Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»

2933 0
Ігор Макарчук – молодший лейтенант 13-го батальйону Десантно-штурмових військ України. До війни був аспірантом-істориком, писав докторську дисертацію. 25 лютого добровільно мобілізувався і у складі десантно-штурмових військ воював на харківському напрямку, брав участь у нічних штурмових операціях. 4 квітня його серйозно поранило осколково-фугасним снарядом. Осколок ледь не відірвав йому руку, пошкодив артерії та переламав кістку. Зараз Ігор відновлюється у військовому госпіталі на Львівщині. Tvoemisto.tv розпитало десантника-«джавелінщика» про поранення, про «Джавеліни», про ситуацію на війні та про те, чи планує він повернутися на фронт.

Як тобі Львів після фронту? 

Львів – це місто, яке мене завжди вабило, тому що я історик за спеціальністю. У Львові творилася історія державності. Беручи участь у організації «Пласт», маючи знайомих в УАЛі та в Молодіжному націоналістичному конгресі, я знав, що у Львові в мене велика кількість знайомих, які завжди мене підтримають, з якими можна наживо поспілкуватися. Живе спілкування найкраще сприяє переосмисленню досвіду, сприяє швидкому й ефективному відновленню.

Травень 2021 вишкіл Джура Десантник на базі десантних частин Житомира, Ігор в ролі інструктора по військовій історії України

Де ти служив? Розкажи про свій батальйон. 

Війна для мене почалася, як і для кожного українця, 24 лютого. Я тоді був у Житомирі, і по конкретній інфраструктурі уже з самого ранку почали бити російські ракети. Ця звістка дуже швидко розійшлася містом. 

Уже тоді я зрозумів, що це повномасштабна війна, до якої всі готувалися. Мій колега Захар у перший день мобілізації добровільно пішов у підрозділ десантно-штурмових військ, маючи первинне звання офіцерського складу молодший лейтенант. 

Увечері я вже теж «перейшов Рубікон» і вирішив, що йду до свого побратима, щоби потрапити з ним у один підрозділ і проходити службу разом. 24 лютого зібрав рюкзак і вже 25-го повідомив цю звістку своїм рідним. Вони сприйняли її дуже важко, але сказали, що все одно мене не втримають, знаючи мій стиль життя і принципи. Я відразу ж вирушив на КПП військової частини для добровільної мобілізації. 

Я випускник військової кафедри, але без досвіду. Ми мали бути десь у третій хвилі мобілізації, можливо, в другій. Але я зрозумів, що ЗСУ завжди потребують офіцерів. Мобілізували мене до 13-го батальйону Десантно-штурмових військ України і нас відразу відправили на схід.

Фото з броні БТР

Скільки ти пробув на фронті, на передовій? 

Наша передова і фронт – це схід України. Ми перебували там фактично з кінця лютого до 4 квітня, коли мене поранило. Мене евакуювали до шпиталю. Спершу до Краматорську, там провели першу операцію, далі до шпиталю Дніпра, відтак до Львова.

Яка зараз ситуація на фронті? 

Напружена з тої простої причини, що росія не розпорошує свої сили на різних напрямках, як це було раніше, а перейшла до іншої тактики. Всі сили намагається зібрати в один кулак і вдарити по конкретному напрямку, який для неї найбільш вигідний. Це в першу чергу Харківщина, Донеччина, Луганщина, тому що близькість до російського кордону дає можливість швидко перекидати резерви, дозволяє ворожій артилерії та авіації працювати зі своєї території та дуже швидко відходити для поповнення боєкомплекту. 

Пейзажі одного села на харківському напрямку. Результат ударів ворога 

Розкажи про свої переживання. Який був найтяжчий момент і який найпозитивніший? 

Переживань було дуже багато, вони дуже різні. Мабуть, найприємніші моменти для солдата – це буденні речі. Коли ти маєш можливість прийняти душ, нормально поїсти і виспатися. Це найбільше закарбовується в пам’яті, впливає на боєздатність та моральний стан.

Найсерйозніші важкі моменти – це коли ти потрапляєш під перші обстріли. Хоча тоді я навіть не розумів, що по нас працювало. Запитав у хлопців, і вони відповіли, що це «Гради». Також важко згадувати ті моменти, коли твої побратими отримують поранення і коли ти отримуєш звістку про те, що вони загинули. Медики за них боролися, їх евакуювали, але не врятували.

Коли тривав обстріл «Градами», що ви робили? 

За будь-яких обстрілів потрібно максимально понизити свій силует. Окопи ми риємо самі, і від того, як ти це зробиш, залежить твоє життя. Потрібно дуже швидко стрибнути в окоп. І ще, на що ти можеш сподіватися, це на допомогу Всевишнього. Я приземлявся в окопі і читав молитву «Отче наш». Це дві речі, які від тебе залежать, які тебе можуть уберегти, захистити, дати можливість далі виконувати бойове завдання. 

Чи ти привіз якісь артефакти з фронту? 

Так, трохи осколків від снаряда, який розірвався поруч. Там різна сталь, навіть доволі легка, але на швидкості прошиває тіло наскрізь. Також привіз парашут, до якого була прив’язана міна. В тому районі, де ми були, москалі активно застосовували дистанційне мінування місцевості. Є такий тип мін, який називається ПОМ-2. Вони мінуються на далекі відстані за рахунок того, що мають парашути. Їх розкидають за допомоги касетних боєприпасів. Парашут відділяється від міни і стає безпечним. 

Ігор тримає в руці парашут від російської міни

Також привіз зі собою пачку цигарок. На фронті інколи виникає дуже велика проблема з цигарками. Побратими знали, що я не курю, але казали: «Візьми зі собою пачку, нехай вона у тебе полежить. Опинимося в такій ситуації, що не буде цигарок, поділишся. Ми тобі подякуємо або обміняємо на шоколад». Дуже часто в таких умовах виникає обмін, бартер, коли ти обмінюєш цигарки на цукерки або коли у тебе є додаткова «медицина». 

В польових умовах люди частіше хворіють, і не завжди достатньо протизастудних засобів. Це також речі, пов’язані з гігієною: вологі серветки, мило, антисептики. Вони в дефіциті, бо швидко витрачаються. Та пачка цигарок залишилася в моїй куртці, я не встиг віддати її хлопцям, тому що отримав поранення. 

Осколки від снарядів та ракет і кулі із фронту

Можеш розказати про поранення? 

Оскільки ми були протитанкістами, то нашим завданням було знищення ворожої бронетехніки. Ми працювали з «Джавелінами», пройшли короткий курс щодо їх застосування і, перебуваючи на пунктах, вели спостереження за найбільш перспективними напрямками наступу ворожої бронетехніки, появою авіації, вертольотів, відтак про все це доповідали.

Мене поранило 4 квітня. У той день ми були на ротації в населеному пункті Довгеньке. До того два дні в окопах, чекали на техніку. У той день ми відпочивали з моїм побратимом – другим номером «Джавеліна». Приїхав командир нашого підрозділу і сказав: «Хлопці, серйозна ситуація, бойова тривога, видно ворожу техніку, яка рухається до нашого населеного пункту. Вона вийшла з ізюмського напрямку, з Кам’янки». Тож, відповідно, усім протитанковим комплексам і засобам потрібно було підготуватися, бойовим розрахункам бути на своїх позиціях, щоби її зустріти.

Ігор в балаклаві, що, за його словами, дуже рятує від пилу і піску, що піднімається в повітрі.

На руці видно турнікет, яким він врятував себе

Ми сіли на БТР, завантаживши ракети до протитанкових комплексів, і вирушили назустріч. Наші розрахунки стояли в одній протяжній посадці і були розкидані між собою. Там були протитанкові комплекси вітчизняного виробництва «Стугна» і «Корсар». Ракети до них ми встигли піднести, і вони відпрацювали по деякій техніці ворога. Але оскільки ми – «джавелінщики», то наша позиція була найбільш передовою. Ми з колегою пішли далі. Ворожі танкісти теж не дурні. Коли побачили, що з посадки почали вилітати ракети і що вони вже втратили деяку свою техніку, то зупинили рух, щоби не підставляти борти – найбільш уразливу ділянку, повернулися лобовою бронею, яка є найтовстішою, і почали працювати по цій посадці. Хотіли осколково-фугасним вогнем знищити наші розрахунки.

Один із іноземних ПТРК, що застосовують українські війська

Стріляли хаотично, але почали прилітати снаряди, і ми вже повзли. І коли вже підходили до нашої позиції, де в нас був протитанковий комплекс, якраз вибухнув осколково-фугасний снаряд. Сталося це орієнтовно о 12.30. Я отримав поранення, осколок пронизав мою руку і зламав кістку. Маючи нормальну аптечку, джгут і знаючи, як ним користуватися, я дуже швидко наклав його лівою рукою і подивився на годинник, щоби зафіксувати час. На жаль, колега, який ішов біля мене, отримав більше осколків. Евакуювати його я сам не міг, але повідомив про нього. Мої ноги не постраждали, і я продовжував рухатися в напрямку наших позицій. Зустрів першого з наших і закричав: «Трьохсотий! Такий-то отримав поранення, ідіть заберіть його!» 

Мені дали іншого контуженого побратима під руку, бо росіяни так почали працювати снарядами, що навіть наші «корсарщики», які стояли значно далі, почали отримувати поранення. Так я з ним ішов у кінець посадки. Там ми зупинилися, я попросив його сильніше затягнути мені джгут, бо в нього були дві робочі руки. Ми випили води, побратиму стало краще, він повернувся на позиції, а я пішов у долину. Зупинив там наш перший джип, який довіз мене до Довгенького. Там мені зупинили кровотечу, надали першу медичну допомогу і відправили до Краматорська, а вже потім у Дніпро та Львів. 

Джгут був у мене на руці майже три години. Це забагато, артерії почали відмирати. У Краматорську мені зробили операцію – пересадили частину вени з ноги. На функціонування ноги це не вплинуло, я навіть можу бігати, але це врятувало руку від ампутації. Це дуже серйозна робота хірургів. Я їм безмежно вдячний! 

Також у Львові мені провели інші дві операції, пов’язані з накладанням швів на ті місця, де осколок ввійшов у руку і вийшов з руки. Зараз я на Львівщині на реабілітації. Мусять загоїтися рани. А оскільки ще маю перелом, то його лікування триватиме. 

Що ти бачив на своїй позиції? 

На тому напрямку, де я був, доводилося спостерігати за роботою не тільки бронетехніки, а й ворожої авіації. Варто зазначити, що їхні вертольоти працюють грамотно: випускають ракети і одразу ж роблять маневр, ідуть убік і випускають теплові ракети, бо знають, що в нас є ППО, ПЗРК, що це може становити для них загрозу.  

Можливо, деякі їхні пілоти почуваються досить безпечно, тому вертольоти зависають над посадками 20-30 хвилин. І оскільки ми були «джавелінщиками», в нас була можливість ці вертольоти підбивати. Та оскільки пуски ракет дуже помітні, то ситуація могла бути така, що ми підбиваємо один вертоліт із «Джавеліна», і через це вони бачать, звідки вилетіла ракета, що в цій посадці є протитанкові й протиповітряні засоби, і починають працювати по ній. 

Командування дало нам правильну команду продовжити спостереження і чекати більшого скупчення бронетехніки, яке ми побачили 4 квітня. 

Наразі Довгеньке залишається під контролем України. Наші війська перейшли в контрнаступ, боротьба триває. 

Чи плануєш повернутися на фронт, якщо буде така потреба? 

Як історик можу сказати, що такі конфлікти швидко не закінчуються. Ця війна ще буде, бо на це впливає дуже багато обставин. Я вже збираю рюкзак, і щойно мені стане краще, повернуся на фронт.

Моя реабілітація через переломи та роздроблену кістку триватиме довго, але ми не можемо гарантувати, що по закінченні цього часу війна завершиться. Тому буде потреба повернутися у свій підрозділ, до хлопців, і продовжувати той шлях, на який я став, шлях оборони Батьківщини.

Щоби мати хорошу боєздатність, нормальне спорядження для виконання завдань, я вирішив, що почну збирати речі, які були втрачені: щось згоріло, щось пропало, одне слово – війна. 

Які локальні тактичні перемоги можеш згадати? 

Можу сказати, що в околицях Довгенького – Кам’янки нашим основним завданням було швидко висуватися на перспективні напрямки ворожої техніки, швидко там окопуватися, розгортати протитанкові засоби і бути готовими до зустрічі російської бронетехніки. 

4-го числа ми вже мали розроблені сценарії, як це швидко робити. У кооперації з іншими протитанкістами ми підбили кілька машин ворога: вони працювали, ми підносили ракети. Далі бронетехніка їхати не змогла, тому завдання оборонного характеру ми виконали. 

Чим для тебе є ця війна? 

Це перш за все досвід, історична призма. Війни на нашій території, на жаль, відбуваються не вперше. Наш народ бореться за свободу не вперше. Відчувається єдність із попередніми поколіннями борців за волю України, тому що до великої війни про події перших і других визвольних змагань доводилося дізнаватися з мемуарів, архівних документів. А тут уже першоджерелами стали мої особисті спостереження. Не можна придумати машину часу і перенестися, наприклад, у добу УНР, побачити тодішні події на власні очі. 

Ми також живемо в історичний час, який закарбується в пам’яті нашого народу, в підручниках історії, буде важливим досвідом того, як, перебуваючи в такому складному становищі, ми успішно вели війну проти ворога, який має більше ресурсів, перемагали в цій війні, відстоювали свою країну. 

А ворог справді потужніший, чи просто в нього більше ресурсів? 

Виникає враження, що ворог володіє більшими ресурсами, та не завжди цінує їх. Тому ми бачимо кадри, коли москалі не забирають тіла своїх, не рахують їх. До якогось часу вони можуть собі це дозволити, але я думаю, це не може тривати безконечно. Ці речі можуть стати каталізатором якихось внутрішніх рухів. Стан деякої ворожої техніки міг бути кращим через те, що вона була законсервована. За радянського союзу і після його розпаду росія мала більші запаси озброєння, до того ж була учасником великого збройового ринку, випускала нові зразки військової техніки. 

Але, повторюю, поки що ресурси в них більші, тому зараз якоюсь мірою йде війна на виснаження. Ворог зараз хоче якимось своїм локальним успіхом вдарити по нашій вірі в перемогу. Але я певен, що перемога буде за нами.

Чи ти бачив, що росіяни змінюють тактику? 

Так, вони дещо почали змінювати тактику. Намагаються більше використовувати артилерію, буквально засипати наші пункти дислокації і резерви всіма можливими калібрами, максимально застосовувати авіацію, використовувати більше техніки. 

З технікою боротися непросто, тому що на деяких напрямках вони мають її більше. Можуть десь кинути більше танків, а ми відправити туди більше протитанкових засобів і здобути перемогу не завдяки тому, що в нас більше танків, а того, що в нас люди навчені. Наша піхота може ефективно знищувати сталеві машини  – одні з найнебезпечніших. Це досягається за рахунок як наших зразків озброєння, так і зокрема наданих США та Великою Британією. Маю на увазі «Нлави» і «Джавеліни». 

Чи поступаються їм наші «Корсари» і «Стугни»?

У них різні завдання. «Нлав» дуже легкий і швидкий для розгортання і стрільби. Вивчити його дуже просто. Але він ідеальний для міських боїв, тому що працює на близьку відстань, ним можна ефективно працювати навіть із вікон будинків.

«Джавелін» називають протитанковим снайпером, тому що ним можна вразити бронетехніку на відстані 2,5 кілометра. Але він складніший, дорожчий і «вибагливіший». Складніший, бо для того, щоб його розгорнути і скористатися ним, треба пройти більш посилений курс. Дорожчий, тому що вартість комплексу становить десятки тисяч доларів. «Вибагливіший», тому що сама конструкція комплексу вимагає серйозного ставлення під час перевезення. Випадкові удари, механічні пошкодження можуть спричинити те, що пусковою установкою буде неможливо скористатися, оскільки буде порушена її цілісність. 

Зараз ми отримуємо багато різних зразків іноземних протитанкових засобів, бронетехніки, автомобільної техніки. І це чудово, але проблема в тому, що на її освоєння потрібен час і якісний вишкіл. Бійці повинні спершу ознайомитися з нею, аж тоді зможуть ефективно виконувати ті чи інші бойові завдання, які до того виконували радянською зброєю і зброєю українського виробництва. У нас є дуже серйозні запаси радянської зброї. 

Це така собі основа. Є доволі непогані протитанкові засоби, інша зброя українського виробництва. Вони успішно знищують ворожу техніку: і танки, і броньовані машини. Для прикладу, деякі наші протитанкові системи часом не поступаються іноземним зразкам. Не всім, звісно, тому що є такі, які в нас не представлені.  

Протитанкові засоби включають дуже багато різних видів засобів для різних завдань – ближній бій, коротка дистанція, довга дистанція. «Корсари» і «Стугни» можуть працювати від кілометра і далі. 

Що би ти сказав волонтерам? 

Велике дякую, ви наші ангели-охоронці! Успіх у війні – це 50 відсотків роботи фронту і 50 відсотків роботи тилу. Якщо вони працюють спільно, перемога буде за нами.

Що плануєш робити після війни? 

Було б добре дописати докторську дисертацію. У вересні минулого року я вступив на історичний факультет. Тепер маю чотири роки в резерві. Хотілося б це питання закрити. 

Тема моєї дисертації «Антибільшовицький повстанський рух на Волині в 1920-их роках». Я досліджую повстанський рух на Волині та Житомирщині. Багато архівів уже розсекречені, але до багатьох документів ще не дійшли руки дослідників. Ще не всі вони опубліковані. Хочу повернутися до своєї роботи і висвітлити чергові сторінки нашої локальної та глобальної історії. Історія циклічна, але може мати винятки. Тож ми повинні зробити все, щоби перемогти.

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!