Святошин – це район Києва, заснований у XVIII столітті, відомий завдяки історичним пам’яткам, серед яких старовинний замок і палац, а також мальовничими парками та скверами. 100 років тому, в січні 1923-го, дачне селище Святошин було включене в приміську смугу. На той час це був справжній курорт. 

«Твоє місто» продовжує серію історичних матеріалів про Київ. Сьогодні дигер і екскурсовод Кирило Степанець розповідає про історію та забудову району Святошин.

Історія заснування

Кажуть, назва місцевості походить від імені чернігівського князя Миколи Святоші, що подався у ченці і був ключником центральної  брами Києво-Печерської лаври.

Микола Святоша. Пам'ятник поблизу Святошинської райдержадміністрації. Автор Кирило Степанець

Проте вчений Євген Боровський подав інший варіант, заснований на археологічних розкопках. 

У 1980 році на місці гуртожитку МВС на вул. Радгоспна (нині Стуса), 7 був виявлений язичницький жертовник-капище. За версію вченого, тут могли вклонятися богу Святовінту (Свентовіту), що й, напевно, сформувало топонім Святошин. 

Так чи інакше, для більшості киян місцевість набула популярності аж наприкінці ХІХ століття, коли столиця України знову здобула статус одного з економічних центрів Східної Європи.

План схема дачного селища Святошин, з книги Ісерлиса - Дачник, 1911 рік

Після відкриття у 1870 році залізниці до Києва хлинув великий капітал і, відповідно, збільшився прошарок заможних людей. Всі вони хотіли гарного відпочинку після важливих справ. Так навколо міста поступово з’явилася низка різноманітних курортів: Боярка, Ірпінь, Ворзель, Буча, Нова Дарниця та інші. 

Елітне дачне селище

Святошин посів серед них чільне місце, без перебільшення ставши кращим з усіх. Цьому сприяла близькість до міста, гарні природні умови – сухе повітря, майже поліський хвойний ліс, три річечки зі ставками, приваблива інфраструктура та головним чином транспортне сполучення. 

Дістатися до Святошина з Києва можна було як власним транспортом всього за 20-30 хвилин з будь-якої точки міста, так і залізницею, навіть окремою трамвайною колією, яка стала приватною і була прокладена спеціально для дачників. 

Матеріальним доказом елітарності селища в ті часи є й чисельні поштівки з краєвидами й архітектурою Святошина, що збереглися дотепер і прикрашають колекції поціновувачів старовини. Тогочасні видавці охоче друкували та розповсюджували їх. Жодному з інших приміських курортів не приділяли стільки уваги.

Святошинськими дачниками були тодішні депутати (їх називали «гласні міської думи») та міський голова, поважні підприємці та тодішній бомонд разом із сотнями грошовитих киян. У лісі обабіч Брест-Литовського шосе було п’ять Просік (мікрорайонів), які сполучалися з поперечними вулицями. Загальна кількість дачних будинків становила майже пів тисячі. До послуг мешканці були: стаціонарний кінотеатр (будівля збереглася), санаторій, де лікували кумисом, лазні з ваннами, церква Святого Миколая, комерційне та міністерське училища, підготовча школа, бібліотека, аптека, вечірні класи для дорослих, пожежна дружина, парк із театром та рестораном, ринок, фотограф тощо. 

«Екран» - найстаріший кінотеатр Києва

Кінотеатр «Екран» біля сучасної станції метро «Житомирська» вважають найстарішим стаціонарним кінотеатром на території Києва. Будівлю цю звели в 1911 році на ділянці родини Крутикових, яким належав найбільший у Європі цирк «ГіпоПалац» (за дивним збігом обставин він теж був на місці колишнього кінотеатру «Україна», що в центрі – на вул. Городецького). 

Кінотеатр Екран, 2020 рік. Автор фото Кирило Степанець

Зала до пожежі, 2015 рік. Кирило Степанець

Зала Екрану після пожежі, 2020. Фото Кирило Степанець

Святошинський «Екран» неодноразово змінював назву, не раз його перебудовували. На жаль, сьогодні він у аварійному стані. Кінотеатр не працює з літа 2010-го, не дотягнувши року до свого 100-річчя. В 2018-ому тут виникла сильна пожежа, внаслідок якої обвалився дах. 

Станція «Святошин»

Зручність селища Святошин була обумовлена передусім можливістю дістатися сюди дачникам на різних видах транспорту, зокрема залізницею. У 1901 і 1902 роках збудували вокзал за проєктом архітекторів Олександра Кривошеєва та Олександра Хойнацького, які, до речі, були активними учасниками розбудови дач, а Олександр Хойнацький сам володів ділянкою на сучасному проспекті Перемоги. 

Проєкт вокзалу був типовим, за ним збудували аналогічні за архітектурним стилем станції в Біличах, Новобіличах та Ірпені. До слова, проєкт вокзалу дещо відрізняється від святошинського і був реалізований на станціях Буча та Бородянка. 

Станція Святошин працювала рівно 70 років. У 1972-ому внаслідок реконструкції залізничного вузла у Святошині були створені нові платформи. Стара будівля належить «Укрзалізниці», її використовують як  опорний пункт.

Купальні і «генеральська дача»

Поряд із першим вокзалом є маленьке ботанічне диво – струнка сосна в обіймах старого велетня-дуба. Продовження вулиці Другої Просіки (Крамського) переходило в ліс, де з 1904-го до початку 1930-их років були купальні загального користування. На мапі видання Ф. Ісерліса це місце було підписане як Києво-Межигірська лісова дача. 

На узліссі загатили притоку річки Борщагівка – струмок Святець, на ньому утворили каскад ставків із острівцями, на яких спорудили альтанки. Острівці збереглися дотепер. Уздовж берега стояли дерев’яні будівлі, була човнова станція. З 1935-го територія відійшла військовим, і тут облаштували так звану «генеральську дачу».

Храм святого Миколая

Храм Святого Миколая, названий на честь Святоші, розташовувався на місці сучасного ЖК «Вікторія» – проспект Перемоги, 121. Церкву в дачному селищі Святошин освятили в червні 1907-го (проєкт створили в 1902 р.). Над нею працював видатний архітектор Микола Гарденін, відомий як автор таких визначних споруд, як, зокрема, будинки, де зараз розміщені музеї Михайла Булгакова, Михайла Старицького, Лесі Українки, синагога Розенберга на Подолі та інші. 

Храм у Святошині був дерев’яний, обкладений цеглою, хрещатий (у плані  одноверхий), з наметовою банею. Над притвором розташовувалася дзвіниця з наметовим завершенням. Іконостас у стилі модерн виготовив художник М. Реутов, ікони створив художник І. Селезньов. Поряд був невеличкий церковний погост.

Церква св. Миколая в Святошині, 1910-ті роки, з архіву автора

Серед відомих людей, похованих тут, брат славетного українського композитора Миколи Лисенка – Андрій. Революціонер, письменник і лікар захворів та був відправлений братом у місцевий санаторій, де й помер. В 1913-ому храм мав понад 1000 парафіян. 

У 1936 році церкву закрили, але будівлю зберегли. В повоєнний час у її  стінах містився спортивний клуб. Частину огорожі храму й погосту (не зберігся також) перенесли на Святошинське кладовище. Біля входу до церкви стояла дерев’яна службова будівля у вигляді каплички, також оздоблена в стилі модерн. Остаточно будівлю розібрали в 1980 році. 

Парк та театр Леся Курбаса

У 1902 році на перетині Третьої Просіки (вул. Кричевського) і сучасних Львівської та Верховинної був парк громадського користування площею 2,7 га. Тут влаштували літню сцену, де з 1905 року започаткували драмтеатр і естраду. Зокрема, під керівництвом славетного Леся Курбаса тут ставила свої вистави трупа, що з часом сформувала легендарний «Молодий театр».

Сцена в Святошинському парку, де виступав Лесь Курбас

У парку також були буфет, тир, кінематограф, перукарня, музична альтанка, оранжерея, кіоски для продажу квітів, молочних продуктів і листівок. Із приходом радянської влади парк занепав, допоки не був забудований під інтернат для дітей з Іспанії. Зараз це територія гімназії східних мов, де на задвірках дивом зберігся колодязь, що належав до території парку. 

Виш як замок

Був тут і свій навчальний заклад, схожий на замок. Перші вступні іспити відбулися в серпні 1909-го. На навчання тоді зарахували 48 хлопців та чотири дівчинки. У 1909 році в Святошині організували приватне комерційне училище підприємиці Олени Долинської. Спочатку воно розміщувалося на сучасному проспекті Перемоги, а з 1912 року під нього перебудували згорілий приватний особняк Барського. 

Комерційне училище у вигляді замку. Фото з архіву Кирила Степанця, 1911 рік

Училище на три сотні вихованців, переважна частина з яких були хлопцями, одержало красивий і затишний будинок неподалік від Святошинського озера: вісім класних кімнат, фізичний кабінет, рекреаційна кімната, учительська, канцелярія, кімната лікаря. Тут викладали політекономію, комерцію, товарознавство, законознавство. Працювали гуртки метеорології, садівників, клас малювання на веранді взимку та в саду влітку. На жаль, ця будівля була зруйнована під час Другої світової війни. 

«Терапевтичне» селище

Святошин початку ХХ століття був найкращим приміським курортом Києва. Уславлений терапевт Феофіл Яновський радив людям із легеневими недугами селитися з лівого боку Брест-Литовського шосе, а хворим на серце – з правого. Перший санаторій дачного селища Святошин був на перетині сучасних вулиць Котельникова і Крамського (Друга Просіка). 

У 1906 році згадується про тутешню гідропатичну лікарню, а в 1909-ому тут почали лікувати хвороби нервової системи та внутрішніх органів. Лікарі мешкали поруч із хворими, які, натомість, перебували в спеціальних квартирах до чотирьох кімнат або ж в окремих номерах. Лікували сольовими ваннами, парою, грязями, кумисом, процедурами на свіжому повітрі. Саме тут, як уже мовилося, і помер Андрій Лисенко. Окрім нього, відійшов у засвіти в 1922 році політичний діяч Павло Тучапський, послідовник ідей Драгоманова. 

Війни, «більшовики» та іспанські комуністи

Враховуючи розташування, Святошин не раз опинявся в зоні бойових дій у добу Визвольних змагань 1917 – 1920 років. Поблизу залізничної станції певний час дислокувався підрозділ бельгійців. Це згадує письменник Марсель Тірі. 

У місцевому санаторії лікувався відомий діяч Михайло Грушевський. Бойові дії описані у «Білій гвардії» Булгакова. Святошинський трамвай неодноразово використовували для перевезення військових, поранених та підвезення дров. Після захоплення Києва більшовиками звідси остаточно вибили залишки «нетрудової буржуазії». 

Перші повоєнні роки колись елітний дачний курорт почав набувати рис звичайного села. Місцеві заводили домашніх тварин, птицю. Згодом замість еліти царських часів на Святошин поклали око представники нового «гегемона». Першими стали воєначальники. Резиденцію на Третій Просіці створив керманич КОВО Йона Якір, неподалік від нього – перший радянський очільник міста Ян Гамарник. У 1930-их почалося будівництво, головно військове. Так Святошин із курорту для багатіїв перетворився на напівзакриту місцевість. На базі старих дач створили шпиталь для вояків і командирів РСЧА. Купальні перетворилися на генеральські дачі. Дещо, звісно, збудували й для місцевих жителів, кількість яких зросла унаслідок виселення буржуазії та поселення в кожному дачному будинку відразу декількох сімей. На Святошині з’явилися школи, дитячі ясла. 

Під час Другої світової Святошин знову опинився на вістрі списа. Втім після завершення бойових дій сюди почали селити відставних генералів, переважно російського походження: Кирилов, Виноградов, Рязанов та інші. Свою дачу тут звів і Митрополит Київський та Галицький Йоан Соколов. Цікаво, що тут жила й послідовниця «босої» черниці Серафими – матушка Марія з ученицями. 

Під час громадянської війни в Іспанії саме в цьому районі, на місці старого дачного парку на Третій Просіці, розмістили інтернат для дітей іспанських комуністів. У той час Радянський Союз евакуював на свою територію чимало родин комуністів. Незабаром понад сотня 13- і 14-річних дітей іспанських комуністів оселилися тут. Із ними до Києва переїхало сім учителів та вихователів. 

Окрім базової шкільної програми, дівчата вчилися вишивати, шити, хлопці – працювати з деревиною, обробляти метал тощо. Шефство над іспанцями взяла Київська консерваторія, навчаючи дітей музики та співу.

Дача міського голови Філіпова (в наш час тут було ДАІ), фото 2014 р., автор Кирило Степанець

У 1941 році, коли Київ опинився на межі захоплення, дітей з Іспанії евакуювали до Башкирії. До Києва вони вже не повернулися. Згодом одна з випускниць написала подячного листа місцевій учительці Валентині Борщевській: «Багато наших живуть і працюють в Більбао. Ми, кияни, часто збираємося разом і згадуємо наше щасливе дитинство в дитбудинку №13 на Південній вулиці» (тепер тут гімназія східних мов).

Дача 1905 р. по проспекту Перемоги, 130 /1

У другій половині ХХ століття Святошин розвивався як рекреаційний  район. Проте антропогенний вплив на нього зростав щораз більше. 

Один за одним навколо з’являлися індустріальні підприємства й нові житлові райони – такі як Академія та Авіамістечко (первісно Новий Святошин). І це не могло не позначитися на забудові. На місці старих затишних дач поставали багатоквартирні будинки, спочатку малоповерхові. 

Проте курортні принади Святошина сприяли перетворенню його на оздоровницю республіканського масштабу (пансіонати, санаторії, ресторани). 

Закинутий санаторій Поліграфкомбінату Україна, вул. Верховинна, фото Кирила Степанця

Але час невблаганний. Це була своєрідна лебедина пісня району до остаточного перетворення його в 1980 – 2000 роках на майже звичний житловий масив, у якому де-не-де збереглися залишки недоторканих куточків природи. 

Кирило Степанець