Виступ Шона-Патріка Лаветта відбувся в Українському католицькому університеті 7 березня, під час щорічної конференції Школи журналістики та комунікацій на тему "Комунікації довіри: від відновлення до переосмислення". Він працював на CNN, BBC та Washington Post, був у гарячих точках Лівану, Північної Ірландії та Африки. Волонтерив з матір'ю Терезою – допомагав прокаженим в Калькутті, і Папою Іваном Павлом ІІ.

Сьогодні я буду говорити про «комунікацію довіри». Довіру. Справді? Саме зараз? У той час, коли світовий порядок настільки перевернутий догори дриґом, що його майже неможливо впізнати? Коли все, у що нас коли-небудь учили вірити як у правду і реальність, тепер під питанням? Коли ті самі люди й держави, яким нам казали довіряти, зраджують і обманюють? Коли впливові люди запрошують вас у свій дім лише для того, щоб образити і принизити? Коли все, що я скажу вам сьогодні, може завтра втратити сенс через рішення, ухвалені поза нашим контролем, або через події, які виходять за межі нашої уяви? Коли наші найміцніші точки опори – політичні, соціальні, культурні, моральні, етичні – розірвані на шматки і (позичу доволі неприємний вислів однієї доволі неприємної людини) «кинуті у подрібнювач деревини»…

Добре, розумію, що це може звучати як надто похмурий вступ. Можливо, це й не найкращий спосіб привернути вашу увагу. Але мушу сказати – мені вже трохи легше. Дякую, що дозволили мені це висловити. Тепер я майже готовий почати.

Я не змінював фото профілю понад десять років. Його зробила одна з моїх українських студенток у Львові, коли я викладав там свою першу лекцію з журналістики у 2013 році.

Наступного року я повернувся до УКУ – одразу після Революції Гідності, у лютому 2014-го. Я слухав своїх щасливих студентів, які розповідали, як брали участь у протестах на Майдані. Усюди в студентському гуртожитку були фотографії, де вони гордо розмахують синьо-жовтими прапорами.

Трагічна іронія полягала в тому, що мої лекції базувалися на моєму досвіді військового кореспондента на Близькому Сході у 1980-х роках. Пам’ятаю одне запитання студентки:

«Як журналіст, – запитала вона, – як ви справляєтеся з втомою від війни і втомою аудиторії?»

Я не мав відповіді тоді – і не маю її зараз.

Хіба що бути тут сьогодні разом із вами – продовжувати говорити і продовжувати слухати. Підтримувати дискусію живою. «Довіряти» нашій здатності «відновлюватися і переосмислювати». Вірити, що кожна криза і кожна війна зрештою закінчується. Мати віру, що попри стільки зла, презирства і хаосу – солідарність, здоровий глузд і сила всього доброго зрештою переможуть.

Адже слова «віра» і «переконання» є синонімами слова «довіра».

Але таким самим синонімом є і слово «впевненість». І, можливо, саме цього нам зараз найбільше бракує у комунікації.

Тож поговорімо трохи про впевненість.

Коли я думаю про те, що формує впевненість, я згадую ще чотири слова, які, зручно, теж починаються на літеру «С» англійською:

Coherence – узгодженість
Competence – компетентність
Consistency – послідовність
Credibility – достовірність

Можливо, я не згадував, але понад 40 років я відповідав за англомовні програми Радіо і Телебачення Ватикану. Це означає, що я працював при п’яти папах. Це були: Павло VI, Іван Павло І, Іван Павло ІІ, Бенедикт XVI і Папа Франциск.

Я згадую це тому, що у моєму професійному і особистому досвіді вірність цим чотирьом «С» була ключем до всього, що я робив. Можна навіть сказати, що саме вони забезпечили моє «виживання» у Ватикані майже пів століття.

Ці чотири слова стали частиною відповіді, яку я дав студентам у США, коли мене запросили читати лекції в Університеті Virginia Tech. З легкою провокацією студенти запитали мене, як – цитую – «найбільша у світі транснаціональна корпорація» (вони мали на увазі Католицьку Церкву) змогла «утримувати базу з понад 1,4 мільярда інвесторів» (тобто вірян) понад 2000 років – попри сексуальні, фінансові і політичні скандали, які збанкрутували б будь-яку іншу організацію за два місяці.

Моя відповідь була не «Святий Дух». Хоча я впевнений, що він має до цього стосунок. Просто в тій аудиторії це звучало б не надто доречно.

Я сказав: «ключове повідомлення – формування впевненості через наратив, який є узгодженим, компетентним, послідовним і достовірним».

У випадку Церкви цим ключовим повідомленням є надія.

Саме тема «повідомлення надії» була предметом ще однієї конференції УКУ минулого року в Римі, у Папському Григоріанському університеті, де я викладаю вже багато років. Готуючись до цієї теми, я згадував свій досвід в Уганді, де проводив медіатренінг для молодих журналістів католицької радіостанції в провінції Аруа. Цей регіон розташований на кордоні з Південним Суданом і Демократичною Республікою Конго.

Ті з вас, хто достатньо дорослий, щоб пам’ятати, можуть пригадати піднесення і падіння угандійського диктатора Іді Аміна у 1970-х роках. Його описують як одного з найжорстокіших деспотів у новітній історії. Його рідне місто – Аруа. Тож коли його повалили у 1979 році, саме його земляки з того регіону стали невинними жертвами народної відплати та помсти.

У цій провінції й досі розташований один із найбільших таборів для біженців на Сході Африки. У ньому живуть переважно жінки та діти. Чоловіки загинули – так само як і всі, хто був надто старий або надто слабкий, щоб утекти.

Коли я відвідав цей табір, я попросив людей, які пережили той терор, назвати свої племінні імена місцевою мовою луґбара. Поширене ім’я для хлопчиків – «Adiga», що означає «Війна». Дівчат часто називають «Drajoru» – «Смерть тут». Інші, складніші імена у перекладі англійською звучать як: «У мене кров на обличчі» або «Я перестрибую через власну могилу».

Там я також дізнався щось дуже вражаюче. У місцевій мові немає слова «надія». Люди, переживши жахи війни і насильства, втратили не лише надію – вони втратили навіть слово для її позначення. Найближчий вираз, який вони можуть скласти, – це приблизно дванадцять слів, що означають «дивитися вперед у бік чогось хорошого, що, можливо, станеться післязавтра».

Подібна історія є і на одному з островів Філіппін. Там племена, які воювали між собою поколіннями, не мають слова «довіра». Виявляється, що без довіри немає надії, а без впевненості немає довіри.

Сьогодні я також працюю медіарадником Інституту захисту вразливих осіб при Папському Григоріанському університеті. Інститут був створений як відповідь на численні випадки насильства і зловживань – не лише в Церкві, а й у спорті, політиці, індустрії розваг, медицині, академічному середовищі та навіть у сім’ях.

Коли скандали зі зловживаннями вибухнули в Ірландії 25 років тому, спершу люди не вірили. Потім були обурення і гнів. А згодом – повна втрата довіри.

Найбільше людей обурило навіть не саме насильство, а те, що ті, хто знав про нього, мовчали і намагалися приховати правду, щоб захистити репутацію інституції. Як ірландський католик, я виріс із повагою до священників як до «людей Божих». Сьогодні ж маю друзів, які принципово не називають священників «отцями», а звертаються до них «містер».

Я часто думаю, як виглядає зламана довіра. Для мене це схоже на кришталевий келих. Якщо він тріснув – він усе ще красивий келих. Але пити з нього вже не можна. Що потрібно, щоб відновити довіру? Не лише в Церкві – а в Україні, Європі, у світі?

У назві є ще одне важливе слово – страх. Страх є найбільшою перешкодою для довіри.

Філософ Володимир Єрмоленко говорить, що диктатори отримують повагу тоді, коли демонструють здатність до крайнього насильства. Він також сказав: росіяни не довіряють Путіну – вони його бояться. Більшість наших страхів можна звести до двох категорій: страх втрати і страх невідомого. Ми боїмося втратити тих, кого любимо. Ми боїмося втратити роботу, безпеку, повагу або навіть свою країну. З віком ми боїмося втратити здоров’я, незалежність і гідність. І, звісно, ми боїмося невідомого – смерті, темряви, завтрашнього дня.

Тож завершуючи, хочу залишити вам кілька ключових слів: політика, принципи, прагматизм і розсудливість.

Ми не можемо ігнорувати політичну реальність світу. Але водночас не можемо відмовитися від принципів, на яких побудовані наші конституції і міжнародне право. Нам потрібен прагматизм, щоб бачити, що потрібно зробити. І мужність це зробити.

І, зрештою, нам потрібна розсудливість – чеснота, яка вчить нас спочатку слухати, а вже потім говорити. Адже найкраща комунікація завжди починається зі слухання. Слухаючи, я починаю знати вас. А знаючи вас – починаю вам довіряти. Не сліпою довірою, яка відмовляється бачити тріщини. А довірою, яка будується на узгодженості, компетентності, послідовності і достовірності.

Дякую за довіру. За відновлення і переосмислення. Будьмо!

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.