У домі покинутих надій. Як доживають віку самотні львів’яни
Звичний ранок у незвичному місці
Від ранку погода видалася хмарною і на прогулянки геть не надихала. Проте вихованців геріатричного пансіонату зовсім не злякали легкий дощ і туман: вже від дев’ятої години вони вирушають на вранішні прогулянки. Правда дехто на милицях, дехто з тростинкою, а дехто – в інвалідному візку. Одразу, як тільки зайшла на подвір’я пансіонату, почула дзвінку пісню, що трохи нагадувала пісні із бабусиних радянських платівок. Озирнувшись навколо, – побачила милу пані, яка, тримаючись за подругу, йшла на прогулянку, голосно співала і…розмахувала палицею для сліпих. Бо сьогодні вона їй не потрібна. У такі моменти починаєш розуміти, що у цих людей зовсім інакші радості та хвилини щастя.
В альтанці, що неподалік, не дивлячись на ранню годину, вже теж людно. Із неї долинає звук радіо. «Споживчий кошик сьогодні не перевищує 1300 грн», – говорить із приймача прем’єр-міністр. Після цього – голосні вигуки чоловіків, які слухали промову, перекрикують власне радіо. Так активно вони обговорюють те, що обіцяної надбавки до пенсії не буде. Згодом переходять на лайку.
Одразу навпроти стоїть охайна фігура Божої Матінки. До неї час до часу приходять старенькі люди і нашіптують щось, кожен своє. Цікаво, чого вони просять у неба, що навіть кам’яна фігура ніби дивиться на них... із провиною.
Колишня медсестра і бабуся двох онуків Варвара
Після вранішньої молитви до пансіонату поверталась і вона, – доглянута, усміхнена бабуся у яскравій спідниці. Вже згодом розповіла, що називається Варварою, виховала двох дітей і двоє внуків, має 81 рік, три з яких живе в пансіонаті.
«Я вчилася на медсестру. Потім була на практиці у психлікарні. Страшно там, надивилася всякого. Вже як вийшла заміж, то чоловік сказав, що нема чого тобі там із тими вар’ятами робити. (Бабуся намагається посміхатись, хоч їй геть не вдається приховати сліз, що вже набігають на очі). От я і пішла працювати на завод: спочатку на один, потім – на інший. А там діти пішли… Вже і двоє внучок маю, одній 30 років, другій – 22. Я сама зі Львова, то зі мною жила старша внучка. Із першим чоловіком у неї не заладилось. А як другий прийшов, то почав свої порядки наводити і сказав, що баби їм не треба…Чесно вам скажу, вже хотіла собі смерть зробити. Я вже йшла на колію, щоб під поїзд кинутись. Перший проїхав, другий, а третій мене тільки відкинув. Після того я в лікарню потрапила, а потім вже сюди. Син і невістка деколи дзвонять (дістає з кишені телефон), а дочку і внучку я так і не простила…». Після того бабуся Варвара розказала ще кілька історій своїх подруг із пансіонату... Моторошно стає від того, що покинута матір відкладає залишки свого обіду, щоби потім віддати синові, від якого сама ж втекла у будинок престарілих.
Дочекавшись волонтерів, ідемо до середини. Старенькі мило усміхаються і вітаються, хоч декого із нас бачать вперше. За дверима третього поверху помітили вже знайому нам бабусю Варвару і зайшли в гості. Вона познайомила нас зі своїми подругами, які дуже зраділи і одразу повели до себе «додому». Котрась із них любить вазони, котрась збирає книжки, а якась на ходу декламує вірші. Але майже кожна має на стіні фото із тих далеких часів, коли була молодою, усміхненою і потрібною.
Відчувалося, що гості в них бувають нечасто і найбільше вони потребують навіть не цукерок, якими ми їх пригостили, а того, щоб їх просто хтось вислухав. Прощаючись із нами, бабусі дякують, що ми до них зайшли, бо, за їх словами, волонтери, зазавичай, заходять лише на 4 і 5-й поверхи, де живуть немічні та хворі. Ми теж пішли туди.
Чим ближче до неба…
Як тільки зайшли на четвертий поверх, до нас під’їхав чоловік в інвалідному візку і почав кружляти навколо. Було помітно, що волонтери із ним добре знайомі. Хтось сказав, що так він танцює. Після усвідомлення того, що чоловікові у візку не більше тридцяти, защеміло десь там, де ще ніколи не боліло. Зрозуміла, що сьогоднішній день вже не забуду. Медсестра побачила розпач у моїх очах і першою завела розмову. Марія Степанівна розповіла, що вже 40 років працює у центрі і знає історію кожного: «Коли була молода, то сприймала це все тільки як роботу. А зараз ця старість сприймається зовсім інакше».
Волонтери розділились і пішли по кімнатах роздавати солодощі і памперси. У кожну наступну кімнату було все важче і важче заходити. У кожній тебе чекали вдячні очі, але разом із тим зростала якась незрозуміла образа: на себе, за те що не можеш повернути цим людям ніг, на державу, яка не може забезпечити належний догляд і на весь світ, що все саме так. Із цих тяжких думок висмикнув знайомий смачний запах, як виявилося, із наступної кімнати. Там готували їжу... Він – без обидвох ніг, вона – напівприкута до ліжка, але це – сім’я, і вони смажать деруни… Навіть тут люди живуть повноцінно, принаймні намагаються жити.
На п’ятий поверх йти вже не наважилася. Роздали рештки солодощів, книжки, газети та деякий одяг. Волонтери навіть прийняли особливі замовлення, в одній із кімнат дуже просили кави. Попрощались із усіма і вийшли у двір. За дверима ми знову опинилися у тій спокійній атмосфері, де дідусі і бабусі просто гуляють та насолоджуються осінню.
Допомогти може кожен
«Найважчі хворі перебувають на 4-му і 5-му поверхах, і ми хотіли би якось допомогти на цих поверхах зробити ремонт. На перших трьох умови є кращі, бо там і люди до того бережно ставляться. На 5-му вже почали робити ремонт, а на 4-му сподіваємося, що спільними силами теж вдасться зробити», – розповідає одна із волонтерок Оксана Троян.
Волонтери кажуть, що потреба є і в їжі, і одязі, і памперсах, і в книжках, а найголовніше – в увазі та спілкуванні. Цим людям необхідно почувати себе потрібними. У декого із мешканців Центру є рідні і вони їх навідують, у декого зовсім нікого немає, а хтось є лише тягарем для своїх рідних.
Волонтерка Анастасія Рибак каже, що дуже вдячні усім, хто допомагає: «Насправді багато людей допомагають, собоблива подяка – львівським айтішникам. Тому ми практично кожної суботи маємо нагоду привозити найнеобхідніше. Ми залучаємо усіх небайдужих: пишемо дописи у соцмережах, розсилаємо через знайомих. Поки що це працює як сарафанне радіо. Але ми би хотіли більше до того привернути увагу громадськості, волонтерів, усіх небайдужих, хто може допомогти пансіонату. Бо розуміємо, що одні й ті ж люди не зможуть допомагати постійно».
Зараз у Пансіонаті дуже потрібна чоловіча допомога, щоб побрити дідусів. Ця буденна річ для них є великою радістю, але впоратись із цим самостійно їм уже не вдається. Нині вже осінь і багатьом бракує теплих речей та ковдр або пледів. Також немічним потрібно змінити постіль, але для цього потрібно зібрати кошти, закупити тканину і знайти того, хто пошиє білизну.
Усі, хто хочуть допомогти мешканцям Геріатричного пансіонату, можуть звертатися до волонтерів за телефонами:
066 611 78 79 Оксана Троян та 097 871 15 51, Анастасія Рибак;
або ж перераховувати кошти на рахунок: 4149625809126871 (Анастасія Рибак).
Про використання кошів волонтери звітують на сторінці Геріатричного Центру у Facebook.
Загалом побули в пансіонаті з волонтерами близько трьох годин, але відчувалося, що прожила там якесь маленьке життя, у зовсім незвичному для мене світі. Вже чекаючи на зупинці свою маршрутку, коли дорогі автівки проїжджали повз, бачила перед очима дідуся, що пересувався коридором пансіонату на своїх чотирьох, бо, мабуть, немає грошей на візок…
Текст – Наталія Середюк
Фото – Олександра Чернова