Із доріжкою, що йде з гори через парк імені Франка від вулиці Матейка, в мене довга історія. Триває вона роки два-три.
Доріжка вимощена цеглинками; капітальний ремонт тут завершили до чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Але на найзгористішому місці ті плитки-цеглинки часом відвалюються. Спочатку одна, біля неї – друга. І так утворюється доволі велика яма. Зазвичай навесні.
Добрий господар, якщо в нього поламалися, скажімо, завіси у брамі, не чекає, поки зламаються від перекосу завіси ще й із другого боку, а купує деталі й ремонтує відразу. Бо так він заощадить – і гроші, і час, і зусилля. Ось і тут добрий господар мав би в запасі кілька плиток. Закласти, зацементувати – та й по всьому.
Це, до того ж, питання безпеки. Дуже часто на цій ділянці мене минають велосипедисти, люди на гіробордах… Одна мати везе на багажнику ровера малого до школи. Вистачить колесу потрапити до тієї ями…
А ось у львівських міських господарників логіка інша. Вони чомусь чекають, поки роботи назбирається багато. І тоді слово «балансоутримувач» стає синонімом безгосподарності.
Кілька років тому, коли кількох плиток так само бракувало, я запитала прибиральників у парку, чому цієї ями ніхто не залатає. Адже утримувати парк у належному стані значить не лише прибирати сміття, а й робити дрібний ремонт.
Працівники вирішили не брати на себе відповідальності – навіть такої, щоб назвати причину або пообіцяти, що все зроблять чи бодай перекажуть про проблему «нагору». Ні, вони скерували мене до начальниці – пані, яка паркувала тоді свою червону автівку на доріжці парку біля того маленького будиночка адміністрації парку, що на виході з боку вулиці Листопадового Чину.
Була рання весна. Її машина стояла на парковій доріжці, а пані в гарній шубі сиділа за столом. Будиночок був страшенно обдертий, без опалення, з інтер’єром сімдесятих і старим стаціонарним телефоном на столі.
Я виклала їй проблему, представившись журналісткою. І – диво! – доріжка була відремонтована за кілька днів. Жодних інших звернень не знадобилося. Хоча те, що про таку дурницю потрібно просити, мене все одно обурює.
Цього року все цікавіше.
Яма більша. Ходити й просити когось я не маю ні охоти, ні часу. Тому відразу звернулась з електронним зверненням до Львівської міської ради.
Звідти мені написали на електронну пошту, що все буде добре, і скерувала моє звернення до Галицької районної адміністрації. Звідти мені прислали вже цілого паперового листа. Суть його така: «Ми отримали ваше звернення і працюємо над ним».
Але це ще не кінець. За місяць я отримала ще два електронні листи. Перший – про те, що львівське комунальне підприємство «Зелений Львів» бере до уваги моє звернення і обіцяє провести власними силами поточний ремонт деяких доріжок до 1 серпня 2017 року. А ще комунальне підприємство просить у департаменту містобудування ЛМР трохи грошей на ремонт доріжок у парку.
Цікаво, скільки потрібно грошей. І куди належать ті кілька плиток – до поточного чи якогось більш капітального ремонту? І якщо грошей просять 5 липня, а мене повідомляють 11-го, то, напевно, грошей іще не отримали. Що ж вони встигнуть відремонтувати за півмісяця?
Цікаво. Певно, спитаю в них іще раз. І проконтролюю. Не спеціально, просто щодня ходжу тією доріжкою на роботу й з роботи.
Читайте також: Планування на трієчку. Що заважає Львову ремонтувати вулиці по-європейськи
І ще одне: невже потрібно було два місяці листуватись зі мною й між собою, щоб аж на третій місяць запланувати собі зацементувати десяток цеглинок у доріжці? Це ж справа одного дня. Але це – для справжнього господаря. Який мислить більш-менш логічно.
Коли в усьому світі інструменти е-врядування все спрощують і пришвидшують, то в нас, очевидно, десятки паперових листів і звернень переводять у десятки електронних. А дірки в дорозі як були, так і є.
