
«Хотів бути Левом через Львів». Як військові обирають свої позивні
У День ЗСУ вітаємо тих, які дев’ятий рік поспіль захищають небо над нами і рідну землю від російських загарбників. Ці відважні вояки полишили своє звичне життя, роботу, сім’ю, аби боронити нас. Починаючи військову службу, вони не лише відмовилися від цивільного життя, але й частково стали іншими людьми в інших реаліях, з іншими проблемами, мають позивні, псевдоніми. Тож навіщо все-таки відмовлятися від імені, отриманого ледь не з народження?
Як сам не назвешся, то допоможуть
Кандидатка філологічних наук, доцентка Київського національного університету ім. Т. Шевченка Людмила Кравченко разом із колегами провела мовознавче дослідження про українські позивні, яке презентувала цього року в Veterana Hub.
«Питання позивних виникло з початку російської агресії в 2014 році. Але своїм корінням сягає давнини, часів козацтва й утворення власних назв. Цей клас назв одразу набув специфіки і відрізнявся від імен, прізвищ та прізвиськ, що існували до цього в українській мові, – пояснює дослідниця.
Передусім псевдо беруть для того, щоби приховати своє ім’я, а також для пришвидшення комунікації між військовими. Якщо називати один одного на ім’я та прізвище, то це не лише потребуватиме часу, а й спричинить плутанину: хтозна-скільки Андріїв, Іванів чи Ірин або Олен може служити в одному підрозділі. То як розрізнити, до кого саме звертаються?
Варто зауважити, що в одному підрозділі не може бути двох бійців з однаковими позивними. Креативності українцям ніколи не бракувало, а якщо раптом у когось і виникають проблеми з тим, як назватися – побратими завжди готові допомогти. Результати дослідження свідчать, що майже половина військових обирають псевдо самі і стільком же їх дають бойові товариші. У другому випадку можуть напридумувати такого, що буде і смішно і грішно, але доведеться з цим служити.
«Позивний можуть придумати за ознаками людини. Дід, Старий – бо військовий старшого віку, або ж, навпаки, Молодий – але той, хто найстарший у батальйоні. Чи Сідий, бо боєць сивий, але Гном – бо має під два метри зросту. Обирають позивний і за звичками людини: Окунь – вегетаріанець, Танцор – бо любить танцювати, – веде далі науковиця. – Можна отримати псевдо й через особливості мовлення: Трищітка – швидко і багато говорить, Нежурись – підбадьорює всіх. Також бувають псевдоніми, які свідчать про місце походження і проживання військових, про їхні віру, світогляд, креативність, навіть про ситуації з життя й оказії, які ставалися з ними».
А тепер перейдемо від теорії до практики: розповімо про наших захисників і захисниць, більшість з яких львів’яни, і те, як вони отримали свої позивні.
Від хакера до військового
Він добре відомий у цивільному житті як розробник освітніх, симуляційних ігор, мандрівник, журналіст. Тепер він військовий інструктор, ветеран АТО, який повернувся на службу і є командиром групи ССО та оператором БПЛА. Колеги-військові і не тільки знають його за псевдо «Кондор».
«Варто розуміти, що псевдоніми, які тепер називають позивними, виникли не з початку війни. Їх використовували в патріотичних організаціях, таборах і вишколах – це алюзія до того, що упівці мали псевдоніми, щоб не викривати свої справжні імена. Також псевдоніми як нікнейми були вельми популярні в середовищі людей, які захоплювалися комп’ютерними іграми або працювали в сферах, дотичних до ІТ. Та й навіть у будь-якій молодіжній субкультурі час до часу виникає потреба створення псевдонімів. Це стосується суто психологічних моментів, зокрема для обрядів ініціації», – стверджує він.
Досвід Кондора свідчить, що псевдо – зовсім не військова тема. І у війську псевдо вибирають лише тим, котрі в цивільному житті їх не мали.
«Мій псевдонім виник ще під час здобування першої вищої освіти –комп’ютерної інженерії. Мене тоді цікавила надійність систем, ми кодили на Assembler, пробували ламати мережу Novell і, відповідно, захоплювалися тими людьми, яких називали хакерами, – пояснює військовий. – Тому мій псевдонім є псевдонімом одного з дуже відомих американських хакерів. Це Кевін Мітнік, про нього можна чимало цікавого дізнатися з інтернету. Я обрав собі його псевдо, бо мені сподобалася його історія. Але до військової тематики воно не має жодного відношення».
Із минулого життя
Цей чоловік за фахом політолог. Понад 15 років займався військово-патріотичним вихованням молоді. Під позивним «Вій» з початку війни пішов як доброволець захищати рідну країну, а тепер повернувся на службу як боєць ТрО ЗСУ.
«Історія присвоєння позивних для військових в російсько-українській війні сягає традицій Української повстанської армії. Тоді псевдоніми обирали для повстанців з метою безпеки, конспірації та зручності комунікації в підрозділі, – розповідає він. – Фактично ті ж причини стали основою для відновлення системи псевдо-позивних у сучасному українському війську. В 2014 році їх тотально використовували добровольчі підрозділи, які формували з націоналістичних організацій. З часом цю традицію перейняли всі інші підрозділи ЗСУ».
Павло Данильчук пояснює, що позивний обирається по-різному: самостійно бійцем, з минулого військового життя, жартома або всерйоз побратимами. І з часом він стає фактично другим ім’ям. Часто, крім основного, військові використовують запасні позивні – для спеціальних бойових завдань. Функціонально важливо, аби ці позивні були короткими і легко запам’ятовувалися, як-от Граб, Дуб, Тор, В’юн, Ворон, Сірий тощо.
«Я особисто маю псевдо «Вій», яке обрав ще в лавах Молодіжного націоналістичного конгресу в 2003 році. З тих часів воно за мною й лишилося: і в 2014 році, коли я був у лавах батальйону «Азов», і нині, коли долучився до захисту України в складі ТрО ЗСУ», – пояснює він.
За назвою гурту
У довоєнному житті цей чоловік був лікарем-травматологом і лідером панк-рок-гурту. Але від початку повномасштабного вторгнення йому, як і багатьом українцям, довелося змінити рід занять. Чоловіку прийшла повістка, і він пішов служити … саме на уродини дружини. Тепер парамедик із позивним «Бетон» рятує життя побратимів і веде в соцмережах щоденник війни #запискидокторажолоба.
«Я гітарист і вокаліст групи, яка грає панк-рок. Коли йшов на службу, то одразу, без сумнівів попросив дозволу пацанів з групи взяти собі «Бетон» як позивний. Тепер навіть номери моєї машини швидкої допомоги – БЕТОН, – розповідає він. – Із цим псевдо уже були різні історії. Хлопці з інших бригад навіть прибігали брати автограф і фотографуватися, бо почули «Бетон» і одразу такі: «Я альбом цього гурту в машині слухаю»! А інші їм відповідали: «Тут, до слова, гітарист «Бетону» служить».
Читайте також: Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
Людей мистецтва, особливо музикантів, у війську чимало. Стоїть на захисті країни військовий, відомий, зокрема, як бас-гітарист гурту «ГИЧ Оркестр». Тепер він боєць ТрО, забезпечує вогневу підтримку під позивним «Флойд».
«Мій позивний, або, як казали наші діди бандерівці, псевдо – «Флойд». Це, можна сказати, моє друге ім’я. Бо навіть мама, царство їй небесне, яка хрестила мене і дала християнське ім’я Володимир, не раз називала Флойдом. Я маю багато друзів, котрі дотепер не знають мого справжнього імені, – каже він. – А історія цього псевдо дуже проста: мої батьки були рок-н-рольщиками, і я з пелюшок засинав під чарівні психоделічні звуки Pink Floyd. Через це вже у студентські роки мій кузен та його старші друзі одразу нарекли мене Флойдом».
Лагідні і оптимістичні
Маємо в нашій розповіді дві історії жіночих позивних. Один належить психологині, HR-спеціалістці й активістці, яка, не вагаючись, полишила роботу в сфері ІТ. Після 24 лютого пішла у військкомат і записалася в територіальну оборону. Тепер є старшою бойовою медикинею роти 103 бригади ТрО ЗСУ із позивним «Сонце».
«Позивний свій вибирала за тим, як мене називають багато цивільних друзів. Спочатку це звучало як Тайо – «велике сонце» в перекладі з японської. Але це слово складне й не зрозуміле багатьом, тому всі називають мене Сонце. Як позивний «Сонце» прижився відразу, тож побратими не стали його змінювати», – пояснює вона.
Через своє псевдо військова вже потрапила у кілька кумедних ситуацій. Колеги чоловіки записали її в своїх телефонних контактах як «Іра медик Сонце» – з ім’ям та професією, щоби потім дружинам можна було довести, що за Сонце їм телефонує.
«Більшість із них називають мене Сонечко або наше Сонечко, бо я роблю для них напевне найважливіше – дбаю про їхнє здоров’я. Я завжди весела, дуже рідко кричу, постійно кажу: «Сонечко світить, Сонечко хороша, але не є добра, жаліти «трьохсотих» не буду, буду лікувати», – веде далі жінка. – Так і роблю. До слова, в нас навіть медична евакуаційна машина зветься «Сонечко». Про мене кажуть, що Сонечко неможливо замінити. Це, звісно, неправда, але я всіх своїх бійців дуже люблю, на цьому й тримаюся тут».
Ще одна захисниця до початку війни була психологинею та реабілітологинею. Тепер вона також військова 103 бригади ТРО ЗСУ з позивним «Ракета».
Бо обраний позивний надто поширений
Також вдалося поспілкуватися з бійцем, який на службі, хоча про це не знають його найближчі, тому попросив не вказувати його імені і прізвища В довоєнному житті він був маркетологом, а тепер воює. Це оператор безпілотника з позивним «Джон».
«Моє псевдо John, хоча спершу мало бути «Лев», через Львів. Після того як я зрозумів, що Левів у лавах вистачає, щоб не створювати дублів, «прийшов» до Джона. Якщо вибираєш позивний сам, а не більшість з твого оточення, варто враховувати такі ознаки: воно має бути коротке – бо час рятує життя, яскраве – бо псевдо має запам’ятатися, і особистісне – щоби передати частину твоєї суті на війні», – каже він.
З його досвіду, у війську дуже поширеним є вибір псевдо, яке продовжує професійну історію людини до війни. Так лікарі стають Доками, працівники фінансової служби – Банкірами, ті, що працювали в морських круїзах, – Кораблями і так далі. Часто за псевдо беруть прізвисько, яким військового називали до війни. Але якщо воно має спільний із прізвищем корінь, то переважно змінюють.
«І зовсім інша історія, коли людина не має псевдо. Бо для цього в колективі завжди знайдеться «креативна» людина, яка з огляду на зовнішність чи дії розкриє себе в певній іпостасі, – зауважує захисник. – Для прикладу, Капелюхом назвуть через головний убір, Кривим – через особливість статури, Психом – через гарячковість, неврівноваженість. І якщо вже більшості таке псевдо «зайде», то носій його не «обнулить», не позбудеться. Тому завжди краще мати власне бачення свого псевдо й обирати його самому».
Марічка Ільїна
Фото надані бійцями і опубліковані з їх дозволу на це
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- «Йшов на роботу і впав». Львів'яни масово травмуються через ожеледицю
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня
- «У Волинській трагедії немає одного винного»
- Чи збільшились на Львівщині випадки кишкових інфекцій і що краще їсти влітку
- Що чекає на Львівський медуніверситет. Інтерв'ю з новим ректором
- Чи зрозумів Папа, що відбувається в Україні? Про візит кардинала у москву, війну, МП
- У Львові збудують муніципальний кампус. Як зміниться один із районів міста
- Львів тестує безготівкову оплату. Як це працює та що з е-квитком
- Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
- «Парк не має стати заднім двором». Що буде з Погулянкою та як її варто змінити
- Інвестиції у завтра. Чому ІТ-освіту не можна ставити на паузу
- Не забудуй берега річки селища свого. Репортаж із підтопленої Східниці
- «Розпад Росії неминучий». Інтерв’ю з Янушем Буґайським та Уляною Супрун
- Везли у багажниках. Як поблизу Львова рятують травмованих під час війни птахів
- А вони відчинені? «Рейд» львівськими укриттями
- Підземний паркінг, або Остання крапля терпіння для ЮНЕСКО
- Замість підсумку шкільного року. Чи працюють у школах Львова басейни та що можна зробити
- «Львову бракує зеленого каркаса». Що не так із повітрям у місті та як це змінити
- «Ми чекали, що буде війна у Львові». Розмова з добровольцем Ярополком Пшиком
- Для України вірогідними є чотири сценарії. Два з них позитивні
- Пікнік на галявині та ніяких «подяк». Якими є випускні за кордоном
- Що не так із реабілітацією військових та чому це стосується кожного
- Привид «Люсії», або Чому у Львові знесли історичну віллу
- У музей або під асфальт. Як Львівщина позбувається радянських пам’ятників
- Гривня за квадратний метр. Що відбувається з комунальним майном Львівської облради
- «Усе буде добре, мамо». Розмова з тими, що втратили синів на війні
- Галина Крук: Коли нас перестануть запитувати, хто наш Достоєвський?
- Складено рейтинг 200 найбільших компаній Львівщини за виторгом за рік
- Місце пам’яті. Як Львів створює нове військове кладовище
- Довга історія короткого моста, або чому Рясне може стати «островом»
- «Король пішов на війну». Як Львів святкуватиме День міста