«Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук

5237 0
У перші години повномасштабного вторгнення вона, живучи в Канаді, вирішила приїхати в Україну. Відтоді її життя позбавлене сну і спокою, але, попри постійні поїздки на передову та численні втрати, все ж таки легше, аніж перебування за океаном.

Чому вона знаходить спокій лише тут, чи справді на війні всі найкращі, про що не варто говорити зараз, чому війна – не час для демократії, але час, аби нарешті почати спілкуватись українською, як українці користають з програм для біженців та підтримки за кордоном, чому в Канаді тепер не найкращий час для українських питань і чому російська культура лайна варта, Tvoemisto.tv розповіла канадійка українського походження, колекціонерка  і волонтерка Устина Стефанчук.

Ти щойно прибула з Канади і завтра знову збираєшся на передову. Отак з корабля на бал, хоча не знаю, чи доречно називати війну балом.

Якщо це промовляти, то звучить ще страшніше, аніж відбувається насправді. Я просто взагалі не сплю, тільки бігаю. Щойно купувала цвяхи та скоби для бліндажів, а вже за годину маю закуповувати ще якісь штуки. Я другу добу у Львові – і весь час як не в «Епіцентрі», то на якомусь автоскладі, як не на авторинку, то на радіоринку.

Ти багато пишеш про родину у Львові. Думаю, вони багато натерпілися від росіян ще в минулому столітті.

Згрубша, як і будь-яка галицька родина. І по батьковій, і по материній лінії – це Сибір, Казахстан, десять років рубання лісу… Якось так. Потім поневіряння в чужому місті. Бо Львів був місцем народження, але після заслання і повернення всі знайомі та родичі відцуралися – це ж «вороги народу». Так було, але, як на мене, це зовсім не унікальна історія для Львова.

Які в тебе плани на цей приїзд? 

Ти знаєш, прозвучить банально, але про плани я стараюся не говорити, бо на тій ділянці, якою я зараз займаюся, це погано з двох причин: по-перше, не можу озвучувати локації та напрямки, куди збираюся їхати, по-друге – просто дуже боюся взагалі озвучувати якісь свої плани. Тому що всякі погані речі стаються з моїми друзями, зі мною, довкола мене. Тому не хочу про це багато говорити, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Війна взагалі робить усіх забобонними…

Сподіваюся, наступного тижня мені вдасться доїхати до білоруського кордону, і це буде цікаво.

Це твоє друге повернення під час цієї великої війни, яка почалася 24 лютого. Пам’ятаєш, як ти дізналася про це? Коли ти зрозуміла, що хочеш приїхати? 

Я зрозуміла це 24 числа. Я була в Канаді, у нас 9 годин різниці між Україною і місцем, де я живу. У нас ще був пізній вечір 23 лютого, коли в Україні вже був ранок 24-го. Перед сном я звично скролила стрічку у фейсбуці та зауважила, що багато моїх друзів з різних частин України пишуть дуже дивні речі на кшталт «нас бомблять», «щось вибухає». Люди кудись бігли, з’являлись якісь дуже дивні відео. 

Я дуже холерична людина, але тоді, чесно кажучи, зі мною сталося щось не надто характерне для мене – заціпеніння. Я сиділа в кухні на підлозі, напевно, годин 12 у повному «коматозі». А коли вийшла з цього стану, чоловік мене якось намагався привести до тями, питав, чи все гаразд, чи, можливо, треба викликати «швидку». Ну, тобто я сиділа і взагалі ні на що не реагувала. Це важко назвати шоком, це було щось дивне. Може, прозвучить банально, але це відчувалося так, ніби в мені щось насправді померло. 

Я одразу написала своєму супервайзеру, безпосередній керівниці про те, що їду в Україну. Вже. Вона відписала: «Може, подумай». Але потім я зрозуміла, що потрібно закінчити контракт і максимально, наскільки зможу, завершити те, що я на себе взяла. Тому й поїхала у квітні.

А чоловік не намагався тебе відмовити?

Він був шокований. Буквально. Весь цей час. Але відмовити мене неможливо. Він досить добре мене знає, розуміє, що будь-які розмови марні, бо я сама вирішую, що робитиму.

Ти йому все розповідаєш: де була, що з тобою було?

Ні, ти що (Сміється)! Сподіваюся, він цього ніколи не почує і не побачить.

Ми мали поспілкуватися ще влітку, але то був важкий час, і ти сказала, що потребуєш тайм-ауту.

Ну, знаєш, щодня гинули мої друзі. Саме тоді, коли ти мені написав влітку, чувак, якому я везла взуття, форму, наплічник, ще якісь «примочки», помер. Це сталося за кілька годин до того, як я приїхала на позицію. 

Ти вже багато втратила людей, яких знала особисто?

Якраз учора про це думала. Те, що я зараз скажу, дуже страшно: я на етапі переступання через тіла. Дуже страшно звучить, знаю, але це факт. Інакше я просто не можу рухатися далі, не можу допомогти тим, які ще живі, не можу взагалі робити те, що роблю.

Кажуть, на цій війні всі найкращі чоловіки та жінки цієї країни, що там зібралися найкращі люди. Ти відчуваєш це?

Ну, натхненно-патріотично скажу «так». Але якщо серйозно, то, в принципі, ні. Там до біса всякого-різного, різні люди… Доводилося бачити дуже різні «манси», які з різних причин не буду озвучувати, бо не знаю, чи зараз час для цього, чи це правильно буде потрактоване, не вихоплене з контексту – не тут, у вас, а загалом якісь розмови, ставлення під сумнів цієї війни, чистоти наших намірів у ній, чистоти, якоїсь такої кришталевості тих людей, які захищають Україну. Можливо, це непопулярна думка у певних прогресивних середовищах, але я вважаю, що це зараз не на часі.

Погоджуюся. Хоча є англосаксонська традиція: вони в часі Другої світової війни із самого початку подавали всі втрати. Це те, що робить «Твоє місто» – веде сумлінний підрахунок кожного, хто загинув, із Львівщини.

Але це не тільки про втрати. Я кажу про дуже потворне обличчя війни – не тільки про москальські девіації чи щось із їхнього боку. В нас також досить різного… Я розумію ідеалізування цього всього, і це правильно за цих умов. Але я бачу й інші речі, які справді дуже погані. 

Чи можемо ми сказати, що всі люди, всі українці зараз воюють за одне? А за що ти, у чому твій сенс?

Ні, я не думаю, що за одне. А я?.. Не можу відповісти, для мене це просто якесь таке відрухове, як кліпання. Не уявляю, як узагалі можна не бути в цій війні. 

Це щось, що мене настільки боляче внутрішньо, глибинно стосується.

Тобто є Україна і є москаль?

Так, для мене це щось генетичне. В мене просто нема інших опцій за замовчуванням. Мені інколи навіть здається, що все моє життя дотепер було підготовкою до цього моменту: виховання, книжки, які мені давали читати в дитинстві і які згодом я читала сама.

Зараз  ти багато волонтериш, чи змінюється волонтерський рух від початку війни в Україні? І якщо змінюється, то як?

Він неоднорідний, це по-перше. По-друге, це далі про ідеалізацію чи ні? Кажу це як людина, яка гарує. Були моменти, коли я ще в Канаді збирала гроші на те, щоби пізніше могти щось купувати. Я не милася, не чистила зуби, не їла, сиділа за компом 24 години на добу. Так ось, як людина, яка це досвідчила, розумію, що людям потрібно жити, комусь потрібно годувати родину. Відповідно є явище оплачуваного волонтерства. Тут, мабуть, питання совісті, яка частка цієї оплати. Я просто так не можу. Але в мене зовсім інші обставини життя, мене утримує чоловік, і я щаслива з того. Та є люди, які не в такій виграшній ситуації. 

Загалом стараюся не засуджувати, а як дуже хочеться, то намагаюсь іти в інший бік, бо це відволікає від основної цілі. Ось ці всі розмови, обсмоктування того, що я бачу довкола, зараз зайве для мене.

У попередній програмі Оксана Муха сказала дуже потужно: коли чує в Римі російську мову, то її відруховою реакцією є вдарити ту людину, хоча ця думка її не тішить. Але вона стримується, бо та людина може бути з України. Що з цим робити?

Дуже сподіваюся, що ти не будеш на цю тему говорити, бо це мій тригер.

Те, про що вона говорить, це одне. Але є й друге, я б сказала, для мене питання. На Харківщині, на яку я їздила цілу весну, я знаю людей, які не можуть виїхати, ніколи не виїдуть, які тепер, по суті, не мають куди їхати. Тому що всі місця за кордоном – ближні й дальні – зайняті львів'янами, яким нічого не загрожує. Розумієш, що я маю на увазі? І оце мене бісить найбільше. Тому що я знаю людей, яким просто дуже потрібно виїхати, бо вони не мають де жити, живуть на руїнах, але не мають куди податися, тому що все зайнято.

Багатьом львів’янам простіше, бо вони часто бували за кордоном. А там, як я розумію, багато людей, які ніколи не виїжджали за межі області, для них це велика подія. 

І це також. Та я все ж кажу про львів’ян, які виїхали на початку війни. А щодо людей, які вже були за кордоном, теж цікаво. Канадські українці мають багато локальних чатів для спілкування, зокрема й у моєму місті. Так ось, у них дуже часто заходять люди, які до війни прекрасно жили в Польщі, Італії чи ще хтозна-де, аж тут раптом за програмами для біженців переїжджають до Канади. Як біженці з України, із зони бойових дій! Яка в Катовіце зона бойових дій?! 

Люди скористалися можливістю вирішити свої соціальні проблеми. Розумію, що вони зайняли чужі місця, але таке життя: хтось просто швидше ворушиться…

Якщо так ставитися до цього, тоді москалі нас луплять, бо таке життя. Для мене існує поняття гідності, справедливості, вищої зокрема. А є «мудакуватість». Я багато про це думала. Боятися і бути мудаком – це різні речі. Бо боятися і переживати – нормально, а бути мудаком – це просто бути мудаком.

Але багатьом із тих, що виїхали, справді було небезпечно залишатися або не було куди повертатися.

Багатьом чи більшості? Я не можу говорити про частки, просто знаю величезну кількість прикладів, які мене дуже сильно засмучують. 

Може, в тому нема великої проблеми. Олег Манчура нещодавно написав: «Може, не варто сумувати за людьми, які так легко спекалися власної Батьківщини?»

Мабуть, ні. Мій досвід на Донеччині мене багато чого навчив. Я ніколи не була в тих краях, взагалі не була далі від Києва, на сході. Це була для мене незаймана територія, якийсь екзотичний досвід… Та ти собі навіть не уявляєш! На Донеччині в нас плювали, проколювали шини, виганяли із супермаркету, казали, що ми дітовбивці.

Тепер?! 

У травні, червні, липні.

Люди, яким ви привезли допомогу? 

Я не займаюся цивільними, ніколи. Просто люди, які ідентифікували нас як волонтерів. Хоча, з другого боку, нас там хотіли пригощати, запрошували, пропонували купити нам поїсти, попити, ще щось. 

Думаю, що ця війна – це таке оголення правди про нас самих, про Україну, частина якої не тільки для мене, а й для багатьох моїх співвітчизників була terra incognita тривалий час, до 2014-го року, та й після того. Тому, гадаю, це дуже добре. Я вірю в прозорість, чисту сторінку, якусь tabula rasa, з якої далі треба щось вибудовувати. І мені подобається те, що ми дізнаємося про себе справжніх. Мені здається це цілющим.

А якщо виявиться, що наш справжній колективний портрет дуже сильно відрізняється від того, що нам намалювали Тичина чи Сосюра?

Це не «якщо», це доконаний факт, як на мене. І це прекрасно. Треба просто правильно далі з цим працювати. Все це здебільшого є наслідком провальної інформаційної освітньої політики. Оця величезна різниця між різними частинами України – це десь і наша з тобою відповідальність.

Чи має Україна все-таки стати більш українською? Що взагалі означає тепер бути українською Україною?

Мабуть, я не знаю, що це означає. Для мене в цей конкретний момент це дуже чорно-біле. Тобто є Україна, є ворог і за цим чудовим гаслом «Люби Україну або йди нах…» Все, немає якихось інших розмов! Ти в той чи той спосіб працюєш для України, підтримуючи економіку, працюєш для армії або для якоїсь волонтерської місії, працюєш в будь-який спосіб, щоби наблизити цю перемогу. А далі вже будуть інші розмови. Зараз це просто першочергово ланка в піраміді Маслоу, українській.

У тебе дуже трепетне ставлення до української мови, принаймні таким воно було до війни.

Якраз до війни воно було в мене дуже ліберальне.

Часто доводиться чути: «Я не буду говорити українською просто тому, що наші хлопці на фронті говорять російською».

Нах..!

Універсальна відповідь.

Абсолютно. Вони мають право там говорити хоч мовою тубільців Папуа – Нової Гвінеї. А ти або говори українською, або їдь туди, де тобі «бліже» по розмові. Я знаю, що це дуже радикально, що це чорно-біло, але я тобі щиро кажу, як я це відчуваю. Тобто я можу зараз тут розказувати, що всі мають право, давати визначення, історичні обставини, усі ці «манси» – це все дуже цікаво.

Можна ж сказати: «Ми – демократи, ми хочемо в Європу».

Ні-ні-ні, зараз нема демократії, зараз є війна! Не може бути цього. Це питання виживання, взагалі завтрашнього існування України. Демократія буде пізніше.

Ти повернулася після першої поїздки, пробула кілька місяців у Канаді. Як тобі там велося, ти відновилася?

Мені було дуже некомфортно, соромно, бо я знала, скільки там… Постійно переглядала, заглядала в Signal, де переписуюся зі своїми хлопцями та дівчатами. Постійно дивилася, про які потреби вони пишуть, розуміла, що мені треба докупити… А я тут сиджу, хоча мені це все треба завезти… Це було дуже травматично. Я однозначно не могла розслабитися. Я вже розслабилася, коли знову приїхала до Львова, видихнула і сказала собі: «Ну, все кльово, до роботи!»

А в Канаді взагалі добре розуміють, що відбувається?

Я би сказала, що ні. Як і будь-де, в Америці загалом чи у Європі, дуже по-різному. Багато суперечливих наративів тривалий час проштовхувалися різними групами впливу. В Канаді це складно ще з тієї позиції, що зараз там дуже сильні антиурядові настрої. Все, що пов’язане з урядом Трюдо, його ініціативи щодо України зокрема, стають непопулярними. Є Христя Фріланд, яка є українкою. Але вже довший час точаться розмови про те, що її дідусь –   Михайло Хом’як був головним редактором «Краківських вістей» в часі німецької окупації. Отже, він «колаборант, нацист», отже, вона «нацистка». А оскільки вона українка, то, відповідно, всі українці – нацисти. Така логічна для когось схема дуже цілеспрямовано вибудувана з конкретною метою. 

В українців теж є ідеалізація Канади як якоїсь «правильної» України. Ми не завжди розуміємо, що українці не настільки впливові в Канаді, як нам здається.

Якщо чесно, то взагалі ні. Мені би дуже хотілося, щоб українське представництво було сильніше, можливо, навіть агресивніше, загалом ширше. Зараз, як на мене, взагалі не найкращий час для будь-яких українських питань у Канаді.

Днями Папа Римський сказав, що росіяни не можуть бути злими або поганими, оскільки існує русскій гуманізм, він його бачив у Достоєвського. Такі настрої, що цей гуманізм урятує світ, популярні в Канаді? Що з цим робити? Як пояснити те, що бачиться таким очевидним зі Львова?

Цілеспрямовано, поступово, методично – так. Але чи вдасться справді якось змінити це в людях, які десятиліттями, століттями виховувалися на російській літературі, мистецтві, культурі, якими були замінені культура, мистецтво, література багатьох інших країн? Не знаю, як це взагалі можливо. 

Я стараюся відповісти собі на це питання як людина, яка прочитала досить багато російської літератури, добре знаю російську музику і до певного періоду дуже часто слухала того ж Шостаковича, якого обожнювала і думала, що він страшенно глибокий. Для мене ця відповідь така: увесь Шостакович, уся література, яка мені була цікава, вже програли, вони невалідні. Якщо цей весь обсяг універсального знання, етики в підсумку породив те, що відбувається, то лайна він вартий. 


Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Колаж Дмитра Тарадайки

Фото Івана Станіславського, Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!