путіна, депутатів чи бізнесменів. Для мене це війна українців за свою свободу. Для мене це визвольна війна. Війна за волю і майбутнє моєї нації. І тут немає простору для трактувань і фраз про «не все однозначно».

Як би мене не називали – від ухилянта до людолова, чим би не заливали мені очі – від газу до іпсошних відео, я буду допомагати своєму народу. Для мене це обов’язок.

А для тебе?

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.