Цього року Весняний діловий форум у Львові відбувся під назвою «Незламний український бізнес – експертний погляд». На одній із панелей експерти з різних галузей під різними кутами зору обговорювали тему «Що варто змінити в Україні після війни». Мовилося про соціальні комунікації та наш суспільний договір, про інституції та важливі проєкти, про які ми не маємо права забувати. Дискусію модерував директор медіа-хабу «Твоє місто» Тарас Яценко

Те, якою Україна буде після війни, цікавить усіх не менше, аніж наша перемога. Відбудова України після перемоги має дуже багато аспектів, тому сьогодні говоримо з представниками галузей, здавалось би, далеких від бізнесу, які мають дуже корисний та цікавий контент саме для бізнесу. Почнімо з фундаментальних речей.

Наталя Кривда, докторка філософських наук, професорка кафедри української філософії та культури Київського національного університету ім. Т. Шевченка, академічна директорка MBA – програми Единбурзької бізнес-школи: Я говоритиму про те, з чого треба було починати цей і всі бізнес-форуми в Україні. Хочу, щоби ми з вами як бізнесмени, люди, які мають відбудувати країну, знали, з чого починати. Говоритиму про культуру. «Ключовий аналізатор стійкості, джерело сенсу та енергії, творчого підходу та інновацій» – це фраза з ключового документа, Декларації Ханчжоу, яку Україна підписала в 2013 році. Вона про те, що сьогодні культура як четвертий стовп сталого розвитку, окрім економіки, екології та громадянських прав людини, має стати основою.

Національна культура і національна ідентичність – ключовий чинник національної безпеки. Хто придумав російську імперію? Ми їм її придумали, а саме ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. Він правильно прописав «Теорію регулярної держави», приїхавши до петербурга на особисте запрошення Петра І, правильно описав, як має бути створена така держава, що має бути ключовим, чому держава повинна втручатися в особисте життя людей, контролювати – і не тільки їхні видатки, життя, а й спосіб мислення. Саме тому держава у XVII столітті мала контролювати ключову ідеологію – Церкву. Ми з вами багато зробили для того, щоби російська імперія відбулася, тепер маємо зробити багато чого, щоб вона розпалася.

Ентоні Сміт запропонував методологію, як говорити про ідентичність. Ми можемо дивитися на ідентичність як на право крові. Етнічна ідентичність формується через те, що ми належимо до однієї родини, у нас спільна мова, культура, традиція, походження, генеалогія. Так звану західну або ціннісну ідентичність ви можете вибирати. Не має значення колір шкіри, розріз очей, важливо лише те, які цінності ви сповідуєте, імплементуєте, втілюєте в життя, за які готові жити і заради яких помирати. Сьогодні Україна демонструє, як етнічна ідентичність конвертується в ціннісну. В цій конвертації від крові, українськості, що я українка, до того, що я українка, тому що сповідую певні цінності, що моя кров, моє походження не мають принципового значення, ключовим гравцем і рушієм цього процесу є культура.

Як культура впливає на економіку і чому культура сьогодні ключовий драйвер нашої економіки та майбутньої відбудови. У П’єра Бурдьє є теорія капіталів. Економічний капітал усім зрозумілий – це наші гроші, майно, про яке ми дбаємо, інвестуємо, обслуговуємо. Ми міряємося ним – як люди, так і країни. Культурний капітал – це те, що ми вміємо, знаємо, наші сертифікації в широкому сенсі. Культурний капітал прекрасно конвертується в економічний, якщо у вас є така мета. Що більше ви знаєте, що яскравішим представником своєї професії є, то вищу платню вам пропонуватимуть на ринку праці. Якщо ви володієте потужним культурним капіталом, ви активний гравець на соціальному демократичному полі. Стаєте громадянином, бо знаєте, як спілкуватися, провадити дискусію. Ви готові до культури виробництва, побудови особистих стосунків. Соціальний капітал – це побудова соціальних зв’язків, представленість у професії, участь у конференціях, наукові статті, право говорити від імені професійної спільноти. Я завжди повторюю студентам: будуйте соціальну репутацію, формуйте соціальний капітал, бо він, як і культурний, прекрасно конвертується в економічний. Ключовим є створення символічного капіталу. Україна в цьому полі дуже активно працює. Всі три капітали прекрасно формуються в символічний капітал. Ми сьогодні – найсміливіша нація. Як би нам ще цей символічний капітал після перемоги конвертувати в усі інші… 

Тарас Яценко

Чому культура працює в усіх цих сферах? Почну з так званого ефекту Більбао. В місті є прекрасний музей, який, крім того що збирає сучасне мистецтво і все про сучасність, ставить собі за мету стати символом життєздатності Країни Басків. Усе починається з політичного рішення. Урбаністичне місто в депресії, нема доходів, народ маргіналізується. Влада міста в 1991 році починає перемовини з фондом Соломона Гуггенхайма, домовляється з талановитими архітекторами і керівною компанією, будує музей, який сьогодні є одним із найпотужніших музеїв сучасного мистецтва – понад мільярд відвідувачів, створює чимало робочих місць, організовує понад тисячу галузевих заходів на рік. Створення модного музею приваблює туристів, і це приводить до розвитку інфраструктури: з’являється аеропорт, мости, сотні крамничок із сувенірами та одягом, розвиваються готелі й ресторани, збільшується оренда житла, автомобілів і так далі. 

Але ж на цьому місці можна було збудувати стільки багатоповерхівок… 

Ні, вони не дали б такого результату. Погляньмо на цифри. Ефект Більбао – це термін. У задрипаному містечку Канни після появи Каннського фестивалю і в рибальському селищі Антіб після появи Пікассо вартість оренди житла і вартість житла зросли в понад тисячу разів. Мер Антіба був знайомий із коханкою Пікассо і запросив його після війни, в 1946 році, пожити в замку Грімальді. Пікассо там творив, робив фаянсові й порцелянові тарілки, малював картини. Потім йому набридло, він поїхав, а свою колекцію залишив. Із цього й почалася слава Антіба. Тепер це одне з найдорожчих міст Франції. Ось вам приклад, як культура стає драйвером економіки, бізнесу.

Культура – не утриманка. Перші дослідження починаються в 1984 році у Цюріху. Там було чотири найбільші установи: національний музей, опера, архів, бібліотека, на утримання яких витрачали 76%. Їх вважали дотаційними. Ми всі, окрім розумних, вважаємо, що культура – це утриманка, що ми зі своїх бюджетів даємо гроші на культуру. Подивіться свої плани на наступний рік. Корпоративна соціальна відповідальність – 1 чи 1,5%. І вам здається, що цим ви покриваєте культурний запит вашої громади? Це не претензія, я так само роблю. Але коли вони застосували правильну методологію і добре все порахували, то виявилося, що ці чотири великі установи не тільки не з’їдають гроші, а й генерують їх. Повернення субсидій становило 179%. 

Погляньмо на структуру культурно-креативних індустрій із документів ЮНЕСКО. В ядрі наших культурно-креативних є ті, що потребують найбільшої кількості грошей: класична музика і література, перформативне та візуальне мистецтво. Ядром, яке генерує унікальні сенси і завдяки якому ми цікаві світу, має опікуватися держава. Якби в нас була грамотно побудована культурна політика, то ключові гроші мали б сюди йти. А всі інші кола в цій схемі можуть заробляти самі на себе. В структурі доходів культурно-креативних індустрій на першому місці IT. Вся решта – виробництво фільмів, реклама, консалтинг, дизайн, мода, фотографія, реактуалізація спадщини, яка має стати активним проведенням нашого часу, інакше вона не цікавить нікого, окрім професіоналів – все це заробляє на само на себе.

А що у нас в Україні? Ці дані годину тому мені надала керівниця департаменту культурно-креативних індустрій Міністерства культури та інформаційної політики Анастасія Образцова. Одна гривня, вкладена у збільшення капіталу в секторі культурно-креативних індустрій, генерує 2,2 гривні. Мультиплікатор удвічі більший. Можливо, є такі дані в інших секторах? 

Це суттєво більше, аніж в будівництві (2,1), фінансах (1,9), транспорті (1,6), торгівлі (1,3). Тож коли ви вирішуватимете, в які проєкти інвестувати, майте на увазі, що в культурно-креативних індустріях мультиплікатор примноження капіталу найбільший. 30% від всього експорту на 2019 рік становило вироблене культурно-креативними індустріями. 

Але, напевно, суттєва більшість у цьому ІТ? 

Звичайно, але й реклама, консалтинг – також найпотужніші гравці. Додана вартість у середньому по бізнесу – 3,9%, в культурно-креативних індустріях – 4,2%. Кількість суб’єктів господарювання і рівень зайнятості в них принципово більші, аніж в усіх інших. Повторюю, культура – не утриманка. Нам здається, що ми як суспільство годуємо культуру, але це неправда. Культура не тільки дає нам сенс, енергію, творчу рамку реалізації нашої життєвої місії, ціннісну рамку, наповнює наше особисте життя сенсами, але є найпотужнішим драйвером, тим «чарівним пенделем», який змушує нас рухатися далі.

Наталя Кривда

Від економічного до культурного капіталу. «Цінності намазують на хліб», – каже мій улюблений Ярослав Грицак. І це абсолютна правда. Саме культура задає напрямок відновлення й модернізації, зміст того, що ми робитимемо. Це ми з вами вирішуємо як суспільство. Ми з вами маємо укласти новий суспільний договір, в якому ухвалення рішень буде засноване на цінностях, не на електоральних, а на національних інтересах. Культура з її потужною мрією, що все має бути ціннісним, наповнене сенсом, повинна бути першою в тому, які рішення ми ухвалюємо. Важливим є висновок, який зробив мій колега з Інституту стратегічних досліджень Олексій Валевський: культурна пастка – це ситуація, коли згубні цінності стають стійкими нормами життя і роблять будь-яку модернізацію неефективною. Це ми з вами ухвалюємо рішення, яке є прийнятним з огляду на соціальну важливість та наслідки. Чи прийнятне хабарництво? Не win-win стратегія між державою і приватним бізнесом? Чи важлива інклюзія, на яку ми маємо витрачати шалені гроші? Це наше з вами громадське рішення, засноване на цінностях, які ми самі вибираємо. 

Чи знаєте ви шість цінностей Євросоюзу? Які з них в Україні прийняті, проживаються, імплементуються в національних програмах розвитку та відновлення? 

Перша цінність, за яку ми з вами тут і наші близькі на фронті платимо дуже високу ціну, це гідність. Друга – свобода. В тоталітарному суспільстві лише 10-12% рішень громадянина залишаються для громадянина, в традиційному – до 20% умовно є простором нашої свободи, в ліберальному – 25-30% суспільних норм інтерпретуються вільно. Тобто ви як людина можете ухвалювати рішення самотужки в 30% випадків. Наше з вами вміння ухвалювати рішення залежить від наших культурних компетенцій. Або ми невігласи і не знаємо, як живе це суспільство, які цінності сповідує, які правила гри задає, яку нормотворчу базу під нашу повсякденну, бізнесову і політичну поведінку створює, або ж ми це знаємо, ми адекватні, вільні члени свого суспільства. Якщо культурна компетентність поза межами нашої відповідальності, ми не є вільними і соціально адаптованими. Тільки культура й освіта залучені до формування культурної компетенції. Ви віддаєте своїх дітей у найкращі школи, університети, щоб вони були компетентними з культурної точки зору. Навіть професія на другому місці, я вважаю.

Культуру визнають системою цінностей, ресурсом і рамкою для забезпечення сталого розвитку, джерелом сенсів та енергії. У Декларації Ханджоу сказано, що ми будемо робити. Звертаю вашу увагу тільки на один пункт. Культура, цінності, ідентичність, норми, правила мають бути включені в усі політичні установки та програми розвитку на законодавчому рівні. Це означає, що автодор не може почати будівництво дороги без висновку археологічної служби. Ви не можете почати виробництво якихось продуктів без оцінки, як вони впливають на майбутнє, на здоров’я майбутніх поколінь. Україна взяла на себе такі зобов’язання.

Не економіка, а культура забезпечує демократичну, політичну, культурну єдність демократичної спільноти. Маємо про це пам’ятати, бо платимо велику ціну за те, що культуру фінансували за залишковим принципом. Ми «програли» освіту, культуру, не називатиму ті ділянки фронту, де так сталося. Ми виграємо, я впевнена. Саме культура покликана тиражувати і робити  адаптивними ті цінності, які інколи звучать дуже абстрактно, бо володіє ресурсами і знає, як різними мовами розмовляти з різними людьми, доносити цінності до різних соціальних, демографічних, вікових та інших груп. Ми повинні реалізувати культуру в національних формах, але через універсальні змісти або ж навпаки. Мистецтво – це не тільки самовираження художника, а й обличчя спільноти, це культурна дипломатія, м’яка сила, яка впливає на інших людей. А ми як суспільство це мистецтво, підтримуємо, творимо. 

Державно-приватне підприємство – наше майбутнє, сподіваємося. Звісно, треба змінити структуру Міністерства культури та інформаційної політики. Вони працюють, їм гірше, аніж усім нам. Ну і, звичайно, кадри та освіта. В країні нема стратегії ані гуманітарного, ані культурного розвитку. Ми боремося за те, що знаємо лише з теоретичної точки зору. Це не інституалізоване, не прописане в законі. Закон про культуру є профспілковим, там сказано, кому і за що належиться пенсія, і жодного слова про культуру, цінності, децентралізацію, пріоритети.

Два короткі практичні приклади, як культурі непросто і які важливі питання вона має вирішувати. Питання з децентралізацією. Заклади культури закривати не можна. В Україні їх 34 тисячі – клуби, бібліотеки і так далі. ОТГ отримує в спадок старий розвалений клуб, бібліотеку, дерев’яну церкву XVIII століття і ще з десяток незрозумілих культурних інституцій. Що робить ОТГ? Все, щоби відмовитися, передати на якийсь інший баланс, навіть спалити. В Україні за час незалежності згоріло 30% дерев’яних церков, які були на балансі Міністерства культури СРСР просто тому, що утримувати дерев’яну церкву XVI – XVIII століть дорожче, аніж будь-що інше. Є пропозиція створювати комплексні центри культурного обслуговування. Міністерство культури розробило положення і все інше, де це все можна було б об’єднати, щоби воно працювало на громаду, на ідентичність, яка є ключовим елементом національної безпеки.

Останній конкретний приклад: Нікосійська конвенція Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями. Україна одна з перших підписала її в 2017 році. Вона про те, що не можна красти, несанкціоновано вивозити, незаконно продавати культурні цінності. Не можна брати участь в торгах, юридичні особи несуть за це відповідальність. Як ми з вами збираємося повертати Айвазовського, Куїнджі, римські вапнякові стели ІІ століття нашої ери, вивезені із херсонського музею? Конвенцію ми підписали, але не ратифікували. Чому? Тому що серед депутатів Верховної Ради та інших людей багато колекціонерів, а ця конвенція регулюватиме «чорну» археологію, продаж, купівлю. Входження у Європейський Союз передбачає дуже серйозне регулювання авторського права. В Британії до 15% бюджету наповнюються з того, що платять за авторські права, а в нас це копійки. Якби був хороший закон, то ми як країна і самі автори заробляли б великі гроші.

Збереження та відновлення, реактуалізація спадщини після війни стане дуже серйозним викликом. Буде реституція, репарації, треба підписувати, ратифікувати документи, щоб у нас були законні підстави повернути усе вкрадене. Децентралізація, створення центрів культурних послуг. З лютого 2022 року 45% людей, задіяних у сфері культурно-креативних індустрій, залишили Україну. Ми ставимося до людей як до ресурсу чи як до капіталу? Як ми будемо їх повертати? І підготовка тих людей, які будуть готові працювати на деокупованих територіях… 

У перші тижні великої війни більшість журналістів з усього світу зібралися у Львові, і ми збагнули, що вони взагалі не розуміють нашої культури, контексту України, наших відносин із росією, не розуміють росії взагалі. Ми почали збирати їх на закриті зустрічі в нашій студії, куди запрошували інтелектуалів. На одній із них були Мирослав Маринович та Богдан Тихолоз. Журналіст провідного японського медіа каже: «Коли я їхав сюди, то знав, що Львів, Київ, Харків – зовсім різні світи, різні люди. Але поїздив і бачу, що ви єдині. А що вас об’єднує – хліб, мова чи спільна земля?» І він був вельми здивований, коли Мирослав Маринович і Богдан Тихолоз в унісон відповіли: «Ні. Цінності гідності та свободи». Думаю, саме про суспільний договір нам треба поговорити більше. 

Вадим Денисенко, керівник Українського інституту майбутнього: Будь-які наші дискусії треба починати з умовного 2050 року. Без відповіді на питання, яким буде світ і місце України в 2050 році, про жоден суспільний договір нема сенсу нині говорити. Ми повинні розуміти, куди рухається світ і ми як його частина, ким ми будемо в майбутньому глобальному світі. 

Якою буде світобудова в найближчі десятиліття. Зараз дуже багато говорять про двополярний світ, що буде Китай і США. І теоретично ми йдемо до цього. Але світ не буде таким, як у часи Другої світової війни, коли було два гегемони, «залізна завіса», «свої» або «чужі». Майбутній двополярний світ передбачатиме чимало країн – регіональних лідерів. Одна з ключових воєн, яку ми будемо переживати найближчим часом, вестиметься за створення різних регіональних союзів не лише в нас, а й по всьому світу. Двополярного світу, який існував із 1945 по 1991 рік, не буде, світ буде зовсім інший. 

Вадим Денисенко

Головні економічні тренди найближчих десятиліть. Треба готуватися до кризи капіталізму. Він і надалі пануватиме в світі за винятком кількох країн, але змінюватиметься. Криза проявлятиметься в почастішанні торгових війн і протекціонізмі, країни захищатимуть свої ринки. Видатні економісти розповідатимуть про «невидиму руку» ринку і лібертаріанство, яке має врятувати нас усіх. Буде зростання ролі держави та її втручання в економіку. Треба говорити про «лівий поворот» у всьому світі, збільшення державних боргів, почастішання економічних криз, які раніше відбувалися в середньому раз на 15-20 років, а зараз значно частіше, збільшення залежності громадян від урядів. Частина світу почне тестувати так званий базовий дохід. Це ключові зміни, які ми побачимо в наступні десятиліття. Тож уже треба думати, що з цим робити.

Наступні важливі моменти – екологія і демографія. Ключовою проблемою України в наступні 30 років стане вода. Зараз із нею в нас найгірша ситуація у Європі. Якщо нічого не робити, до 2050 року велика частина Херсонської області, півдня України перетвориться в кращому випадку на напівпустелю. Коли ми думаємо про майбутнє економіки, то маємо розуміти, що це один із головних наших викликів. У світовому контексті глобальне потепління збільшуватиме кількість міграційних процесів, що призводитиме до виникнення воєнних конфліктів у різних точках світу. Країни інспіруватимуть ці війни для того, щоби послаблювати своїх супротивників. 

Буде різке збільшення міського населення з усіма відповідними наслідками. Ми не перестаємо плакати, що село гине, але кількість міського населення у наступні десятиліття різко зростатиме. Це призведе до поділу світу на території, де існуватимуть традиційні село та місто, і частини, де село та місто будуть уже постіндустріальними. Ключове завдання – не проґавити цей момент. Зараз ми потихеньку скочуємося з індустріального міста і відносно індустріального села до традиційних села та міста, а нам треба рухатися в постіндустріальний світ – як сільському населенню, так і міському. Буде величезна кількість новітніх технологій, значно ефективніших. Цю ж картоплю, наприклад, уже не доведеться садити лопатою. 

Перенаселення планети призведе до утворення нових аграрних районів. Передусім у Африці. Україні важливо зрозуміти, якою буде її роль в аграрному переділі світу, бо ми можемо залишитися тим, ким є, або ж стати виробником протеїну номер один у Європі. Маємо можливості, але не видно, що хочемо до цього йти. Змінюватиметься й виробництво їжі: буде щораз більше спроб зробити її синтетичною. Змінюватиметься споживання води: якщо не матимемо технологічного прориву, запаси прісної води в світі зменшуватимуться, бо планета не витримує такої кількості людей. Збільшуватиметься кількість пандемій, на їхньому тлі ковід виглядатиме смішним і дивним непорозумінням. 

Головні технологічні тренди. На сьогодні їх п’ять: штучний інтелект, web 3.0 разом із квантовими комп’ютерами та рух до метавсесвіту, розвиток біотехнологій, космосу, нові види озброєнь – ВПК. Якщо ми хочемо бути в трендах і не зникнути як держава до 2050 року, треба думати про роль України в цих категоріях. Надалі тішитися найкращими чорноземами в світі та водночас нічого з ними не робити – це повернення в минуле. А майбутнє насправді саме за цим. Але при цьому не треба перебільшувати роль прогресу. В 1961 році, коли Гагарін полетів у космос, виникла ідея, що до 2000 року людство почне масово літати в космос, туристи літатимуть на Марс. Технології стрибнули, але в іншому. Зараз багато футурологів пишуть про якісь неймовірні речі, але до них завжди треба ставитися з певним песимізмом – так буде легше жити. 

Україна майже не представлена в усіх цих ключових речах. Наша сфера IT є останнім ланцюжком у цьому продуктовому «поїзді». Воно, звичайно, приносить хороші гроші, дає певні можливості, але ми всього лиш обслуга, офіціанти на ринку IT. Є прориви, компанії, які почали рухатися вперед. Але нам треба думати, як робити нові ривки.

Держава та людина. Наступні десятиліття люди боротимуться за свободу і добробут так само, як боролися останні кілька тисячоліть. Єдине, що ми житимемо в цифровому світі та інструменти боротьби, роботи держави будуть інші. Лише це й зміниться глобально. Головні відкриті питання наступних десятиліть: як буде змінюватися роль держави і якою буде ця держава? Багато хто говорить про те, що утвориться багато різних міст, які стануть державами. Дехто каже, що роль держави в багатьох регіонах будуть виконувати великі корпорації. Наразі це питання відкрите, його треба відстежувати. З’являться нові ідеології. Зараз ми переживаємо величезну кризу ідеологій по всьому світу. Теоретично можлива поява нових релігій.

Перейдімо до дня сьогоднішнього. Якою буде росія після війни? Це ключовий момент для нас. Український Інститут майбутнього 24 лютого 2022 року, по суті, перейшов у режим Інституту вивчення росії. В Україні нині нема ні одного центру, фінансованого державою, який би вивчав рф, і це катастрофа. За винятком певних груп силовиків, які займаються специфічними речами, в країні нема спеціалістів, які займаються росією, знають, що там відбувається і можуть пояснити це. Ми вирішили зменшити цю «чорну дірку»: на нашому сайті можна переглянути низку великих серйозних досліджень. 

Моя книжка «Як розвалити Росію» вийшла друком тиждень тому. Маю дещо песимістичні уявлення. Вірогідність розвалу росії найближчим часом малоймовірна. Зараз є лише два з половиною регіони, які теоретично можуть займатися сепаратизмом. Це Чечня, Якутія та з дуже великою натяжкою Татарстан. Тому, повторюю, говорити про розвал росії як мінімум зарано. Це передусім залежатиме не від внутрішніх процесів, а від зовнішніх гравців, наскільки вони захочуть цього. Ключова проблема в тому, що колективний Захід наразі не має відповіді на питання, що таке перемога для них. І допоки вони не дадуть відповіді, говорити про розвал росії не доводиться. Китаю потрібна дуже слабка росія, але зі зрозумілим для Пекіна керівництвом, яким він управлятиме. США та ЄС не вірять у можливість демократизації росії та поки не знають, що з нею робити. Ключова битва в Євразії у наступні роки буде не за Україну та росію, а за те, на чиєму боці опиниться ЄС – Китаю і США чи це буде симбіоз різних речей. Маємо сказати, що взагалі нікому з наших сусідів не потрібна сильна Україна, навіть полякам і британцям. І ще: якщо все буде йти, як іде, то після війни повернеться не більш ніж 50% людей. Ми зробили соціологічне дослідження про міграційні настрої в країні: як мінімум 3,5 мільйона осіб навряд чи повернуться в Україну. Діагнози потрібно ставити вже зараз. Наша шкільна, особливо університетська освіта стоять на заваді тому, щоби люди поверталися. Вони розуміють, що за винятком кількох вишів освіта майже нічого не дає.

Ключовими проблемами, які постануть перед нами найближчим часом, будуть корупція та люстрація проросійських людей, які є або були в політиці. Нема нічого страшнішого, ніж казати, що ми за люстрацію 100, 200 або 300 тисяч проросійських політиків, бо держава не здатна її здійснити. Максимум, що можемо і повинні зробити, це дуже жорстку, але обмежену люстрацію п’яти – 10 тисяч осіб. Цього достатньо, щоб усі на майбутнє знали: при найменшій згадці про питання росії можна вилетіти з політики. І, нарешті, план Маршалла у запропонованому вигляді є злом. Найстрашніше, якщо нам завтра несподівано дадуть 700 мільярдів, бо він – про цінності, а гроші вже після цінностей. План Маршалла про те, якою буде ця країна в найближчі 30-40 років. Так будували Німеччину, Японію, Південну Корею. А план Маршалла, який пропонується нашою державою, це план Маршалла в Афганістані. Туди справді були вкладені досить великі гроші, які вкрали, проїли, і в підсумку маємо абсолютний failed state.

Три головні питання до політиків після війни: що ти робив увесь час, починаючи з 24 лютого? Чи маєш ти компетенцію витягувати нас із кризи? Чи маєш ти моральне право витягувати нас із цієї кризи? Вони постануть під час перших повоєнних виборів. Маємо пройти між двох речей: з одного боку, буде глобальний популізм «давайте всі гроші віддамо людям», який дасть електоральні плюси, але в підсумку економіка впаде, а з другого – розповіді про «невидиму руку» ринку і те, що держава не повинна втручатися, допомагати. Ніхто ніколи в світі не обійшовся без допомоги держави або зовнішніх чинників! Мусимо чітко говорити, де держава має давати можливості та фінанси. 

Одна з ключових проблем нашого суспільного договору періоду Кучми, який проіснував до 2010 року, звучала так: ви закриваєте очі на те, що ми крадемо, а ми даємо можливість не платити податки. Дискусія про податки є ключовою для зшивання країни. Якщо ми й далі не будемо говорити про те, що податки мають бути зрозумілі, справедливі, то не зможемо будувати майбутнє цієї країни. 

Суспільний договір складається з відповідей на п’ять запитань: яке ваше майбутнє? Якою є довіра в трикутнику «людина-держава-бізнес»? Що є свободою для нас? Чи є нам чим гордитися і чим ми гордимося? Хто наш ворог? Український Інститут майбутнього пропонує такі відповіді: в майбутньому ми економічно-технологічна, військово сильна, інтегрована в колективний Захід держава, яка прагне стати регіональним лідером. Довіра – людиноцентричність, яка забезпечує можливості розвитку всіх громадян, дозволяє їм достатньо заробляти для забезпечення гідного соціального й економічного рівня. Тобто це не патерналізм, а можливості, які дає держава. Базовою цінністю держави є свобода, ми – країна вільних людей. Із цим слоганом В’ячеслав Чорновіл ішов на президентські вибори. А гордість полягає в тому, що ми – народ-переможець. Наші вороги – росія і корупція.

Суспільний договір має дві частини. Перша і головна – це два-три незмінні базові принципи. Якщо на старті ми домовляємося про них, далі нічого страшного не виникне. Але наші спроби говорити про суспільні договори зводяться до дрібниць. Наприклад, буде двопалатний чи однопалатний парламент? У Швеції був чотирипалатний, і їм це не заважало. Або скільки антикорупційних органів у нас буде – 13 чи 14? Це дурниці, які не мають нічого спільного із боротьбою з корупцією. Ключовою є домовленість про ці незмінні базові принципи. Але зараз у цій державі немає практично нікого зацікавленого в новому суспільному договорі. Влада, опозиція, зовнішні гравці стають його драйверами тільки тоді, коли їм щось загрожує. Але їм і їхнім впливам нічого не загрожує. Засоби масової інформації, громадянське суспільство штовхають до нових суспільних договорів тільки тоді, коли щось загрожує їхньому комфорту. А не загрожує взагалі нічого, пул громадських організацій особливо зацікавлений в тому, щоби історія, з якою вони борються, була щонайдовшою. 

Що треба робити? З одного боку, все дуже просто, а з другого, як дехто вважає – нереалістично. Є теорія повістки дня: лише унікальні аудиторії йдуть до ЗМІ, на форуми, щоби в чомусь розібратись. Але люди здебільшого йдуть туди, щоб утвердитись у тому, що вони до цього думали. За цим алгоритмом працює ютуб, який «підсовує» те, що ти весь час дивишся. Але ЗМІ, громадські організації, подібні заходи можуть змінити, нав’язати повістку дня. Ми повинні зібрати по країні кількасот однодумців із хорошими аудиторіями в соцмережах і почати розмову про незмінні базові принципи, нав’язувати їх як основу для майбутнього всієї країни. Якщо вдасться пройти цей важкий перший етап, то політики, які зрозуміють, що змінюється повістка дня в країні, почнуть під неї підлаштовуватися і говорити про це, бо їм потрібно, щоб за них голосували. Якщо пройдемо і цей етап, почнеться третій – найважчий: має зібратися кількадесят впливових людей, можливо, моральних авторитетів, церковників, бізнесменів, які в цей момент можуть стратегічно думати й обіцяти стратегічно працювати. Вони домовляються про незмінні базові принципи на наступні десятиліття, і аж тоді можна вважати, що все вдалося. 

Чотири можливі сценарії –два позитивні та два негативні – для держави Україна. У нас є чотири осі координат: протилежні «стабільний світ» і «хаос, регіоналізація» та «Україна – суб’єкт» і «Україна – не суб’єкт». На жаль, найвірогіднішим вважаємо сценарій «жертва», де стабільний світ, Україна – не суб’єкт. Другий негативний сценарій – «Чорнобиль», якому даємо 25%, Україна – не суб’єкт у світі, де панує хаос і регіоналізація. Він найстрашніший для нас, це 90% розвал країни. Хороші сценарії – це стабільний світ, Україна – суб’єкт і є командним гравцем одного з полюсів, регіональних союзів. І найбільш позитивний для нас – Україна є суб’єктом у світі хаосу, регіоналізації. Називаємо його «медоїд»: ми збираємо вершки з усіх можливих речей. 

Ми як незалежне медіа організували у Львові співпрацю, в якій ЗМІ зацікавлені говорити, що можна змінювати. Є два десятки класних людей, друзів «Твого міста», спільно з якими ми намагаємося порушувати важливі питання, щотижня організовуємо дискусію. На попередній говорили про реабілітацію військових, але не просто, щоби чиновники відзвітували, як усе добре, а як усе є насправді, які потреби мають захисники. Бо захисники тримають усе, завдяки їм ми зараз і проєктуємо, якою буде Україна після перемоги. То як нам працювати, підтримувати величезну частину суспільства, котра воює?

Юлія Селезньова, керівниця будівельного проєкту Superhumans Center: У березні 2022 року Андрій Ставніцер і група компаній організували в Польщі величезний логістичний склад Help Ukraine Center. Це було найбільш ефективне рішення на той момент, але вже тоді треба було задуматися про майбутнє: що робити для того, щоб люди адаптувалися до життя.

Так зродилася ідея створення Superhumans – центру протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки людей, постраждалих унаслідок війни. Всі послуги в ньому надають безкоштовно. Це державно-приватне партнерство, некомерційний проєкт. 

Коли ми думаємо про майбутнє України, то можемо побачити дві картинки – люди з інвалідністю, жертви війни з понівеченими тілами або шанс створити нову Україну, де люди будуть із крутими протезами, не з ранами, а зі шрамами, бо з ними можна жити, це частинки ідентичності, нашої історії. 

Ніхто в нас не вірив, було багато скептиків, але ми створили центр за три місяці. Здійснили повну реконструкцію будівлі і вже місяць працюємо на базі Львівського обласного госпіталю у Винниках. 

Зараз в Україні 1,8 мільйона військових. Вони вже повертаються, будуть повертатися, і ми маємо їх адаптувати до життя, соціалізувати. Кожен із них повинен пройти реабілітацію, бо так чи інакше вже травмований. А якщо людина непропрацьована, то може стати агресивною, відчуватиме емоційний чи фізичний біль. Тож мусимо забезпечити її вчасною комплексною реабілітацією. Superhumans надає повну послугу з протезування, починаючи від першого контакту з психологами і закінчуючи протезуванням та реабілітацією. Недостатньо поставити людині крутий протез, треба навчити її жити з ним. Не досить протезувати ногу чи руку, треба, щоб людина бачила кінцеву мету, знала, куди зможе дійти на цих ногах і що робитиме цими руками. 

У нас є два пацієнти з високими ампутаціями нижніх кінцівок, обидва на колісних кріслах. Але один у нас вже півтора місяця, дуже важко ходить і відбуває реабілітацію, а другий став на ноги на третій день після протезування. Ми запитали реабілітологів, чому люди з однаковими травмами по-різному стають на ноги. Однак сам пацієнт розповів краще за всіх: «У мене дружина на шостому місяці вагітності, тому в мене є мета – стоячи на ногах, тримати свою дитину». Значить у кожної людини має бути кінцева мета, і ми маємо допомогти досягти її. 

Людям, які пройшли у нас протезування й реабілітацію, можемо запропонувати нові ролі. Вже четверо наших пацієнтів працюють у Superhumans. Руслана, яка, маючи ампутацію нижньої кінцівки, на третій день встала і пішла, є найбільшою мотиваторкою для наших хлопців. Вона долучається до команди реабілітологів, пройде навчання і буде працювати з нами. Маємо 24-річного лікаря з ампутацією обох ніг та руки, який нічого, окрім війни, у житті не бачив. Йому треба дати нову роль. Він має класний соціальний досвід, круто комунікує з новими пацієнтами, тож буде в нас психологом першого контакту. Але для цього його потрібно навчити, інтегрувати в життя. 

Що власники бізнесів можуть зробити для людей, які повертаються з війни? Вже почати готувати доступні робочі місця, інтегрувати їх у суспільство. Треба займатися власною психологічною безпекою і говорити про це. В Superhumans ми створили перший зразково-показовий кейс про доступність: із недоступної радянської будівлі зробили повністю адаптовану, інклюзивну. Витратили на це шалені гроші, але воно того варте. Можемо багато сперечатися, критикувати державні кейси, процеси, а можемо вибудовувати якісну послугу, створити цей кейс і надалі поширювати його в країні, змінюючи при цьому картинку майбутнього. В наступному році відкриваємо ще п’ять центрів і пропонуємо долучатися до нас! 

Про дороговкази – куди рухатися, ми вже поговорили. А як рухатися в цих напрямках стратегічно, втілювати це? Які policys треба розробляти вже сьогодні, що враховувати? 

Володимир Воробей, директор і засновник агенції економічного розвитку PPV: PPV цього року відсвяткувала 15-річчя. Ми консультанти, працюємо з бізнесом, як проєктні менеджери впроваджуємо проєкти, пов’язані з розвитком економіки, малого та середнього бізнесу. Але є те, чим ми менш відомі, однак воно мене більш захоплює. Це policys. В українській мові ми маємо одне слово «політика» на позначення і policy, і politic, але це дуже різні речі. Ми дуже добре вміємо сваритись, у нас все прекрасно з політикою в значенні politic. Як сказала відома науковиця і консультантка Марина Стародубська, яка написала цілу наукову статтю про український срач як частину національної ідентичності  – це теж частина свободи, вільного дискурсу, того, що ми захищаємо. Але рейтинги каналів дуже падають, і ніхто не хоче дивитися, коли ми починаємо говорити про policys, тобто про те, яким чином ми уможливлюємо досягнення цілей, котрі ставимо. 

Пані Наталя Кривда прекрасно говорила про культуру, її важливість. Як ми можемо уможливити створення нового якісного українського продукту, щоб у нас була не одна «Мавка» на 10 років, а по 10 щороку? Чи хтось із нас замислювався, у який спосіб в Україні створюють український культурний продукт? Яким потом і кров’ю даються кошти на його сценарій, зйомки, монтаж, чому на це витрачають 10, а не 2,5 року, за які подібний продукт створюють у інших європейських країнах? Це про механіку, систему, інструменти. Ми говоримо про Superhumans – фантастичний центр, фантастичний приклад в Україні. Але таких треба не п’ять, а певно 55. В який спосіб? Чи вистачить коштів у фонду Баффета, у Бренсона, щоб створити і профінансувати 55 центрів Superhumans? Сумніваюся. 

Володимир Воробей/ Фото Володимира Глащенкова

Дуже справедливо і правильно ми говорили про те, що будуть величезні питання щодо інтеграції воїнів, які повертаються, про робочі місця, інклюзію в суспільстві. У нас є прекрасні довідники безбар’єрності, багато чого зроблене. Але навіть тут, в найкращому приміщенні у Львові, ми маємо питання до безбар’єрності. Це величезна проблема, яка стосується десятків тисяч приміщень у 1500 громадах в Україні. 

Я не міг намацати, чого мені бракує в нашій країні. І нарешті зрозумів – середнього рівня. Це моя перша теза. У нас є верхній рівень, про який ми дуже любимо говорити: візії, місії, сенси, ідентичності, культура, ненамацальне і красиве. Я теж учасник таких дебатів, це прекрасно й захопливо. У нас є третій рівень, де ми говоримо про конкретні проєкти: Superhumans, «Мавка». Але ми не навчилися говорити і думати суспільними системами, механікою впровадження policys, інструментами суспільних змін. А нас про це дуже просять. 

Пані Наталя згадувала про десятки тисяч будинків культури і центрів у громадах, в яких зменшується кількість населення, з яких люди виїжджають. Що з цим робити? А що має робити громада, яка депресивна, в якої мінусові надходження в бюджет і яку ми з вами субсидіюємо? Яка механіка? Ми говоримо про 1200 громад в Україні. Це не про проєкти, бо тут не допоможуть і 100 проєктів. Тут мають працювати фонди, має бути проєктний підхід у відкритому конкурсному доступі до ресурсів, мають працювати моделі, які ми впроваджуємо, говоримо про тисячі проєктів одразу кожного року. 

Ми проговорили питання ветеранів – реабілітація, протезування. Як створити 55 центрів чи, можливо, 10 центрів плюс 50 опорних лікарень? Я не знаю. Але є проблема, яка вимірюється десятками тисяч воїнів, які цього потребують. Як її вирішити, як ми відстежимо, що вирішуємо цю проблему системним способом? 

Дещо анекдотично переповім, що мої знайомі кажуть про наші переговори щодо згаданого плану Маршалла. Нам дуже хочуть допомогти, вже допомагають, без допомоги міжнародних друзів ми далеко не заїхали б, не спілкувалися тут зараз, говорили іншою мовою. Але… Європейський Союз  хоче допомогти нам так званими структурними фондами, pre-accession structural funds, тобто фондами підтримки підготовки до вступу в Євросоюз для того, щоб ми розібралися з економічним розвитком на місцях, очистили екологію, покращили медичну систему, демократизацію, стали ще більше вільними. Нам не проти давати сотні мільярдів євро. Що дає Україна на конференції в Лугано, Лондон, Берлін, Париж? Україна згенерувала три тисячі проєктів і дає їх перелік. Чого очікував Європейський Союз і наші партнери? Операційних програм. Наприклад, операційної програми щодо реабілітації, яка потребує 150 мільйонів євро. Хто буде її впроваджувати? Якесь державне агентство, міністерство, Suprerhumans Сenter? Дайте, будь ласка, 20 слайдів із прописаної логікою інтервенції, тобто чого ми хочемо досягти, що ми хочемо змінити, які інституції можуть оперувати даними фондами, великими коштами, які нам готові дати і які працюють у певний зрозумілий спосіб. Не буду вдаватися до нудних розмов бюрократичною мовою, в який спосіб розподіляють кошти Євросоюзу, що таке грантові конкурси, процедури фінансування. Усе написано й відомо. 

Читайте також: Операція «Релокація». Як урятувати економіку України

Друга теза: в нас дуже слабка інституційна спроможність. Якщо ми хочемо залишатися суб’єктними в майбутньому, то маємо пишатися нашими державними інституціями та суспільними системами. Я як українець хочу пишатися Українським культурним фондом, неіснуючим у цій країні фондом розвитку громад, пенсійною системою, державною медичною системою, якій довіряю так, як британці. При всьому негативі National heаls service – найбільшого працедавця європейського континенту з величезними чергами на операцію, якщо ви запитаєте, що таке британство, то після короля чи королеви кожен британець назве NHS. Це нормально – пишатися окремими проєктами, гарними будівлями, добрими прикладами якихось речей. Але армія, яка нас зараз захищає, це система. Кожен – герой, і якби ці герої не працювали в синхронізованій системі, у зв’язці, в напрацьованих системах, механізмах, ми з вами тут не говорили б, шансів на перемогу в нас не було б. 

Якщо ми хочемо бути суб’єктами, а не об’єктами майбутнього, якщо хочемо розвиватися, перед нами стоїть величезна робота з напрацювання політик, policys в різних сферах: у відбудові, побудові, перебудові суспільних систем, які нам необхідні для провадження, побудови нових державних, громадських, тобто комунальних установ, які спроможні, можуть реалізовувати функції, покладені на них, і робити це ефективно. Ми вже маємо виконувати цю роботу. Лиш у такий спосіб матимемо шанси стати заможною країною з ліберальною демократією, яка захищає інтереси вільного світу, але й має глибоко розвинену конкурентну ринкову економіку. 

Ми насправді маємо чим пишатися, маємо дуже класні механізми, які напрацювали з точки зору policys. Той самий Український культурний фонд – подивіться, як було і як стало. Європейські партнери не вірили, що ми можемо створити державний фонд, який прозоро розподілятиме кошти на проєкти. У нас є сотні проєктів, про які ви чули, але не здогадувалися, що вони були «скроплені» коштами УКФ, і це класно. А уявіть, якщо такого буде в рази більше. На цей рік бюджет УКФ – 150 мільйонів гривень, які буквально вигризли в останню бюджетну ніч. Це насправді ні про що. Це те, що держава Україна, всі ми як громадяни спромоглися дати культурі.

Доступні кредити «5-7-9» – це прекрасний механізм, який запрацював. Його ж не було, а зараз ці кредити доступні. Інша річ, наскільки це ефективно, наскільки цього достатньо.

Є приклади, коли ми створюємо інституції, впроваджуємо цікаві формати. Є приклади ЦНАПів – як було і як стало. Тобто можемо, і таких policys має бути значно більше, вони мають бути відкалібровані. 

Наші технологічні спроможності – тема іншої розмови. Де трансфер технологій, наукові розробки, фінансування? Венчурний капітал, де є ринки доступу до капіталу для бізнесу? Ось що треба проговорювати на цих платформах, дебютувати і впроваджувати в нашій країні. 

Щодо ефекту Більбао і музею Гуггенхайма. Другий є прекрасним прикладом policy instrument, але не треба мавпувати. Не можна в кожне українське місто встромити досвід Більбао і музей Гуггенхайма. Маємо приклад сусідів, коли в лісі будували оперний театр коштом Євросоюзу. Це польське місто, не буду називати яке. А потім ще десять років не знали, що робити з оперним театром в цьому умовному нашому Ковелі. 

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.