«Я постійно думав: хто, як не ми». Останнє інтерв’ю Дмитра Пащука

2567 0
Дмитро Пащук загинув на Херсонщині 12 березня. Він був одним із четвірки друзів, які називали себе Гавайська ТРО»: Артем Димид, Дмитро Пащук, Віктор-Микола Гаврилюк та Роман Лозинський. Редакція «Твого міста» уже публікувала спогади про Гармаша. Цю розмову з ним було записано влітку одразу після загибелі Курки.

Дмитре, ти служив три роки в Іноземному леґіоні у Франції [Légion étrangère]. Розкажи про цей досвід.

Це був один із етапів мого життя, на який я зважився заради авантюри. До 22 років мріяв бути військовим, бойовим офіцером, служити в Збройних силах, воювати на фронті, захищати Батьківщину. І коли всі мої друзі, зокрема і «Курка» (позивний Артема Димида – ред.), зголошувалися в українські добровольчі батальйони, я побачив якийсь сенс у тому, щоб поїхати на п’ять років на тривалий вишкіл, пройти його й приїхати сюди справді сильним військовим, щоби тут за трьох, а то й за чотирьох працювати. 

Ти це вирішив уже після того, як в Україні почалася війна?

Під впливом Майдану й на фоні початку війни, так.

Тобто ти усвідомлював, що пробудеш на вишколі п’ять років, повернешся – а війна триватиме?

Так. Я чітко усвідомлював, що навіть якщо не буде активної фази, все одно буде загроза вторгнення.

Скільки тобі було років, коли ти поїхав у Францію?

Мені було 17 з половиною.

І що сталося далі? 

Минув рік, я зрозумів, що бути військовим означає бути в системі, постійно бути підпорядкованим комусь, чиємусь наказу. Минув ще один рік, я побачив, що є можливості йти в жандармерію чи в полки спецпризначення у Франції. Після третього року усвідомив, що цей рубікон я вже перетинаю, в мене з’являється багато різних можливостей, перспектив, і що я хочу продовжувати службу вже в Україні. Для мене було великим випробуванням щодня на відкритті дня на плацу салютувати французькому прапору, співати леґіонівський гімн тощо. Тож я прийняв рішення вертатися на Батьківщину.

А що тобі дав цей досвід у Франції? 

Я навчився цінувати людей, які сьогодні поруч, але в будь-який момент можуть піти. Навчився цінувати життя, шматок хліба, цінувати віру, яка є всередині. Напевно, найбільше, чим я можу завдячувати Леґіону, це те, що він зблизив мене з Богом. Я зрозумів, що дійсно хочу жити в себе вдома, що для мене дім – це моя земля, де поховані мої прадіди. Відчув свою спорідненість з рідними, з землею. І це для мене мегаважливо. 

Як цей досвід зблизив тебе з Богом?

Друга ти можеш пізнавати в біді, в якомусь важкому випробуванні, або тоді, коли ви виходите за якісь межі. Так само віра пізнається й укріплюється тоді, коли тобі важко. У такі хвилини я відчуваю спорідненість зі своєю сім’єю, зі своїми близькими друзями. У Франції найважче було переживати відсутність цих людей. Саме у цій важкості я знаходив бажання і мотивацію питати «чому?», й знаходити для себе відповіді.

А в бойовому плані тобі той досвід допомагає зараз?

Звісно. Я мав нагоду пройти дуже класний вишкіл, «пристрілятися». Але я ніколи не був під артобстрілами у Франції чи в Африці. Війна в Україні – це щось інше. Це реальна війна, реальний фронт, де працює артилерія, авіація, відбуваються ракетні обстріли. До таких реалій, такого формату війни, які є сьогодні, мені здається, не готувала жодна армія світу і ніякі спецпідрозділи. 

Якщо говорити про тактику, дисципліну, виконання наказів, то я був готовий. Зі всім усвідомленням і прийняттям того, що може статися. Але я не був готовий до артилерійських обстрілів, і це далося взнаки, коли ми вперше потрапили під них. Коли працює артилерія, і снаряди розриваються просто біля тебе, а ти сидиш у ямці й не знаєш, куди тобі дітися, –  це особливий досвід. Все, що ти можеш зробити, – це накритися матрацом або руками затулити лице і просто слухати, як шумить вітер, або як друг щось говорить чи жартує.

До цього звикаєш?

До цього не звикаєш, але ти це приймаєш. Друзі поруч допомагають це зробити швидше. Мені допомогли Вітя-Коля і «Курка» [Віктор-Микола Гаврилюк та Артемій Димид – побратими Дмитра]. Ці хлопці знають звук артилерії, звук гармат, розрізняють калібри, і коли вони спілкуються з тобою і сміються в якомусь укріпленні, ти починаєш розуміти, що це таке і як воно працює. Коли під час виконання бойових завдань коригуєш артилерію, то усвідомлюєш, що артилерія – це не снайпінг, коли куля летить прямо в ціль. Наша «арта» ще з радянських часів: вона наводиться в одне місце, а потрапляє з великим відхиленням. Тільки коли ми почали взаємодіяти з М777 – це гаубиця 155 калібру, яку завозять в Україну завдяки нашим західним партнерам, –  тоді точність наведення набагато підвищилася.

Повернемось ще трішки назад. Ти приїхав в Україну з Франції, і що відбулося?

Коли я повернувся в Україну, вирішив, що для мене військова тема повністю закрита. Я хотів сім’ю, спокійне життя і козячу ферму десь через 10 років, на якій робитиму сир, зранку коситиму косою траву, а по вечорах питиму вино або чай із друзями.

Тому ти відкрив винний бар?

Так, це була така мрія, я його відкрив спільно зі своєю колишньою дівчиною. Це був 2018 рік, я повернувся додому, залишився у Львові. Але через місяць у мене почався якийсь ступор. Я не знав, що робити далі. До мене дзвонили командири з Леґіону, переконували мене повертатися, попри всі покарання, які мене чекали через запізнення. Якщо порівнювати рівень дисципліни, ставлення солдатів до офіцерів в Леґіоні та в Україні – це як небо і земля. 

Так минув місяць, я розумів, що треба працювати, щось робити, хоча не знав, що саме. З’явилась купа ідей провадити якусь підприємницьку діяльність, вони всі постійно множилися завдяки моїм друзям і дівчині. Цікаво, що ті ідеї, які я хотів зреалізувати, тепер дуже класно працюють. Це, наприклад, мийки самообслуговування, яких ще на той момент не було, і від яких мене дуже відраджували. І в цей час з’явились окремі друзі, які почали мені підкидати ідею повертатися у військо. Були пропозиції працювати гарнізонним інструктором. Також запрошували у Київ,  в Тернопіль. Це приваблювало, бо це робота на власну державу, на свій народ, з хорошим соціальним пакетом, доброю зарплатою. Це класні тренування і класне середовище. Я мав сумніви йти чи не йти, розмовляв із батьком. Але спочатку пішов на свою стару роботу, працював барменом, а потім ми з друзями поїхали в Одесу, побачили там заклад «Порт» і вже через чотири місяці відкрили його у Львові. 

Тобі подобається цей бізнес?

Так, мені він подобається. Я це не сприймаю як бізнес. Це для мене можливість жити й спілкуватися. Тут ідеться про людей, про команду, про гостей, які приходять. Надіюся, що колись стану підприємцем, почну нарешті рахувати гроші і якось реінвестувати. Але поки що це для мене просто задоволення. Я і зараз свою роботу паралельно веду й службу в війську. Ми вже працюємо над новим проєктом. 

Якщо не бізнес, то як назвати те, що ти робиш?

Це своєрідне соціальне підприємництво, соціальна робота. «Порт» працює, щоб фінансувати галерею «Світло», яка розташована поруч у дворику. Гадаю, поки мене немає, «Порт» навіть краще почав працювати. Йдеться не про мої навички менеджменту, а про бажання бути в мікроменеджменті. Це один із досвідів, які я пізнаю під час війни. Треба довіряти людям, давати їм можливість розпростерти крила. Моя команда дуже класно справляється з роботою.

Повномасштабне вторгнення 24 лютого – згадай цей момент.

Я його прекрасно пам’ятаю. Я був зі своїми харківськими співробітниками з попередньої роботи, з Леґіону. Коли ми з ними познайомилися, вони були справжні «ватніки» [сленґ: особи з вираженою прорадянською орієнтацією], але за час нашого знайомства, перебуваючи у Франції, вони змінилися. Ми з ними багато дискутували, конфліктували, навіть билися. Та один випадок допоміг краще зрозуміти їхні життєві ситуації, життєві історії і здружив нас. А потім я зміг донести до них своє бачення. Так ми порозумілися. Вони періодично приїжджали до Львова, і якраз вночі з 23 на 24 лютого ми з ними пили пиво, говорили про життя, про Харків, про те, що якщо почнеться війна, то буду з ними в Харкові. Я повернувся додому над ранок, прокинувся пізно, побачив купу пропущених дзвінків і зрозумів, що війна почалася.

Для мене це не був шок. Я відчув певний виклик, зрозумів, що не буде вже того життя, яке в нас було раніше. Воно буде інше, воно буде краще, але нам потрібно це все пережити, перейти. Якраз почався Великий піст, і я це все сприйняв як щось належне, для себе, для нашого народу. Думав, що закінчиться піст, закінчиться і війна, Україна воскресне на Великдень, і все буде класно. Я не хотів іти у військо. Я не люблю зброю. Для мене зброя – це механізм, який забирає людські життя. Війну я сприймаю крізь призму віри. Мені дуже складно прийняти, що я можу забирати життя в людей, навіть попри розуміння, що ця війна – священна для нас. Я сприймаю як свій хрест всі ці речі, з якими потім буду жити. Для мене не є нормальним вбивати. Я не хочу вбивати. Але почалася війна, я зрозумів, що в мене є два варіанти. Перший – долучитися до волонтерства, що я, в принципі, зробив у перші ж дні. Другий варіант – йти воювати, але цього я не хотів робити. 

Почав шукати можливості вклинитися в ті чи інші процеси, але відчував внутрішню важкість, бо не міг знайти себе у волонтерстві, знаючи, що я – воїн, маю досвід, маю сили. Постійно думав: хто, як не ми, не наше середовище? Я почав підіймати контакти, колишні співробітники почали приїжджати, ми координували певні процеси. І тут я дізнаюсь, що з Бразилії приїжджає «Курка» – Артем Димид. Ми сконтактувалися, і 1 березня зранку  я вже був у нього. Випили каву, він познайомив мене зі своєю мамою пані Іванкою, з молодшою сестрою, і я йому запропонував на місяць залишитися у Львові, щоб проводити тренінги, сформувати свою групу. Артем не погодився. Він сказав: «Ні, столиця може впасти, я їду». 

Я ще намагався його переконати, втримати у Львові, бо боявся за нього. Розумів, що в Києві ситуація критична, її не зміниш упродовж двох-трьох днів, тут на все Божа воля і надія на витривалість людей на місцях. Але Артем наполягав, що треба йти на жертви і летіти туди. І він поїхав… 

Через якісь труднощі в дорозі він опинився в Бердичеві в полку Сил спеціальних операцій, у тренувальному центрі. Це було 5 березня. Увечері того ж дня я вже їхав із волонтерами до «Курки». Мені було дуже важко прийняти, усвідомити, що я їду на війну. Я дуже не хотів цього. І навіть тепер війна – це не про мене, але є відчуття відповідальності.

Чому ти все ж поїхав?

Йдеться про відповідальність, про прийняття того, хто я, про певні внутрішні відчуття. Я поїхав тому, що інакше не зміг би гідно жити далі. Я чітко усвідомлюю, що я  –  чоловік. У мені моя дівчина, моя мати, мої знайомі мають бачити захисника. Я в минулому військовий, маю певний досвід, мушу його використовувати на благо держави та нашого народу. Я є вихованцем організації «Пласт», яка вчила мене відстоювати свої інтереси, боронити свою державу й вірити в Бога. Артем став тригером. Принциповим для мене було бути з кимось, кого знаю і в кому впевнений. Коли Артем поїхав, він запустив цей процес переосмислення, і я зрозумів, хто я, де мій обов’язок, і що є хлопець, в якому впевнений. Так я приїхав до нього.

Як розвивалися події далі?

Нам вдалося потрапити всім разом в один із формаційних центрів. Коли я приїхав до «Курки», він вже був зі ще одним другом. Це Вітя-Коля, з яким вони втретє перетнулися в різних підрозділах. Потім до нас долучився ще наш друг-резервіст, який підписав контракт за декілька місяців до війни, – Ромко Лозинський. І ми вчотирьох попали в морський центр Сил спеціальних операцій. Тоді почалася наша історія. Ми тренувалися самі, тренували інших, були інструкторами. Наша історія –  це історія пройдисвітів, історія спецпідрозділу армії нової землі, бо ми, коли не воювали з оркамито воювали з системою. Матроси, ми вступали в дискусії з полковниками. Ми не були проти системи, армія має бути системною, і ти мусиш бути в цій системі, особливо під час війни, мусиш бути однією маленькою частинкою, на 100 відсотків підпорядкованою наказу. Виконувати наказ –  твій обов’язок перед побратимами, перед командуванням, перед державою, перед собою. Але завжди є «але». Наказ можна виконувати не так, як тобі скаже вертикаль, а так, як ти собі це побачиш у реальних обставинах. Постійні дискусії були якраз через те, що ми виконували будь-яку роботу не так, як всі, а зі своїми «правками». І це завжди було краще, цікавіше, з цього завжди всі сміялись.

Ваша четвірка була разом чотири місяці. Пригадуєш якісь особливі завдання, про які можна розказати?

Якось ми отримали складне завдання: провести розвідку, виявити сили та засоби супротивника, навести артилерію, зробити мінну засаду і взяти хоча б одного орка в полон. Щоб дістатися до місця, треба було здійснити довгу переправу. Ми пливли під час шторму, це березень, хвилі б’ють в обличчя, холодно. Нас кидало, як пляшки, на хвилях. Коли висадились, були всі мокрі, нас вже трусило не від страху, бо страх став чимось десятирядним, а від холоду. Ми стали в коло, зорієнтувались по карті, зрозуміли, що нам робити. Я працював з приладом нічного бачення. Коли працюєш з цим приладом, він тебе засліплює. Забираєш його з очей і 30 секунд реально нічого не бачиш. А я на той момент виконував функцію навігатора, мав іти перший. Але Курка зрозумів і пішов першим. Відтоді він завжди  ходив першим, навіть коли території були заміновані. Я пішов за ним і побачив у тепловізорі дві голови, які дивляться на нас із окопів десь за 100 метрів. Раптом біля них запалав вогонь, і ми зрозуміли, що ті хлопці просто показують свою присутність, маякують, щоби ми їх обійшли, бо вони для нас нецікаві: нам важливо їх обійти, а їм важливо не загинути. Ми довго думали, що робити далі. А виявилось, що це були ховрашки (усміхається), і біля них загорівся острівок трави. Такий збіг. 

Наступного дня я зупиняв «Курку». Ми вийшли на камаз, який був від нас на відстані 20 метрів, ми собі присіли двоє, направили нашу зброю в той бік, були готові приймати бій, але виявилось, що камаз вже був підірваний. Такі смішні ситуації були.

Якщо говорити про службу, про мій час зараз, то я дуже радію від того, що маю можливість пізнавати країну, пізнавати людей, їхні історії.  Я шалено тішуся, що зважився, що пішов і можу бути частинкою війська, яке захищає нашу святу землю. Бо вона справді свята.

Розкажи, якщо можеш, за яких обставин і де загинув Артем Димид?

Ми працювали в цьому секторі 15-20 днів, відпрацьовували кілька завдань. Це було наше останнє завдання, після якого мали отримати відпустку на декілька днів. Ми провели серію мінувань в тилу противника, зробили розвідку й активно працювали над коригуванням нашої артилерії. Вже після загибелі «Курки» наші командири повідомили, що міни, які ми ставили, спрацювали, а отже наше перебування там було ефективне. Менеджерив усе «Курка». Він усіх мобілізовував, усе планував, делегував, і ми всі тішились. Тішилося і керівництво, бо в результаті ми змогли нейтралізувати значну кількість ворожої техніки, живої сили супротивника. Сектор, у якому ми працювали, постійно обстрілювали, але ми звикли до обстрілів, до прильотів важких артилерійських снарядів. 

В останній наш ранок на цій локації знову пролунав вибух. Я від нього наче прокинувся, розплющив очі і хотів знову їх заплющувати, бо зверху сипався пісок. Але наш медик, із яким ми спали в одній кімнаті, напевно, щось відчув, зірвався й пішов. Як тільки він вийшов, я почув крик і зрозумів, що щось сталося. Вибіг в ангар, побачив поранену людину, побачив вирви, і в мене увімкнулася лампочка: шукати «Курку». У критичних ситуаціях я завжди шукав своїх, бо для мене свої – це Ромко, Артем, Вітя-Коля. Я почав шукати «Курку», не міг знайти. Повернувся назад до вирв, бачу –  сидить медик на колінах, плаче і дивиться вниз. Я «Курку» одразу не побачив, бо після прильоту, коли утворюється вирва, в радіусі п’яти метрів усе перемішується. Вітя-Коля почав надавати першу медичну допомогу. Я не стикався ніколи з подібним, я не втрачав такої близької людини, впав у ступор на хвилину, в мені все затерпло. Потім я підігнав машину, ми повантажили поранених і почали евакуацію.

«Курка» був ще живий?

Так.

Він щось казав?

Вітя-Коля, я думаю, розкаже про це.

І ти віз поранених?

Так. Вітя-Коля надавав першу медичну допомогу, я вів машину. Мені не хотілось їхати, було важко везти «Курку», я вже розумів, що це кінець, і мені не хотілося завдавати йому ще більше болю. Ми їхали зі швидкістю 20 чи 30 кілометрів на годину полем, яке обстрілювали танки. За інших обставин ми туди залітали зі швидкістю 120-130 км/год. Але ти їдеш і благаєш, щоб його тіло не боліло ще більше. Це відчуття, які в тобі генерує дружба, близькість. Був момент, коли він не подавав ніяких ознак життя, Я постійно дивився в дзеркало заднього огляду, і побачив, як він підніс свою здорову руку, а Вітя-Коля її опускає вниз, каже, що не треба напружуватись. Я тоді був окрилений і повірив, що все буде добре. Ми під’їхали до місця, передали «Курку» медикам, я відправив Вітю-Колю з ними й отримав наказ евакуйовувати іншу групу, шукати частини тіла іншого нашого побратима, який загинув. Ми провели евакуацію, повернулися на нашу локацію, і я вже знав, що «Курка» загинув, що він помер у лікарні.

Що тобі дає сили пережити втрату друга?

Тільки віра. Думки про те, що Богові «Курка» потрібен, Йому потрібні всі інші, які йдуть. Якось так виходить, що людину ми починаємо цінити, коли втрачаємо, але сама смерть людини ніби бетонує її. Наприклад, «Курка» – це максимально вольова, принципова, чесна, тверда людина. Це – людина-воїн. Він постійно воював. Якщо не на війні, то зі своїм страхом, він боровся з собою вчорашнім. Ця людина – це ціла глиба, яку ми втратили, присутність якої я не усвідомлював. І я впевнений, що більшість із нашого середовища цього не цінували. Але його смерть дала нам можливість зрозуміти, хто він насправді.

Якою була роль «Пласту» у вашій дружбі, формуванні?

Ми з Артемом познайомилися на «Легіоні» (пластовий виховно-вишкільний табір. – Ред.) у 2012 чи 2013 році, нам було 14-15 років. Наші гуртки тоді дуже сильно конкурували, ми постійно тролили один одного і банили. «Легіон» і «Пласт» – це те, що мене сформувало. Це дало мені відчуття відповідальності, визнання того, що інколи ми маємо робити не те, чого хочемо. 

Чи був у тебе страх, що хтось із вашої четвірки помре?

Для мене це був найбільший страх і те, чого я ніколи не міг собі уявити, –  втратити когось із хлопців. Мені здається, що найважче на війні втрачати не руку, не ногу, не життя, найважче втрачати друзів. Навіть не так побратимів, як друзів, людей, яких ти знав до війни, чиїх батьків ти знав до війни. Оце дуже важко. Мені здається, минуть роки, поки я це якось прийму. Але те, що допомагає, – це віра і прийняття того, що так має бути.

Як тобі зараз повертатися на війну без Артема? 

Я ніколи не боявся вертатися, ми декілька разів верталися, під музику Жадана на повні колонки, з відчиненими вікнами, просто неслися в яскраву невідомість. Зараз я їду і не знаю, куди їду. Не знаю, чи хочу їхати, чи можу їхати. Їду в нікуди. Але це лише такий час, такий настрій. Я вирішив, що не буду повертатися в той підрозділ, де ми були разом. Маю два варіанти. Один із підрозділів, куди я потенційно міг би переводитися, – це той, куди ми хотіли з «Куркою» йти спочатку. 

Якби тобі треба було коротко описати життя Артема, як би ти його описав?

Життя якогось «обезбашенного» героя.

Наведи приклад.

Він виконав 400 парашутних стрибків різних рівнів складності! Він міг іти перший, форсував річки, переходив балки. Це не про якусь дурість, а про холодне сприйняття того, що треба робити. І завжди, коли відчував критичний рівень небезпеки, він зупинявся. Це відвага й мудрість. От Вітя-Коля сказав, що його характер найкраще ілюструє вірш Стуса «Лист до сина».

Чи між собою ви трохи філософствували? Про що розмовляли?

Про смерть, про бажання бути похованим у дерев’яній труні, про прощу до Унева, про те, хто що пив, хто де був, про дівчат… 

Про Артема говорять як про впертого… 

Я цю впертість називаю принциповістю. Бо вперта людина – це людина, яка, керуючись власними переконаннями, не може іншим донести, чого й чому вона хоче. А принципова – це та, яка, керуючись власними переконаннями, вміє переконати інших, чому має бути саме так. Він завжди аргументував все, що робить, і чому так робить. Це з нього робило доброго дипломата, філософа, і це його формувало як принципову людину, а не вперту. Така принциповість дана не всім, вона дана людям-мученикам, людям-героям.

Ти казав про переконання. Як би ти їх описав?

Ви знаєте, в якій сім’ї виховувався Артем. Я вчора почув дуже класну історію від його сестри Магди. Щовечора їхній батько читав їм історії мучеників. І це формувало Артема. Це людина високого інтелекту, високого духу.  Я ще раз наголошу, що ми втратили глибу. Але ця глиба зрушила нас і дала нам можливість прагнути кращого. Я й тепер чую слова його батька, що ми постійно маємо ставати кращими, ніж вчора. І це мене, лінивого, змушує рухатися.

Коли Артем вже був поранений, то сказав, що вижив?

Це він Віті-Колі сказав, коли помирав. Він був із Вітею-Колею, я вже поїхав на евакуацію. Попри свої поранення, значні поранення, дикі болі… він ще тримався дуже довго.

«Я вижив» –  це означало, що він хотів жити?

Це означало, що він живий. Курка не боявся смерті, був готовий до смерті, постійно говорив, що прожив два-три життя. Казав, що через свій стиль життя мав загинути вже давно. Те, що він говорив перед смертю – це свідчення того, що він вижив, може, набрав якихось інших форм, але вижив. Його смерть –  це втрата. Втрата сина, брата, друга. Але трагедія в тому, що ми втратили героя, людину, яка могла ще дуже багато чого зробити для нашої спільноти й суспільства. 

Ми неодноразово розмовляли з Артемом на тему релігії та віри. Він не завжди це показував, але він віруюча людина, і це можна було спостерігати через його ставлення до життя, як він належно все приймав, як він спілкувався з людьми.

Як ти сприймаєш те, що в нас гинуть найкращі? В орків таких гідних людей навіть немає. Як ти цю несправедливість для себе пояснюєш?

Ми несемо хрест. І приймати загибель найкращих людей, нести цей хрест справді важко. Але ці люди не йдуть від нас. Вони лишають по собі дуже вагомий слід. Ми живемо в особливому часі, це доба героїв. І це класно – жити і мати можливість бачити цих героїв, бути з ними.  Хоч вони і  йдуть від нас у кращий світ.

Інтерв'ю записане в межах проєкту «Малі історії Великої війни» Українського католицького університету.

Розмова відбулася 24 червня 2022 року

Розмовляла Вероніка Саврук

Текст: Галина Білак та Вероніка Саврук

Фото: Лесик Урбан та з Facebook-сторінки Романа Лозинського  

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!