Цей чоловік родом із міста, проти жителів якого ворог чинить справжній геноцид. Дослідник монументального мистецтва, співавтор книги «Усі відтінки маріупольських мозаїк», журналіст і фотограф Іван Станіславський розповів Tvoemisto.tv, як він провів 20 днів у облозі, 12 з яких перебував у підвалі, і як росія хоче стерти з лиця землі Маріуполь.

Маріуполь – місто, якому президент Володимир Зеленський надав статус міста-героя через сильний спротив окупантам під час російсько-української війни. Фотографії бомбардувань Маріуполя не сходять зі шпальт видань і стрічок новин. Піднесення від легендарного спротиву, який чинять українські військові, межують із шоком, який переживають пересічні громадяни. Ворог обстрілює цивільні об’єкти, лікарні, пологові доми... 

Розкажи, як ви увесь цей час жили в Маріуполі та як виїхали з нього? 

Із Маріуполя ми виїхали 15 березня. У нашому місті тепер нема мобільного зв’язку, жодного зв’язку, жодної інформації. Телефони розрядилися, електрики немає. Ми жили декілька тижнів в очікуванні того, що буде якась евакуація – може, офіційна, а може, неофіційна. Та не дочекалися цього. 15 березня сіли в машину і виїхали. 

Подорож була дуже важка, страшна, навіть для мене – чоловіка, як я думав, з міцними нервами. Дорога до Запоріжжя в мирний час займала зо три години, ми ж їхали 26-ть. Довелося ночувати між позиціями українських та російських військових, серед поля. Це був такий найскладніший, найжахливіший момент першого етапу нашої подорожі. 

Наступного дня ми приїхали в Запоріжжя, на підконтрольну Україні територію. Не мали жодної інформації про те, де російські позиції, а де українські. Коли їхали, не розуміли, чиї саме блокпости минаємо. 

Коли була остання інформація, на початку березня, ми знали, що точаться бої під Мелітополем, і якось так наївно вважали, що українські війська там. Але вже у дорозі зрозуміли, що зараз російські війська біля самого Запоріжжя, 27 чи 30 кілометрів від Запоріжжя, між Василівкою та Кам’янкою. І от на цьому перегоні, Василівка – Кам’янка, ми й залишилися ночувати серед поля, в зоні бойових дій. Це було страшно. 

Ви їхали гуманітарним коридором? 

Ми не знали про жоден коридор. Не було зв’язку. Сіли і поїхали з іншими людьми. Потрапили у велику чергу, там була колона. Про те, що є якийсь гуманітарний коридор, дізналися аж по обіді, коли вже були під Бердянськом. А коли з’явився сякий-такий зв’язок, то прийшла есемеска від ДСНС, що є коридор. 

Тобто, як я розумію, ви вирушили в дорогу на свій страх і ризик? 

Саме так.

І яка зараз ситуація в Маріуполі? 

Про те, що відбувається в місті, я можу судити тільки з того, що подають ЗМІ, та через повідомлення, які «прориваються» від знайомих. Маріуполь майже стерли з лиця землі. Все, що можна, пошкоджене, побите, і цей процес триває: активні бойові у майже всіх районах. 

Як ти зустрів перші новини про початок війни? 

Це дуже дивна історія, бо ніхто в Маріуполі, у тому числі і я, не вірив у те, що почнеться війна. Перед тим упродовж кількох тижнів я приймав іноземних журналістів як фіксер. У них було завдання показати, як Маріуполь готується до війни. І коли ми відвідували міські органи влади, вони дивувалися, що насправді Маріуполь не готується до війни. Це для них було незрозумілим, їхнє сприйняття ситуації дуже відрізнялося від нашого. 

Звісно, я стежив за всією інформацією, і не тільки від наших ЗМІ, а й від закордонних. Мав контакти з іноземними журналістами, які були на той час у Києві. Але 24 лютого був шокований цими новинами. Це сталося, сталося так масштабно, так зухвало. 

Хоча критичне мислення у мене начебто є, я не вважав, що це буде наступ на кількох напрямках. Думав, буде, як у 2014 році: якісь гібридні варіанти, атаки, обстріли.

Де зараз твої друзі, батьки? Чи підтримуєш із ними контакт? 

Підтримую контакт із друзями, які поїхали. З тими, що залишилися в місті, зв’язку досі немає. Поїхали хто куди. Спершу був один маршрут – Бердянськ, Запоріжжя, Дніпро, Вінниця і Львів. Майже всі поїхали різними маршрутами і осіли в різних містах. Багато хто доїхав до Львова. 

Як ви переживали війну в Маріуполі? Яким був ваш побут, щоденне життя?

Ми мешкали в п’ятиповерховому будинку, хрущовці, в густонаселеному Приморському районі. Там був ринок, багато супермаркетів. Це гарний район Маріуполя. Але в перші дні війни я зрозумів: щодо сховищ та укриттів наш район не був підготовлений. У моєму будинку підвалу не було взагалі, тільки комора з вентилями, якась каналізація, опалення. Ховатися було ніде. 

На щастя, в сусідньому будинку, також п’ятиповерхівці, був магазинний склад у підвальному приміщенні, склад якогось старого радянського магазину, який не використовували. Ось там ми і пробули два тижні з 20 днів облоги Маріуполя. Одну ніч переховувалися в спортивному центрі, ще кілька ночей провели у наших друзів у приватному секторі, але там швидко стало гаряче. Отож ми знову повернулися у свій район, в той підвал під магазином. 

Там ми два тижні були без світла, газу, води. Виходили на вулицю, щоб на багатті зготувати їжу, закип’ятити воду – дощову або джерельну. Хтось ходив до річки, топив сніг. Так і жили, поки не виїхали. Вся моя увага і зусилля були зосереджені на тому, щоби дістати воду, продукти і приготувати їжу під час коротких перерв між обстрілами.

До нас переселилися родичі моєї дружини: сестра з чоловіком і трирічна дитина. Відтак мені потрібно було готувати їжу на п’ятьох осіб. Було непросто, це займало весь час. Пішов, дістав води, чи не дістав, закип’ятив, випили чаю, потім щось приготував, і вже вечір. Знову йдеш в укриття і залишаєшся там до ранку.

Чи спілкувався ти з нашими військовими? Як у них справи, чи присутній бойовий дух?

Із військовими майже не спілкувався. Можливо, у них був такий наказ – не спілкуватися з цивільним населенням, із незнайомими людьми. Коли я бачив наших військових і намагався щось у них запитати: як справи, де ворог, чи вам щось потрібно, чого взагалі варто сподіватися, то чув тільки короткі відповіді на кшталт «все добре», «нам ніколи». 

Де ви зараз зупинилися і як узагалі вас зустрів Львів? 

На перші кілька днів ми зупинилися в родичів сестри моєї дружини, з якими виїхали з Маріуполя. Її чоловік – громадянин Еквадору, і зараз вони емігрують з України туди. Ми ж залишаємося тут. Вони нам орендували на одну ніч кімнату, в якій ми сьогодні й переночуємо. Завтра поїдемо в якесь село, не пам’ятаю назви. Будемо намагатися влаштуватися там, бо у Львові вільного житла немає. 

Винайняти житло зараз не можемо, дуже дорога орендна плата – від 10 тисяч гривень за місяць, і це за найгірший варіант. 

Ваші батьки залишилися в Маріуполі? 

Мої – так, наразі не знаю, що з ними. У мене є інформація від третіх осіб, що той район, де вони жили, не постраждав так, як наш. Наші квартали мінували щодня, навіть авіабомби скидали. Це було справді страшно. А їхній район, напевно, стратегічно не був цікавий ворогові. Сподіваюся, з батьками все гаразд. 

У дорозі було важко дістати їжу? Чи траплялися вам якісь магазини, чи був можливий бартер? 

У нас всі магазини розграбували ще в перших числах березня. Залишилося тільки два супермаркети. Я вже казав, що у нас був доволі жвавий район. Тільки в моєму будинку було три аптеки, ще два магазинчики на перехресті  і три великі супермаркети – «АТБ» і два іншої, місцевої мережі. 

З усього цього залишився тільки один супермаркет, який пропрацював ще якийсь час. Може, тиждень, може, півтора. Я не знаю як, але його власнику вдалося домовитися з теробороною, і вона той супермаркет охороняла. Біля нього шикувалися люди у величезну чергу, по шість-вісім годин стояли, щоби щось купити. Асортимент був, скажімо так, бідненький: залишилося те, чого ніхто не купував. А от хліба і води годі було знайти.

Ми певний час існували завдяки нашим продуктовим запасам. Піти в магазин і щось купити вдалося лише двічі. Потім у той єдиний супермаркет також влучив снаряд, і його розграбували. 

Таке ж було і з аптеками?

Так. Їх також розграбували, причому по-варварськи. Пригадую цікаву історію. Поверхом нижче жила сім’я, з якою ми на багатті готували їжу. Їхній син мав рідкісне автоімунне захворювання, яке, проте, добре лікувалося пігулками. Якби він перестав пити призначені ліки, які продавали не у всіх аптеках, то міг померти. Від такої хвороби у місті страждали буквально п’ять-десять людей. Його мама пішла до аптеки і побачила, що вона розграбована. Знайшла потрібні, але розчавлені пігулки, збирала їх із підлоги в долоні, щоби принести синові. І таке безглузде мародерство було всюди. 

Навіть із «АТБ» винесли не тільки продовольчі товари, а й морозилки. Люди несли їх на п’яті поверхи будинків. Я це сам бачив. Винесли і термінали. Не розумію, де їх узагалі можна використовувати вдома. 

Можеш розказати про обстріли. Ворог заявляє, що не завдає ударів по цивільних об’єктах. Як далеко від тебе був, для прикладу, той драматичний театр, зруйнований дощенту? 

Цей театр зруйнували 16 березня. Ми виїхали 15 березня. Він був доволі далеко від мене – 15-20 хвилин пішки.

Поки ми не виїхали, не усвідомлювали, що трапилося з нашим містом. Були обмежені своїм районом, бо стало дуже небезпечно ходити кудись далеко. Звісно, хтось їздив за потреби, шукав ліки, хтось хотів знайти родичів…

Ми бачили, що руйнується навколо нас, але не знали, що відбувається у віддалених районах. І тільки коли виїхали до Дніпра, де в нас була можливість зарядити телефони і де вже був стабільний зв’язок, то збагнули, в яку халепу потрапило наше місто, як сильно його розбомбили. 

 

Це Маріуполь сьогодні. Наче мертве, розстріляне ворогом місто. Але воно ще живе. Там дихають люди - голодні, в підвалах догораючих будинків. Їх серця ще б'ються під завалами з надією на порятунок. Маріуполь відчуває біль. Проте він все ще живий організм, який чекає на порятунок. pic.twitter.com/3aSjBitmXq

— АЗОВ (@Polk_Azov) March 23, 2022

 

Ми були шоковані. Я декілька днів не вірив у це. Деякі спальні райони буквально вигоріли. Це була дуже прикра несподіванка, така ж, коли ми дізналися, що драмтеатр розбомбили. Навіщо? Розбомбили пологовий будинок. Також незрозуміло чому. 

Що стосується нашого району, то там на перехресті скинули авіабомби, повилітали всі шибки в будинках, утворилася воронка. Це виглядало жахливо. За якихось 50 метрів вибухало. Мінометні обстріли були щодня з перервами одна-дві години, коли ворог переключався на щось інше, подалі від нас, а потім знову летіло-свистіло. 

Розбомбили два дитячі садки поруч із моїм домом. Також не можу пояснити, навіщо це було зроблене. Там не було наших військових, не було по кому стріляти, але вони знищили їх.

Що ти взагалі думаєш про цю війну, про те, що тобі довелося пережити? 

Не впевнений, але мені здається, що ці спогади, цей досвід у нас ще блокований. Ми намагаємося дистанціюватися від нього. Він ще не відрефлексований. Той стрес, у якому ми перебували, ще не відпустив. Ми не можемо розслабитися донині. Приїхали, а тут інші проблеми: потрібне житло, робота. Небезпека минула, а тривога залишилася. Ми не впевнені у своєму майбутньому, живемо за такою ж схемою, як і в Маріуполі, день у день доводиться щось шукати. 

Та я вважаю, що потрібно і далі боротися. Ці жертви… вони не повинні бути даремні. Ми повинні захищатися і перемогти.

Роман Тищенко-Ламанський

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.