Іноземці Твого міста: Американський фотограф, який полюбив «Шувар»

6660 0
Двічі лауреат Пулітцерівської премії Денніс Чемберлін досліджує львівські вулички й любить фотографувати маршрутки.

Фотограф Денніс Чемберлін отримав найпрестижнішу журналістську нагороду Америки – Пулітцерівську премію – двічі: у 23 і 25 роки. Відтоді враження та гарні кадри цікавлять його більше за премії. Він викладає фотографію студентам школи журналістики Ґрінлі Університету Айови. У 2016 році Денніс разом із дружиною Джоан приїхав до Львова на рік – викладати в Українському католицькому університеті. Він – мультимедійні історії, вона – англійську. Зі студентами розмовляють англійською, хоча можуть і польською – подружжя кільканадцять років мешкало у Польщі. Денніс захоплюється Львовом і багато фотографує навіть, як видається, буденні пейзажі та сцени – перехожих, маршрутки, продавців на ринку. Але в своєму Інстаґрамі публікує не більше двох фото на тиждень – щоб не стати залежним від «лайків».

Про фотографію

Я захоплююсь фотографією з дитинства. Свій перший фотоапарат отримав від дідуся – плівкову камеру марки «Аргус». Ми з другом багато знімали, вчилися проявляти плівку – це своєрідна магія, коли опускаєш пустий аркуш у спеціальний розчин, і на ньому починає з’являтись зображення. Перші фото були або майже чорними, або навпаки, занадто світлими, але сам процес у темній кімнаті був для мене дивом.

У старших класах я жив поблизу Чикаго. Зазвичай у п’ятницю, замість іти на заняття, ми з другом сідали на електричку і їхали до центру Чикаго. Нас вражали величезні хмарочоси і яскраві вогні. Ми ходили до художніх музеїв і картинних галерей, вивчали асортимент книжкових крамничок і магазинів із фототехнікою. Я міг годинами розглядати світлини класиків фотографії і картини великих художників. Наприклад, картини Едґара Деґа – це чудова історія про балет із яскравими деталями та жанровими залаштунковими сценами. Справжня фотоісторія, лишень виконана пензлем.

У юності я багато фотографував. Я був на стажуванні в редакції газети The News-Sentinel у місті Форт-Вейн в Індіані, коли неподалік почалася повінь. Газета послала мене знімати. Я працював удень і вночі кілька тижнів – фотографував рятувальників, військових, поліцію. Згодом мені зателефонували з газети і сказали, що я отримав Пулітцерівську премію. Мені був двадцять один рік. За два роки була ще одна премія – за репортаж про викрадення дітей у Денвері.

У нас удома тонни книжок про мистецтво. Мій молодший син, коли був маленьким, любив гортати альбоми з репродукціями картин і фотографіями. Донедавна він студіював математику та комп’ютерні науки, а два місяці тому повідомив нам із дружиною, що вивчатиме мистецтво.

Про Львів

Я багато років жив у Польщі – знімав для різних видань. Львів нагадує мені Польщу, особливо Краків, і я почуваюсь тут дуже комфортно. Навіть не вмію собі цього пояснити до кінця.

Поки що я не володію українською мовою добре, і мені складно сходити навіть у кінотеатр. Проте нещодавно, коли ми з дружиною повертались із Варшави, на львівському вокзалі я викликав таксі і зміг пояснити водієві, куди їхати, використовуючи українські й польські слова. А днями в мене виникли проблеми з водогоном. Я поґуґлив, знайшов назви інструментів і поїхав до крамниці. І майже все, що говорив продавець-консультант, було зрозумілим. Я усвідомив, що можу порозумітись із людьми, а це головне.

Мені дуже подобається фотографувати у Львові. Я ходжу різними шляхами, досліджую нові, ще не знайомі мені вулички. Дорогою додому щоразу обираю нову маршрутку, яка привозить до центру Львова. Моя дружина Джоан досі не вірить мені, що я знаю місце, де можна купити каву Lavazza всього лиш за 25 гривень.

На Краківському ринку я робив портрети людей у самобутньому середовищі. Також мені дуже подобається ринок «Шувар». Там я бачу цікаві жанрові сценки, яскраві кольори продуктів, але поки що не зробив там жодного кадру – мої руки завжди зайняті сумками з продуктами.

У Львові завжди багато людей. У центрі міста всі біжать у справах чи спокійно прогулюються разом із туристами. В Америці, де ми живемо, ніхто вулицями не гуляє – всі мають автомобілі чи дивляться телевізор удома.

З 2009 року я викладав фотожурналістику в Італії. Але кожного літа повертався додому, щоб відвідати своїх батьків. З галасливого, повного людей містечка Урбіно я прилітав літаком до Айови. Уявіть: липень, центр міста, сьома година вечора п’ятниці – а на вулиці немає нікого. Нікого. Я відчув себе у глибокій депресії – мені не було кого фотографувати! Тому у Львові мені подобається фотографувати всюди й завжди.

Про героїв

Люди зазвичай не проти, щоб їх фотографували. Певна річ, із великою камерою фотографувати складніше: потрібно встановити зоровий контакт, попросити в людей дозволу на зйомку, всміхнутись. Із камерою на мобільному простіше – я завжди можу вдати, що щось шукаю в телефоні.

Інколи я бачу гарну композицію, і мені потрібна людина, щоб заповнити пустоту в кадрі, оживити його. Якось я довго очікував потрібного моменту, але ніхто не йшов. Виявилось, що люди обходили мене за спиною, щоб не заважати фотографувати.

Коли я знімаю фотоісторію про людей, намагаюсь провести з ними багато часу й познайомитися ближче. Наприклад, щоб зробити історію про медсестер і пілотів, я провів із ними чотири місяці. Проте, якщо замовник каже зробити тему до завтрашньої газети, її доводиться робити за один день. А для власного проекту можу знімати спокійно, делікатно, неквапливо – робота може розтягнутись на рік або й на два.

Дуже важливо поговорити з людьми перед зйомкою. Звичайно, я не можу стати невидимим, але не буду привертати до себе зайвої уваги. Я хочу побачити щоденне життя людей, бути з ними й фотографувати. Коли я робив для The New York Times фотоісторію про першу жінку – прем’єр-міністра Польщі Ганну Сухоцьку, провів із нею три дні. Ми їздили до її рідного містечка, заходили до школи, де вона вчилась, відвідали дім батьків.

Якщо герої моїх історій просять дати їм фото, я обов’язково це роблю. Навіть якщо не просять, беру адресу електронної пошти й надсилаю – це найменше, що я можу зробити. Тепер це так просто: кадри не потрібно друкувати й надсилати в конверті. Тепер можна подарувати людям фотографії, не встаючи з-за комп’ютера.

Про соцмережі

Я багато працюю зі студентами. Раджу їм бути допитливими, цікавитись життям навколо. Бувають дні, коли я маю стоси студентських фотографій із оцінкою сім з половиною за десятибальною шкалою – кадри хороші, але все ж таки чогось не вистачає. Дуже близько, але ні: в кадрі невчасно з’явився перехожий, або навпаки, не вистачає людини для завершення композицій. Десятки трапляються, але дуже рідко. Проте я кажу студентам не здаватися, адже перед тим, як з’явиться вдалий кадр, буде дуже багато поганих.

Фотографи тепер використовують Інстаґрам для реклами своїх кадрів. Якби мені було двадцять п’ять, я б активно користувався цим ресурсом. Особливо якби потрібно було заробляти гроші, щоб оплачувати свої рахунки – просував би свої фото в соціальних мережах, частіше оновлював сайт. Але я фотографую тому, що мені це подобається – мені не потрібно багато лайків. Натомість, студентам я раджу активно використовувати соцмережі, рекламувати себе і досягати успіху.

Соціальні мережі формують наше сприйняття світу. Результати виборів у Сполучених Штатах Америки це добре віддзеркалюють. (Денніс був засмучений перемогою Дональда Трампа, - Авт.) Зараз ми багато говоримо про значення даних, додаємо студентам навчальні курси про аналіз даних та інфографіку. Але важливо не лише розбиратись у технологіях, а й більше спілкуватись із людьми. Фотожурналіст повинен виходити з дому і говорити із людьми, щиро цікавитись їхнім життям, уміти та хотіти слухати історії.

Розмовляла Катерина Москалюк

Фото Ірини Роговик та з instagram Денніса Чемберліна 

Іноземці Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!