Фото: Unsplash
Перше правило – мовчати про коронавірус. Як переживають карантин бездомні у Львові
У Львові за час карантину побільшало бідних: допомоги потребують не лише безпритульні, а й все більше самотніх пенсіонерів і навіть сімей з дітьми. Благодійні організації, які дбали про потребуючих, переживають фінансові труднощі. Тvoemisto.tv дізналось, як живуть безпритульні і ті, хто має домівку, але опинився за межею бідності.
Упродовж 15 років раз на тиждень – у четвер – спільнота святого Егідія готує для потребуючих їжу і роздає її поблизу Порохової вежі у Львові. Іванна Синицька координує процес.
Не залишитись без їжі
Ми зустрілись із Іванною увечері на одній із таких роздач їжі. Кілька десятків людей юрмляться довкола волонтерки, вони беруть їжу і швидко відходять. Уже за кілька хвилин волонтери роздали усе, а натовп зник, наче й не було.
«Вони хвилюються, що всім не вистачить, тому бувають нечемні в черзі. Хочуть якнайшвидше взяти, щоб не залишитись без їжі. Буває, що нам бракне, хоч завжди беремо трохи більше, щоб тим, хто запізнився, бодай щось дати», – розповідає Іванна Синицька.
Їжу готують на монашій кухні церкви святого Онуфрія. Кухар варить кашу, волонтери ділять її на порції, додають шматок ковбаси чи плавлений сирок, печиво і, якщо є, шматок банана чи яблука. Несуть на Підвальну.
До карантину, додає вона, на такі роздачі приходило майже удвічі менше людей.
«Зараз ми кожного тижня готуємо 140-150 порцій, а раніше, до карантину у березні, готували 60-70. Людей приходить дуже багато. Пару тижнів тому прийшла одна пані, живе біля Оперного. Каже, що не вистачає пенсії, що соромно приходити на роздачу їжі, але немає ані родичів, ані кого. В час пандемії до нас приходить все більше бідних», – говорить Іванна.
Зайняла чергу за 4 години наперед
Пані Світлана – симпатична 85-річна львів’янка. Вона у капелюшку та у черевиках на невисоких підборах. Приходить до Порохової вежі вже упродовж кількох років. Нині зайняла чергу за чотири години до роздачі – розповідає, що людей за їжею приходить багато.
«Минулого тижня прибігла, а вже все роздали. Нині зайняла чергу о 15:00. Завтра збираюся їхати на Сихів, там дають супи, ще роздають їжу на Степана Бандери, біля пам’ятника. Усюди є черга. Тут багато людей, бо як прийдеш у магазин, то ніяких грошей не вистачить», – розповідає пані Світлана.
Навесні у дні суворого карантину, каже жінка, було складно, багато організацій перестали готувати їжу для потребуючих. «Люди боялись коронавірусу. А що мені боятися у мої 85? Я під прикриттям інтерферону», – жартує пані Світлана.
Вона хвилюється, що складно буде приходити на роздачу взимку, боїться, що знову запровадять суворий карантин. Каже, що поїсть тут-там, і вдається дещо з пенсії зекономити на ліки чи фрукти.
Хто приходить за їжею
Пан Богдан тримається осторонь. Йому трохи за п’ятдесят. На роздачу їжі від спільноти святого Егідія приходить вже три роки. Він львів’янин, але двадцять років прожив у Росії. Коли три роки тому повернувся, його пограбували на вокзалі. Знову поїхати на заробітки не зміг, а по допомогу до родичів у Львові звертатись соромно.
«Я народився тут, вчився в школі №48, закінчив львівське військове училище, за фахом я військовий журналіст. Працював у Забайкаллі, потім у гарячих точках. Коли приїхав у Львів, то на вокзалі вкрали документи. Тільки тепер їх відновив. Тут таких людей багато, в когось документи вкрали, хтось житла не має, когось діти вигнали заради квартири», – розповідає чоловік.
Каже, що сюди приходить, коли нема грошей. Але додає, що працює, буває, навіть ночує у хостелах. «Поки не мав документів, все було складно. Неофіційно працював, місяць відробив, а платити – не хочуть, обманюють. Роботу знайти нескладно, завжди є що вантажити, будувати, прибирати», – говорить він.
За їжею приходять переважно ті, хто не має дому. Утім, є багато таких, хто має домівку, але не має за що купити їжу.
«Є багато людей літнього віку, які вже на пенсії і опинилися за межею бідності, їм не вистачає на харчування, ліки, взагалі ні на що не вистачає. Приходять переважно самотні люди, але є кілька сімей із дітьми, декілька пар», – розповідає Іванна Синицька.
Більшість людей приходять постійно, багатьох волонтерка знає на ім'я і постійно називає їх друзями. Каже, що волонтери Спільноти не просто роздають їжу, а спілкуються і справді дружать. Вона знає чимало особистих історій людей, які щочетверга приходять до Порохової вежі. Зокрема про те, як вони опинились на вулиці. Не мати дому – не означає не мати родини.
«Багато хто з друзів розповідає про непорозуміння з родичами, з сім’єю. Розлучення важко переживають, особливо чоловіки. У них депресія, нема підтримки, вони вживають алкоголь і поступово опускаються. Є сумна історія подруги, яка через непорозуміння з сестрою опинилась у скруті. Також є люди із психологічними проблемами», – розповідає Іванна.
А ще, каже, приходять молоді люди після інтернатів. Їм важко адаптуватись до життя і вони опиняються на вулиці.
«Діти з інтернатів після повноліття часто опиняються на вулиці. Вони десь намагаються заробляти гроші, щось продають. Можуть здобути професію і налагодити життя, але… чомусь також живуть на вулиці», – каже волонтерка.
Перше правило – не говорити про коронавірус
Бідні часто запитують про ліки, але зараз можливості купувати медикаменти спільнота не має.
«Колись роздавали ліки. Був волонтер, який збирав на роботі гроші на це. Зараз ми це припинили, а було б добре відновити. А ще мріємо, щоби хоча б раз на тиждень був медогляд для цих людей. Щоб їх оглянули, послухали», – говорить Іванна Синицька і додає, що коли є можливість, то друзям роздають маски, антисептики, мило.
Волонтери могли б організувати медогляди – серед них є медики, але їм потрібне приміщення. «Люди, які живуть на вулиці, більше хворіють, швидше помирають. Їм це необхідно», – каже жінка.
Цікаво, що про хворих на коронавірус друзів спільноти Іванна не чула. Каже, що розпитує, чи, бува, не треба комусь допомогти.
«Дивно, але не чула. Не знаю, з чим це пов’язано. Може так тому, що вони багато на повітрі перебувають або просто не зважають на своє самопочуття. Хвороба для бездомного – це велика проблема», – говорить вона.
Пан Богдан ж каже, що тут, у цій спільноті, є свої правила, одне з них – не говорити про коронавірус, про хворих.
«Тут про це не говорять. Є свої правила гри. Ти і так вигнанець, а так будеш вигнанець у квадраті, тут працює закон джунглів», – додає він.
У міськраді за час пандемії жодного разу не повідомляли про те, що якось стежать за здоров'ям людей, які живуть на вулиці чи про їх тестування на коронавірус або про інші обстеження. Тож, імовірно, ці люди все ж хворіють. Лише роблять це тихо – як і живуть.
«Не думала, що перезимую»
Страшним викликом для бездомних може стати суворий карантин. Якщо його знову запровадять, то вони втратять місця для ночівлі, адже чимало з них гріються і ночують на залізничному вокзалі. Також складно буде, якщо закриють кав’ярні, де вони просять їжу або окріп, щоб залити «мівіну».
Пані Іра з Тернопільщини, їй 48. Жінка вже кілька років живе на вулиці. Каже, що коли був суворий карантин, то не пускали ночувати на вокзал.
«Важко було. Закриті кафе, де якогось кип’ятку дадуть деколи. Коли закрили вокзал, то я по підвалах, по під’їздах жила. Намерзлася так, що не думала, що перезимую. На вокзалі нині ночуватиму. Буває, охоронці нас ганяють. Я як бачу, що якась не та зміна, то сідаю на поїзд і їду на Стрий. Я навіть у Калуші буваю, була в Києві, Сумах», – розповідає пані Іра.
Коронавірусу вона не боїться, каже, що нічого їй вже не страшне. «Мене вже нічого не візьме. Четверо дітей похоронила, з чоловіком розійшлася. Сина маю, але відмовився від мене», – ділиться жінка.
Іванна розповідає, що частина людей зимує у нічліжці (на Кирилівській, 3а – ред.), де можуть прийняти 50-60 людей, або у спільноті «Оселя», де можуть взяти на нічліг близько 20 людей. Але таких, насправді, мало і більшість залишається на вулиці, знаходять закинуті будівлі. У час пандемії особливо важливо, щоб бездомні мали куди звернутись за допомогою.
«Було б добре, якби місцева влада відгукнулася», – говорить жінка і додає, що до бідних є чимало упереджень. Іванна каже, що не раз чула про знущання над ними.
Читайте також: «Оселя» біля Львова, яка допомагає бідним, лишилася без засобів існування. Як допомогти
До слова, у Празі в Чехії на початку карантину мерія запропонувала готелям, які на час локдауну не працювали, прихистити у себе кількасот безпритульних за символічну плату. Так тимчасову домівку знайшли понад 250 бездомних. За проживання однієї людини місто платило 6 тисяч чеських крон на місяць (7 тисяч гривень – ред.). Окрім того, місто погодилося відшкодувати готелям усе, що може бути зіпсоване гостями.
Іванна каже, що здебільшого бездомні намагаються нікого не рухати, щоб ніхто не рухав їх.
«Нещодавно на вулиці Богдана Хмельницього молоді люди побили двох бездомних до смерті, один одразу помер, інший у лікарні. Був такий пан Мар’ян, приходив до нас часто. Кілька років тому його жорстоко побили, зарізали. Він був наш близький друг. За бездомного ніхто не заступиться», – говорить жінка.
Мене нічого не візьме. А вас?
Кожного четверга у Львові спільнота збирається у церкві при монастирі святого Онуфрія на вул. Богдана Хмельницького, 36. Там із 17:00 до 19:00 вони готують і сортують їжу. Туди можна принести теплий одяг, що зараз дуже потрібен бездомним. Також можна приносити продукти тривалого зберігання. Безпритульні, додає вона, люблять мівіну.
Читайте також: Інвестуйте правильно. Владика Венедикт про спілкування, відеоблог та потребуючих
Іванна хвилюється про різдвяний обід – думає, як його організувати у час пандемії. Раніше на святкову трапезу збирались у церкві Покрови на вулиці Личаківській. Приходило понад три сотні людей. «Як цьогоріч буде, ще не знаю. А зазвичай ми накривали великий стіл, де для кожного є окреме місце, тарілка, подарунок. Атмосфера сімейна», – згадує жінка.
Ще деякий час після роздачі у темряві скверу то тут, то там видно людей, які по-одинці, відводячи від перехожих очі, доїдають свою вечерю. Вони їдять не похапцем, але відвернувшись. Невеличка група розмовляє біля лавки. «Ми беззахисні, розумієш, беззахисні», – говорить старша жінка із глибокими зморшками і в капюшоні, що не пасує до куртки. «Мене нічого не візьме, чого тільки не було вже. Нічого не візьме!», – виклично каже розхристаний чоловік у всьому чорному.
«А вас?», – здригаюсь від несподіванки і не розумію, до кого він звертається: до жінки в капюшоні, до мене чи, може, до вечірнього міста навколо.
Довідково:
Про потреби спільноти можна дізнатись, написавши їм або за номером (067) 95 32 1155. Також можна написати Ivanna Synytska та Оля Лотоцька у Facebook.
Спільнота святого Егідія – організація, що опікується нужденними, заснована у Римі в 1968 році групою студентів. Сьогодні організація має більше 50 000 членів у понад 70 країнах світу. В Україні Спільнота працює у Львові, Києві та Івано-Франківську.
Вікторія Савіцька
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Репортаж Твого міста
- Як виник книжковий біля Федорова у Львові і чи досі там є російські книжки
- «Любий Ярославе, Львів плаче з тобою». У місті поховали родину Базилевичів
- Історії родин та львівських вулиць. До чого відкрив доступ Держархів Львівщини
- “Від нас могло нічого не лишитися”. Мешканці Сихова оговтуються після атаки
- Уперше по-новому. Як святкуватимуть Різдво у головних храмах Львова
- «Українські перевізники як заручники». Репортаж із заблокованого кордону
- «Підемо на пікет, якщо її закриють». Що буде з останньою комунальною лазнею Львова
- «Не штрафуйте нас, будь ласка, ми чемні» або Як працює велопатруль у Львові
- Ікони на склі, вишиванки, живопис. У Львові відкрили виставку з унікальної колекції
- На спогад про Гармаша, який хотів відродити «Республіку святого саду»
- «Мусить змінитися». Що відбувається в Медцентрі ЗСУ у Львові
- Шарм і катастрофа. Як у самому центрі Львова руйнується монастир XVII століття
- Як зміняться вулиці Княгині Ольги і Наукова та що буде з мостом
- Львівський ювелірний піде з молотка. Репортаж із заводу, що працює 80 років
- Таємниці підземних переходів Львівської політехніки
- Водії чекають 5-6 діб. Що відбувається на кордоні з Польщею та як вирішити проблему
- Рятують старі речі зі смітників. Як у Львові працює бюро архітектурного порятунку
- Озера твого міста. Де у Львові можна побачити набережну і відпочити
- «Зараз нас годує Закарпаття». Яка ситуація з овочами та фруктами у Львові і які ціни
- «Це компроміс». Як виглядає вулиця Степана Бандери у Львові
- 1200 порцій за пів години. Як біля Львівського вокзалу працює польова кухня
- «Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові
- «Все буде добре, сину». Репортаж з кордону, куди українців вигнала війна
- Чому закрили гастроном «Сквозняк» і що буде з будинком Сегаля у Львові
- «Пірнаю вже 10 років». Як львівський викладач займається моржуванням
- Усе буде кебаб, або Чому вулична їжа витісняє у Львові локальну кухню
- «Ще з тих часів». Як у центрі Львова збереглося радянське кафе
- Загадка трояндового будинку. Як львів’янка самотужки реставрує будинок із розписами
- А якщо напад? В якому стані перебувають укриття у львівських школах
- Ковчег Дзиндри. Репортаж із музею, який знайдеш там, де не очікуєш
- «Сліпі не можуть жити серед сліпих». Репортаж з аварійного будинку для незрячих
- Містом на інвалідному візку. Чи стали оновлені вулиці Львова доступними. Експеримент
- Такого у Львові більше ніхто не робить. Репортаж із майстерні аніматора
- Простір співжиття. Блиск і бідність львівських дворів
- Тут живе дух Львова. Як працює сторічний музичний магазин, який потрапив до рекордів України
- Хвороба без фільтрів. Історія одного пацієнта з Covid-лікарні у Львові
- Карпатсько-літературна одіссея горами, грибами і творчістю
- Зберегти синагогу
- «Обдзвонювали всіх». Як живе містечко, де вакцинували найбільше людей
- Нове життя старого Підзамча. Репортаж з промислового центру Львова
- Історія львівської Фабрики кахлевих печей, яка встояла крізь століття. Фоторепортаж
- Після хвилі. Як львівська грекиня відроджує втрачену ідентичність
- Богородиця і Христос у вишиванці. На Львівщині є храм з неповторним іконостасом
- Ліки для Гаяне
- «Ми були першими». Репортаж з крафтової пивоварні у Львові
- 80 років повернення. Як у центрі Львова відновлюють церкву, яку знищила бомба
- Шеф Анкіт
- Пережив бомбардування і банкрутство. Репортаж із львівського локомотиворемонтного заводу
- «20 років вже тут збираємось». Як сьогодні працює книжковий ринок біля Федорова
- Між паранджею та вишиванкою
- Викорінені
- «Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові
- «Працюємо сповна». Репортаж з єдиного в Україні заводу, де виготовляють пожежні танки
- Дім для всіх. Як живуть мешканці Спільноти взаємодопомоги «Оселя»
- Штучна шкіра та вправність рук. Як у Львові рятують дітей і дорослих з опіками
- Як живеться під дахом Першого театру
- «Ало, що у вас трапилось». Репортаж із диспетчерської Центру екстреної меддопомоги у Львові
- Конструктор для дорослих. Як у Львові ремонтують і модернізують літаки-винищувачі
- Музей залишених секретів. Історія гуцулки, яку відвідували митці і політики
- Смак дитинства упродовж пів століття. Як у Львові працює фабрика «Світоч»
- Де живе львівський Лускунчик. Історія склодзеркального заводу у Львові
- Як у Львові терміново розгортають новий Covid-корпус. Фоторепортаж
- «Сьогодні я не поцілую тебе на ніч». Репортаж із Covid-відділення у Львові
- Зробити поле для гольфу своїми силами? Подорож до амбітної та історичної Сколівщини
- «Ти роботу собі нормальну знайди!» Як це працювати контролером у трамваях Львова. Репортаж
- Чи можна заразитись туберкульозом у трамваї? Репортаж із львівського Центру легеневого здоров’я
- «Не будіть у нас звіра!». Як у Львові минув діалог влади і громади. Репортаж
- Волонтер з Донецька, пані Лавра з Чупринки. Репортаж з Маршу нескорених у Львові
- Хто більше любить Україну? Як Порошенко і Вакарчук одночасно агітували у Львові. Репортаж
- З'їли і не заплатили. Як минув день довіри у ресторанах Львова. Фоторепортаж
- На шпацер з наукою. Як у Львові на вечір ожили відомі вчені
- У бібліотеку через інстаграм. Для кого працюють львівські медіатеки
- Вулиця веж і винарень. Фоторепортаж із першого вуличного фестивалю на Лесі Українки
- Невідкладна допомога парасолькам. Фоторепортаж із львівської майстерні «Айболить»
- Вдихни і співай. Як живе львівський ансамбль незрячих «Струмочок»
- Передайте далі. Репортаж із львівської маршрутки
- Купити гамак, вишиванку і козу. Фоторепортаж із Косівського ринку
- Яким буде сміттєпереробний завод у Львові. Приклад Польщі
- Три по піісят. Репортаж із совкових барів Львова
- Не заходьте за стрічку! Репортаж із відкриття Бескидського тунелю
- Останній дзвоник у російській, українській та польській школах Львова. Репортаж
- Буки Розточчя. Як дбають про природну спадщину ЮНЕСКО поблизу Львова
- Друг на годину. Фотопрогулянка з песиками з ЛКП «Лев»
- День Валентина у Львові. Дев'ять теплих фото і одна історія про кохання
- Потопити «човників». Репортаж із черги на пункті пропуску в Шегинях
- Чекаючи на господаря. Фоторепортаж із притулку для тварин «Милосердя»
- «Скоро нас спишуть». Як помирають книжки в бібліотеках
- Львівський Шанхай. Фоторепортаж із блошиного ринку
- Сварог на Знесінні. Як живуть львівські рідновіри
- Три «К» для перезавантаження Центру Довженка на Сихові
- Конституція Левандівки. Як культурний центр «Супутник» розвиває район
- «Усі хочуть працювати розумом, а не мітлою». Чотири історії львівських двірників
- «Раніше звідси лише вперед ногами виносили». Перезавантаження Органного залу
- Нецифрові технології. Фоторепортаж із графічної майстерні Академії друкарства
- Розкраєні. Як село на кордоні стало торговельною хвірткою до Євросоюзу
- Безпритульні, притульні. Як живуть вуличні собаки в Україні та Польщі
- Хоспіс, а не вмиральня. Як піклуються про смертельно хворих в Україні і Польщі
- Щось таке справжнє. Як в Україні й Польщі відроджують традиційну музику
- Життя, смерть, шахта. Як ведеться гірникам Львівщини та Польщі