Чи можна сказати, що підлітки неймовірно змінилися?

Олена Дерень (далі – О. Д.): Ні. Підлітковий період сам собою складний. Підлітки завжди шукали своє місце серед однолітків, виборювали автономію, знецінюючи правила і намагаючись подолати батьківський контроль. Психологічно ми живемо, розвиваємось як особистості від кризи до кризи. Підлітковий вік – друга глобальна криза в житті людини. Це час великої вразливості, чутливості, пошуку себе і способів проявитися. Та підліток – ще не доросла людина, фактично дитина, яка потребує любові, опори, розуміння і прийняття. Так було в усі часи. Зараз ми просто більше бачимо, що відбувається, через соцмережі, медіа, маємо більше інформації.

За визначенням ООН підлітки – це молоді особи від 10 до 18 років. В українському законодавстві немає такого трактування. Є малолітні, неповнолітні та з 18 років дорослі. Чи можемо казати, що підлітки йдуть на більші ризики, частіше проявляють агресію і менше обдумують наслідки зробленого?

О. Д.: Науково підлітковий період називають пубертатом. Це фізіологічні, психологічні зміни, дозрівання мозку. Зміни в тілі, мозку можуть починатися з 9 років і тривати до 22-х. У підлітків недостатньо зріла префронтальна кора, яка контролює поведінку. Контроль агресії – це вольові зусилля. Центри, які відповідають за контроль поведінки, можуть дозрівати до 25 років, у кожної особистості по-різному.

Перша велика криза в житті людини – криза трьох років. Трирічки теж можуть агресувати, вони емоційні, виборюють свої права. Але вони прив'язані до мами і тата, дорослим легше впливати на них, коригувати поведінку. Підлітки ж часом фізично можуть бути вже сформованими дорослими, але за ступенем зрілості мозку залишатися дітьми.

Підлітки віддзеркалюють те, що відбувається в суспільстві.
Тепер їх залучають до терактів, є випадки побиття… Чи ми не нормалізували агресивну поведінку підлітків через війну?

Христина Шабат (далі – Х. Ш.): Життя дорослих нудне, ми не ризикуємо, бо розуміємо наслідки. А життя підлітків дуже цікаве, вони ризикують, не розуміючи наслідків через розвиток мозку. Згадаймо свій підлітковий період: нема що дітям розказати. Ми лазили по трубах зі скловатою, по підвалах, стрихах, недобудах із купами сміття і безхатьками. Для нас це було цілком нормально й цікаво. Тоді не було стількох засобів зв'язку, ми могли поділитися своїм унікальним досвідом, який не був таким, хіба з подругою по домашньому телефону.

Тепер таким можна дуже швидко ділитися, тому здається, що це масове явище і діти злетіли з котушок. Насправді ні, просто інформації значно більше, ми це можемо бачити і реагуємо з розумінням можливих наслідків. Ми думаємо, як усе жахливо, спираючись на досвід. Все не так страшно, кожен має пройти цей етап і подорослішати!

Чи не дозволяємо ми їм забагато? Слушне питання. Ті, що були батьками при Союзі або в 1990-х, не бачили, чим діти займаються. Вони не мали такого контролю, як ми зараз. Ми були на «вільному вигулі», бачили батьків хіба зранку та ввечері. Теперішні батьки гіперконтролюють і гіперлюблять дітей, бо самі цього не відчували. Вони часто плутають свободу, яка передбачає рамки, і вседозволеність. Діти люблять рамки, без них і відповідальності за вихід із них починаються проблеми.

Війна нормалізує жорстокість, добрі мають вбивати поганих. Ми, дорослі, не завжди маємо час поговорити з підлітками про ненормальність того, що відбувається. Про те, що ця агресія тільки для захисту.

О. Д.: Так, дорослі не завжди мають час на такі розмови, складні теми з підлітками. Забезпечуючи базові потреби, батьки упускають ці моменти. Але тільки відверта розмова з дитиною може допомогти: «Зараз справді багато агресії, але вона про захист, інакше ми не вціліємо. ЗСУ мусять відбивати атаки, бути агресивними, щоб ми могли бути». Тоді кажемо, що агресія і злість – це базові емоції, вони є в кожного. Ми, люди, можемо і маємо відчувати їх. Питання, в який спосіб їх проявляємо: в екологічний чи такий, що переходить у насильство? Ми можемо вчити підлітка реагувати й контактувати з емоцією в добрий спосіб.

Але підлітки закриваються, не хочуть слухати батьків. Часто чуємо «говоріть з дитиною, показуйте приклад». Він наочний в історії з хлопцем, який підпалював авто військових, а його батько служить в ЗСУ. Підліток не міг зрозуміти наслідку своїх дій. Може, ми як суспільство недокомуніковуємо ці наслідки?

О. Д.: Висвітлюється констатація факту, що підлітки щось зробили. Підліток може робити багато чого, але не до кінця відчувати відповідальність за зроблене. Треба більше висвітлювати наслідки таких вчинків.

Хто б це мав робити? Тепер винні батьки, бо вони народили дитину і відповідають за неї, поки не стане повнолітньою. Але батьки, які волонтерять, воюють, теж у глибокому стресі.

О. Д.: Це виклик для всього суспільства. На рівні сім'ї, школи, держави. Підлітки доєдналися до чатів, телеграм-каналів, сумнівних спільнот, де можуть зазнати кібербулінгу чи їх можуть завербувати. Треба створювати для них альтернативу: контент на всіх рівнях, групи, куди вони можуть прийти, де буде цікаво, привабливо й безпечно…

…і де вони можуть стати крутими.

О. Д.: І знайти свою ідентичність. Бо завдання підліткового віку – знецінити сім'ю, від'єднатися, щоб зрозуміти, хто я, який я, які мої можливості, і знову приєднатися до батьківської сім'ї, бо я звідти вийшов. Така динаміка споконвічна.

Попри те, що батьківський контроль у телефонах дієвий до певного віку, підлітки все одно хочуть альтернативного середовища. Батьківські заборони не завжди спрацьовують.

Х. Ш.: Не працює, якщо починати працювати з тим, що вже сталося. Нас питають, чому так сталося, вже коли хтось виліз на потяг, підклав вибухівку. Якщо ми знаємо про жінок із дітьми, чоловіки яких воюють і ризикують життям, то має бути створена державна, суспільна, шкільна система, яка підтримає цю категорію. Батьківські комітети в школах існують не для штор. А ця вразлива категорія людей жертвує своїм комфортом заради інших.

Превенція в нашому суспільстві у всіх сферах профукана. Чи часто ми говоримо про сексуальне насильство? Лише коли когось зґвалтували, вбили, народили. Чи говоримо про булінг? У Тернополі дівчинка підклала вибухівку, бо русня зламала її телефон і шантажувала зливом оголених фото в інтернеті. Що це означає? Не було превентивної роботи. Підлітки мають знати, мають право на помилку. Якщо вони помилилися, то батьки їх приймуть. Дитина цього не знала, боялася, що її засоромлять, відкинуть. Тому діти і йдуть на такі історії, результатів яких не можуть проаналізувати. Не розуміють, що вони можуть загинути.

Велика історія в попередженні. Ми чітко знаємо, які в нас вразливі категорії. Законодавство визначає сім’ї в складних життєвих обставинах, цим ми займаємося інституційно. Але в нас дуже багато таких сімей, і в них нема залежних, бідності, занедбання дітей. Це звичайні сім'ї.

Наприклад, чоловік воює, жінка сама з двома дітьми…

Х. Ш.: Так. Коли ти за маму і за тата, то очевидно виникає агресія. Бо зменшується дохід, ти не можеш щось менеджерити, не маєш опори. У тебе нема часу бути доброю. Не кожна собі ставить за мету залишатися хорошою мамою впродовж цього періоду. Комусь основне вижити, а комусь нагодувати. Навіть коли батьки на війні, діти підкладають вибухівку військовим, бо не мають підтримки вдома. Багато залежить від середовища. В класі може бути не дуже круто, що твій тато військовий, бо, мовляв, його зловив ТЦК. Не знаю цієї ситуації в подробицях, просто фантазую.

Коли ми кажемо, що з підлітками твориться щось надзвичайне, то чи не маємо поглянути на себе. Про що ми мали б себе запитати?

О. Д.: Чи я можу залишатися дорослим поруч зі своїм підлітком? Чи реальність не вибиває мене з дорослої позиції? Дорослі мають бути «контейнерами» для того, що проживає підліток, і витримувати його поведінку. Батьки часом хочуть бути друзями підлітка. Але він потребує в їхній особі надійних, стійких батьків. Залишатися дорослим означає витримувати те, що підліток може відштовхувати і потребувати обіймів водночас. Для цього треба подбати про себе, свою втому, базовий рівень безпеки в найкращий спосіб, доступний у цей момент.

Уявімо, що підліток – це ураган, який зносить усі загорожі біля океану. Батько чи мама збираються на роботу, а підліток розганяє своє. Що означає бути дорослим? Стримувати свої емоції, нагадувати про правила?

О. Д.: Нагадувати про правила, наслідки поведінки. Має бути момент керування підлітками, сімейні правила. Добре, якщо сім'я має традиції, рутини, яких усі дотримуються. Стабільність корисна для підлітків. Треба їм нагадувати, яких благ цивілізації вони будуть позбавлені, якщо й надалі так поводитимуться. Підліток, хоч і в інший спосіб, все одно потребує любові. Кажіть: «Ти можеш прийти додому, в сім'ю, що б там не сталося, і принести це сюди. Як би тебе не цькували, не погрожували, як би тобі не було страшно, ми впораємося, бо ми – твоя сім'я, опора».

Підлітки потребують любові, але вони, як колючі кактуси, не завжди дають до себе доторкнутися. Як зрозуміти, що твій підліток ще тебе любить? Оця суперечка між батьками – «це мама так виховала» або «це тато так виховав» – немов гаряча картоплина, яку перекидають із рук в руки зі словами «що сталося з нашою дитиною?».

О. Д.: Оця «гаряча картоплина» з'являється через утому й безвихідь від постійного підліткового бунту. Проявом любові до підлітка є дисципліна, рамки, стабільність, однозначність, стійкість. Якщо є заборони, значить цього не можна.

Як показувати любов до підлітка, що постійно огризається?

О. Д.: Говорити про наслідки, що вам неприємно, коли він до вас огризається, що ви так не відповідаєте.

«Мені неприємно, але я тебе люблю»? Чи як?

О. Д.: Без “але”. Кажемо: «Мені так неприємно, це не ок». Показуємо активну ніжну любов тоді, коли кора включена і коли нас можуть почути. Бо в момент, коли цей ураган несеться, підліток нас не чує. Тоді можемо хіба що залишатися стійкими. Підліток може спонукати дорослого на реакцію. Подивитися, скільки він може дозволити собі, щоб вибити вас із рівноваги, вивести на агресію, деструктивну емоцію. Це може бути своєрідне змагання за лідерство в сім'ї: чи можу я домінувати, керувати дорослими своєю поведінкою?

Тобто підліток сепарується, вибирає когось одного із сім'ї?

О. Д.: Зазвичай він буде сепаруватися об того, з ким безпечніше, хто його не відкине. Переважно це мама, інколи тато. Це несвідомий механізм, ця сепарація жорстка, неприємна як для батьків, так і для підлітка. Сумнівно, що йому дає задоволення цей бунт. Він у агресії теж втомлюється від емоцій.

Чи є гендерний поділ: дівчатка мусять знецінити маму через конкуренцію або з інших причин, а хлопці – батька?

О. Д.: Ми унікальні в проходженні пубертату, кожна сім'я унікальна. Можна фантазувати, що у дівчаток, можливо, буде м'якший пубертат і вони матимуть більше претензій до мами, а хлопчики до тата. Але підтвердження я не маю.

Христино, ти активно залучена пластунка. Це середовище, де є правила, свобода до певної міри, можливість себе проявити, чогось досягти, бути лідеркою. Але “Пласт” теж не всім підходить?

Х. Ш.: «Пласт» – гарне середовище для людей, які люблять правила, хочуть бути в рамці. Там є чіткий шлях, куди ти можеш дійти, якщо зробиш певні кроки. Є й інші середовища, і що їх більше, то краще. Дітям цікаво мати багато різних середовищ, де вони можуть знайти різних друзів, формувати різні моделі поведінки від дорослих, збільшувати кількість нейронних зв'язків, шляхів подолання конфліктів. Удома конфлікти вирішуються передбачувано: мама на тебе кричить або намагається обійняти, коли тобі цього не треба.

Багато українських дітей вчаться онлайн, бо змінили місце проживання під час війни. І це катастрофа. Вони не мають куди піти зі своїми емоціями, амбіціями, проблемами. Ні в спорт, ні в «Пласт», ні в якийсь гурток, де можуть себе проявити.

Якщо дитина тут три роки, а всі її друзі, для прикладу, в Харкові, як не почуватися агресивним, самотнім і покинутим? Коли сім'я знецінюється, секрет в наявності цих різних середовищ, де дитина може себе знайти. А якщо цього немає, залишається вулиця або телефон.

Підлітки можуть і не хотіти виходити з дому. Якщо є телефон, вони там із кимось знайомляться, долучені до якихось груп. Вони мають ці середовища онлайн.

Х. Ш.: Олено, це ваші клієнти! Люди ізолюються від суспільства не тому, що не хочуть, а тому що не вміють спілкуватися. Але їм доведеться це робити на роботі, зокрема. І буде соціофобія чи безпорадність. Якщо ти не зміг набути навички комунікації в суспільстві з однолітками, то доведеться вчитися цього за великі гроші в психотерапевта.

Коли підліток хоче себе проявити, то може відмовлятися від того, чим займався чимало років. Тоді батьки починають «танці з бубном», середовища звужуються. Або якщо бачиш, що дитина потрапляє в середовище, яке не дуже ок. Ти хочеш довіряти, але як сказати, що друг якийсь не такий?

Х. Ш.: Коли твоїх друзів «регулюють», це може бути психічною травмою. Маємо думати про довготривалу перспективу. Які в мене будуть стосунки з дитиною за п’ять-десять років через те, що я зараз роблю. Що вона казатиме? Що мама забороняла все на світі, а тато забороняв зустрічатися з хлопцями в 16 років. Що, як мене, змушували ходити на фортепіано, плавання чи ще щось. Чи зможе сказати: «Боже, я був таким складним підлітком. Не знаю, як мене витримали батьки. Але вони завжди підтримували, дослухалися до мене». Підлітки відходять і повертаються. Чи комфортно їм буде повертатися? Бо для нас п’ять років небагато, а для них майже пів життя.

О. Д.: Підлітки можуть відмовлятися навіть через фізіологічну втому. Їх тіло росте, перебудовуються багато систем, органів. Ця виснаженість ускладнює багато речей. Найскладніший, найвідповідальніший відрізок шкільної програми припадає на підлітковий період. Треба бути сфокусованим, зосередженим, готуватися до вступу, визначатися, чим займатися в майбутньому. А природа каже, що твоє завдання зараз перебудуватися, знайти місце серед однолітків, бо з ними тобі далі йти по життю.

Тому підліток може відкидати гуртки, не хотіти займатися музикою чи спортом, на які ходив змалечку. В таких випадках кажемо, що чуємо його, і організовуємо м'який перехідний період: «Якщо захочеш і вирішиш піти, я прийму твоє рішення. Але зробімо ще кілька кроків і подивімося, як буде далі». Так ми не переламуємо підлітка, а показуємо йому простір, перехідний час, з якого можна робити висновок. Навик такої гнучкості важливий, бо однозначність, твердість, авторитарність з «негнучкими» підлітками до добра не доведе – лише до зіткнення.

Чи варто говорити з підлітками про трансльовані в медіа випадки? Для прикладу, була ситуація з дівчатами, які били неповносправного хлопця. Чи варто разом із дитиною дивитися відео й обговорювати ситуацію?

О. Д.: Батькам точно варто це обговорювати. Краще у відкритий спосіб: «Я чув, що трапилося, знаю, що є таке відео. Чи ти щось про це знаєш? Чи ти чув про цей випадок? Чи бачив це відео?». І послухати, що скаже підліток. Щодо самого перегляду відео не маю однозначної відповіді. Мусимо розуміти, заради чого показувати це дитині. Такий контент може ретравматизувати, зробити боляче, особливо якщо підліток раніше зазнав цькування, жорстокого поводження зі собою, з однолітками. Тому перед показом варто добре подумати, як це ілюструвати. І показувати лише після запитання, чи він чув про таке. Тоді можемо запитати: «Як думаєш, що можна зробити, щоб цього не допускати?». Так ми даємо підлітку експертну позицію, а не просто показуємо, що ми дорослі і краще знаємо: ось тобі правила, виконуй їх.

Чи є в Центрі гідності дитини такі практики? Чи школи звертаються? Бо вчителі теж кажуть, що підлітки стали жорстокішими, і акцентують на їхній поведінці.

Х. Ш.: Є багато звернень від шкіл. Чимало всього перенеслося в кіберсвіт. Вчителі навіть не бачать, що відбувається, хіба спостерігають зміни в поведінці. Фізично нічого нема, але в онлайн багато булінгу. Дорослі не можуть швидко реагувати на це, бракує компетенцій, знань. Є правила школи, і їх треба дотримуватися. Батьки їх часто ламають, і школа не може цьому протистояти.

А щодо згаданих випадків, то в мене питання, чому це сталося. Треба добре це дослідити. Чи були в цих кривдників проблеми до того? Чи звертав увагу батьків на це вчитель? Чи це сім'ї, які перебувають на обліку соціальних служб? Чи були ознаки булінгової поведінки в школі? Чи викликали соцслужби? Чи притягували батьків? Чи був супровід батьків соцслужбами, якщо це складні підлітки? Таке не стається в моменті. Діти з бантиками не збираються, щоби принижувати слабших, бо можуть це робити.

Я спеціально переглянула серіал "Юнацтво", який усі обговорюють. 13-річного підлітка підозрюють у вбивстві дівчини. В кінці виглядає так, що він убив тому, що дівчина знущалася з нього. Хлопчик має старшу сестру, він із нормальної сім'ї. Чоловік у кінці серіалу запитує жінку: "Як ми народили її таку хорошу?". А вона відповідає: "Але ми народили і його".

Х. Ш.: Підлітки не можуть контролювати свій імпульс. Але що стало причиною цього? Було систематичне цькування, його ніхто не бачив. Воно тривало у всіх на очах – типовий кібербулінг! Дитина не говорила про це, не мала в голові алгоритму, що якщо хтось тебе ображає, про це треба сказати дорослим. Хлопець не бачив, що його можуть перевести в іншу школу, захистити. Тому знайшов такий вихід. Це не виправдовує його. Є межа, алгоритм. Якщо тобі не ок, маєш про це сказати дорослому, бо дорослі відповідають за дітей.

Але є причина, чому так сталося, і якраз вона цікава дорослим: як побачити булінг, якими є ось ці червоні прапорці. Особливо кібербулінг, коли мовиться про доступ дітей до гаджетів. У якому віці вони це роблять? Діти жорстокі, вони не думають про наслідки. Диджитал-освіти в школах нема і ще скоро не буде.

Це комплексна історія. Я б не перекладала відповідальність тільки на батьків. Вони лише одна з ланок. Ще є досвід, оточення, школа, двір і район. Чому ми раніше вважали Левандівку (мікрорайон у Львові. – Ред.) бандитською, а центр – ні? В чому різниця: в системі освіти, доходах, відсутності гуртків? Є якась причина, яка не досліджується, не аналізується. Ми не робимо висновків, як можемо превентувати це.

О. Д.: Понад те, на формування особистості впливають індивідуальні особливості: темперамент, тип нервової системи дитини, її потреби.

Х. Ш.: Якщо дитина має досвід, що її ніхто ніколи не захистить удома, в школі, на вулиці, якщо її цькують і оточення постійно з неї знущається, то вона очевидно шукає доступний вихід. Історія в цьому серіалі сумна, але реальна. На все є причини.

Як дати зрозуміти дитині, що вона може вирішувати сама, а з чим краще прийти до батьків чи хоча б натякнути, що їй погано?

О. Д.: Маємо навчити підлітка прийти до нас і проговорювати разом ситуації, коли йому некомфортно, коли він відчуває надмірний страх або гострий сором.

Але дитина може подумати, що з нею щось не те, тому вона так почувається. А якщо вона піде до батьків, то й вони побачать, що з нею щось не те…

О. Д.: Оце "щось не те" дуже суб'єктивне. Воно на рівні емоцій, самосприйняття, самооцінки. Тому треба діяти наперед. Потрібен проактивний підхід. Якщо таке сталося в підлітковому віці, нема довірливих стосунків батьків і дітей, то це складно налагодити. Простіше їх будувати з раннього віку, коли ми даємо дітям безумовну любов, прив'язаність, автономію, ідентичність, забезпечуємо всі їхні базові емоційні потреби.

Однак довірливі стосунки не пізно будувати і в підлітковому віці. Треба починати з визнання: «Так, можливо, раніше ми були надто строгими до тебе, недодавали тобі уваги. Ми це приймаємо і дуже хочемо, щоби було інакше». Не сподівайтеся на миттєву реакцію підлітка. Треба буде сказати 122 рази чи більше. І діяти, бо підліток орієнтується і на слова, і на дії батьків. Він повинен бачити, що нові правила, довіра, стосунки є стабільними, стійкими. А це потребує часу.

Багато батьків жили в пострадянській Україні, де нормою виховання могло бути фізичне покарання. Дехто прийняв це: «Мене били, і я виріс нормальною людиною. Без цього невідомо, що б із мене було». І ці батьки також можуть застосовувати до підлітка фізичну силу.

О. Д.: А ще кажуть, що інакше не доходить. Треба пояснювати: те, що раніше биття дитини вважалося дисципліною і варіантом норми, тепер недопустиме як насильство. Це руйнує особистість, бо дитина вчиться боятися, думає, що вона в небезпеці або з нею щось не так, якщо її карають. Часом дітей карають за те, що вони діти – імпульсивні, безвідповідальні, неструктуровані.

Це дорослішання, пізнання світу. І незрілість нервової системи, через яку підлітки імпульсивні, неструктуровані, забудькуваті, часом безвідповідальні. Дорослі думають: «Ага, ти такий! Зараз я тебе навчу, як має бути». І застосовують жорстокість, фізичне покарання. Підліток може бути озлоблений на батьків, переконаний, що він не такий, поганий, дефективний, якщо заслуговує на таке покарання. За це не можна карати! Такими вони є. Їхній розвиток відбувається природним чином.

Може, варто запровадити якісь курси в університетах? Що робити з дітьми, яких народжуєш, ми не навчені. До них не дають «інструкції». Щодо менших іще вмикається гіперопіка в суспільстві, що треба дати все.

Х. Ш.: Але гіперопіка травмувальна. Не суть у тому, щоб навчити батьків бути батьками. Нема таких курсів. Уся суть у базовій правовій освіті: це про права дитини, про гідність. Правознавство в шкільній програмі за 9 клас є раз чи двічі на тиждень. Та коли людина розуміє свої права, що добре, а що ні, то інакше ставиться до інших людей. Ви кажете про насильство в сім'ях. Україна одна із 70 країн світу, де заборонене фізичне насильство. І все одно, здається, 95% дітей стикалися з фізичним насильством удома.

Чи є номер, на який дитина може зателефонувати і поскаржитися, що її б'є тато або мама?

Х. Ш.: Вона може зателефонувати в поліцію, в 14 років може піти з сім'ї. І це законно. Та чому батьки це роблять? Ми ще до кінця не перейшли від об'єктності дитини до суб'єктності. Це важкий процес. Дітей довго вважали додатком до батьків: «Це моя дитина, вона має робити те, що я скажу». А виявляється, що це окремі люди, які мають свої права, їхні думки треба поважати. Перебудовуватися складно. Та це процес еволюційний, а не революційний.

Коли дитина сепарується, то мусить відірватися від сім’ї. Інакше може залишитись інфантильною особою, якій з часом казатимеш: «Збирай свої речі і йди геть!». Але батьки все ж таки завжди чекають на дитину. Як не допустити такого, що дитина не повернеться?

О. Д.: Навіть батьки складних підлітків, у яких є тісний контакт, мають моментами відчуття, що це їхня дитина, що разом вони можуть добре провести час, відчувають одне одного на емоційному рівні. Коли нема відчуття, що ви мама чи тато і це ваша дитина, мабуть, це і є основною ознакою, що підліток не повернеться. Якщо батьки запитують себе, як бути добрими батьками, то, найімовірніше, вони такими є. Вони шукають варіанти, хвилюються, відчувають відповідальність за сім'ю, за підлітка. Ті, до кого не повертаються, очевидно не ставлять собі таких питань. Хоча це моя думка.

Як не розчинитися в дітях і не дійти до такого: «Я все життя тобі віддала!». Пам’ятаємо це з пострадянського часу. Не притримувати, як розтягнуту жуйку, а відпустити.

О. Д.: Це великий страх. Я так довго й ретельно вміла бути мамою, а тут дитина вже доросла. Їй не треба мами як такої, вона доросла людина, несе за себе відповідальність. А ким залишаюся я? Психоаналітик Дональд Віннікотт вивів шість ознак доволі хорошої мами. Перша – мама має інтереси поза материнством: життя, дозвілля, хобі, роботу, спілкування з іншими людьми не про дітей і «мамські» теми.

Часто виникає відчуття провини перед дитиною. Ти хочеш зробити все якнайкраще, але тут помилився, іще десь…

О. Д.: Ще одна ознака хорошої мами – вона задовольняє 70% потреб дитини. Якщо ви знаєте, з ким ваша дитина зараз, що вона в безпеці, під контролем інших, то ви достатньо хороша мама. Якщо ваше немовля сухе, сите, вбране, але плаче, а ви не розумієте чому, то ви достатньо хороша мама. Дональд Віннікотт казав, що ідеальна мама шкодить дитині. Бо щоб вирости, зрозуміти цей світ і набути навичок, дитина мусить відчувати фрустрацію, незадоволення. Коли вона відчуває це біля мами, вона на неї агресує. Але це добра ознака дорослішання. Дитина має відчути, що не отримала бажаного, що її очікування були марними, але вона це може оплакати біля достатньо хорошої мами. Або мама щось заборонила робити дитині, поставила рамку. І дитині прикро від цього. Але мама може витримати те, що дитина оплакує цю рамку.

Тобто не треба її розширювати і швиденько виконувати бажання? Нехай поплаче.

О. Д.: Не треба. Ознакою доброго батьківства є контакт зі здоровим глуздом. Треба залишатися дорослими. Впродовж мільйонів років еволюції тварини і люди народжують, виходжують, вирощують потомство. Природою закладений здоровий глузд, і що більше контакту з ним, то краще. Є тисячі порад, школи батьківства. Добре, що така освіта є, але коли цього забагато…

…це гіперопіка. Тобто наші батьки можуть вважатися хорошими, якщо вони нас не били, годували, знали, з ким ми гуляємо. Вони так і казали: «Поїв, у шапці, все з тобою добре, будуть із тебе люди».

Х. Ш.: Думаю, у нас було гарне дитинство. Ми навіть не думали, що воно бідне, бо іншого не знали. Якщо дітям є що доброго згадати з дитинства, це вже непогано.

О. Д.: Батьки дають найкраще з того, що можуть дати. Це не завжди те, чого дитина потребує. З її боку виникає певний дефіцит. Коли ми дорослішаємо, то розуміємо, що нам чогось недодали, тоді шукаємо способів зробити це самі. Але розуміємо: батьки дали найкраще з того, що мали в той час, у тих обставинах і з того, що могли.

Деякі батьки багато працюють. У них може бути дуже мало вільного часу на підлітка.

О. Д.: Тоді подбайте, щоб у житті підлітка був інший надійний дорослий. Може, є тітка, хресний, тренер або хтось старший, до кого підліток може прийти в екстремальних ситуаціях. І ще: треба вибудовувати довіру постійно. Довіряти, але водночас керувати поведінкою підлітка. Коли є правила сім'ї, рутина, яку витримує вся сім'я.

Нема «залізобетонних» правил, як будувати довірливі стосунки з підлітком, окрім того що їх треба вибудовувати. Пробуйте, помиляйтеся, дозволяйте собі недосконалості. Намагайтеся бути достатньо хорошими, а не ідеальними батьками, але залишайтеся дорослими біля підлітків. Раджу прочитати книжку «Тримайтеся за своїх дітей. Чому батьки повинні бути важливішими за однолітків» Габора Мате і Гордона Ньюфелда. Там добре описано, чому дітям більше потрібна орієнтація на дорослих, аніж на однолітків.

Х. Ш.: А ще не бійтеся змінювати середовище. Підлітки не гнучкі до середовищ, вони прив'язані до своїх компаній, вулиць, класів. Якщо бачимо, що повний капець і ми на це не маємо ніякого впливу, то варто змінити дітям середовище, школу, переїхати в інший район – це відповідальність батьків. Щоб діти, яких цькують, почувалися комфортно, не мали якогось шлейфу за собою. Бо діти, які цькують, зазвичай стикаються з насильством удома. Десь вони його побачили, відчули. Тут уже питання до системи: як школа, освіта реагують на цих дітей, чи ними займаються, чи органи беруть їх під опіку, а чи просто кажуть, що це в них така активна лідерська позиція.

Кажуть, підліткам важче доводиться через зміну середовища, школи. Наприклад, є випадки, коли підлітки змушують матерів повертатися з-за кордону або ледь не автостопом самі їдуть додому.

Х. Ш.: Вони можуть повернутися, але мають шанс побудувати інше середовище, набути іншого досвіду, по-іншому поводитися.

Чи справді підліткові так важко в іншому середовищі? Чи це наш стереотип?

О. Д.: Ми забуваємо про здатність до адаптації. Цим маніпулюють, щоб начебто не травмувати дитину. Тому дивимося на довгострокову перспективу: якими будуть наслідки, якщо нічого не змінити.

І в якому середовищі дитина. Але всі батьки якимось чином травмують дитину.

О. Д.: У будь-якому випадку дитина проживає стрес, фрустрацію, але наш мозок, організм створені так, щоб це витримувати, опрацьовувати. Після травми настає посттравматичне зростання. Так, це сталося, це неприємно, але я це пройшов, упорався. Сім’я – первинне, міцне, надійне середовище для підлітка. На цьому фокус. А в разі потреби треба змінювати середовище.

Х. Ш.: Ми не втікаємо від проблеми, не вчимо дитину, що ти завжди можеш втекти, уникнути. Спочатку треба забезпечити справедливість, а вже потім змінювати середовище для дитини через булінг чи іншу причину. Діти, які цькували, мають понести відповідне до скоєного покарання. Щонайменше публічно перепросити. Має бути відчутна для дитини відповідальність. Щось релевантне, щоб дитина, яка постраждала, відчула: те, що сталося зі мною – випадок. Що світ справедливий. І діти, які це зробили, відчули, що світ грає за правилами, за порушення яких настає відповідальність. Якщо так не відбувається, це породжує безкарність, і ми можемо робити що хочемо. А дитина самознецінюється, що з нею так можна...

Батькам важливо говорити з підлітками про різне, обговорювати добре і погане. Навіть якщо щось не вдається, про це теж можна сказати.

О. Д.: Підлітки дуже люблять історії. Через наративи ми розказуємо, мовляв, зі мною або сусідським хлопчиком колись сталася така-то історія. Тоді рефлексуємо, говоримо, разом обдумуємо почуте. Якщо батькам часом важко знайти слова, щоб говорити зі своїм підлітком, то вони можуть піти на консультацію до психолога або почитати книгу. Є хороша – «Як говорити, щоб діти слухали, і як слухати, щоб діти говорили» Адель Фабер і Елейн Мазліш. У ній багато комунікативних моделей, як будувати діалог, спонукати дітей вибудовувати рамки, щоб були наслідки поведінки. Там усе чітко розписане.

Коли батьки приводять підлітка на консультацію, чи виникає відчуття, що переважно вона потрібна насамперед батькам?

О. Д.: У багатьох випадках так і є. Зазвичай запит іде від батьків, а підліток погоджується. Я працюю з підлітком, але батьки не можуть стояти осторонь. У нас можуть бути спільні сесії, рекомендації, підсумок. У будь-якому випадку сім'я залучена до процесу.

Тобто не треба грати роль супербатьків чи казати «робимо так, бо ми так сказали». Краще пояснити, що це небезпечно або що це правило нашої сім'ї.

О. Д.: Якщо у підлітка складне запитання або ситуація, то батькам не треба боятися сказати: «Я не маю швидкої відповіді, але обов'язково з'ясую і відповім тобі». Для маленьких дітей мама і тато – це щось божественне, всесильне, що знає відповіді на всі запитання. Підліток скидає батьків із п'єдесталу, вони стають звичайними людьми. Батькам варто прийняти цей факт і відповідно поводитися, мати свої вразливості, недосконалості, чогось не знати. Ця щирість може бути добрим ґрунтом для стосунків.

ЗСУ пропонують контракти для молоді віку 18–24 роки. Це юні особи, які реагують радше емоційно. Їм пропонують: «Підпиши контракт, і отримаєш мільйон гривень, через рік тебе відпустять, ти можеш навчатися в університеті». Про ризики говорять менше. Чи треба по-іншому працювати з молоддю, яку залучають до армії?

Х. Ш.: Діти є дітьми до 18 років, відтак вони вважаються дорослими. З 18-ти можна курити, вживати алкоголь. З 16-ти – жити статевим життям, з 17-ти – одружуватись. Держава не каже, що в тебе недостатньо зріла лобна кора, зачекай до 24 років, тоді можеш вирішити, чи маєш право народжувати дітей, одружуватися, курити. Тобі кажуть, що ти дорослий, можеш ухвалювати дорослі рішення, навіть якщо твоє критичне мислення не до кінця сформоване. Завдання дорослих сформованих батьків прийняти цей вибір дитини.

Дорослі можуть розуміти наслідки, що в цих юнаків і юнок нема сімей, дітей, вони нічого після себе не залишать. А може, залишать, стануть супергероями. Мене в цьому контексті більше непокоїть, як буде забезпечена система після демобілізації, яка допомога буде надана, як ця молодь повернеться і буде адаптована в суспільство.

О. Д.: Із 18 років людина юридично доросла, може ухвалювати рішення. Однак треба акцентувати на формуванні психологічної стійкості молоді, оцінці ризиків. Потрібна додаткова підтримка. І щоб не було романтизації служби, хіба примирення з реальністю.

Що б ви порекомендували, підказали батькам підлітків? Можливо, варто прочитати якісь книжки, когось із психологів чи науковців.

Х. Ш.: Ніколи не пізно стати добрими батьками. Не обов'язково відтворювати те виховання, яке давали вам, бо ви думаєте, що ви добра людина. Треба вкладатися в стосунки. Це довго, інколи нестерпно. Якщо ви займаєтеся лише дітьми, то знайдіть собі колежанок, зустрічайтеся з ними бодай раз на тиждень, щоб вам було чим зайнятися

О. Д.: Слушні поради. Особливо та, що варто чимось зайнятися, окрім виховання підлітка.

Дякую вам за ґрунтовну розмову! Ми вийшли на те, що у нас хороші підлітки і дорослі. Дорослим треба навчитися дбати про себе, спілкуватися зі своїми підлітками, витримувати складні часи. Давати собі раду, шукати великі та менші радості й можливості це все «контейнерувати».

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав