Фото: Карпатська Літрезиденція

Фото: Карпатська Літрезиденція

Карпатсько-літературна одіссея горами, грибами і творчістю

631 0
Якою була Карпатська літературна резиденція (перший заїзд) цього року – читайте у репортажі.
Важко пояснити словами те «мільйонерське» життя, яке ми, резиденти Карпатської літературної резиденції — 2021, прожили разом на початку осені цього року від 2 до 16 вересня у Славську. Кімната в кімнату, обід в обід, плече в плече. Важко розповісти, навіть зі всіма подробицями, що для нас тепер означають гриби, гуляшкрем, пісня «Most múlik pontosan», пожежні сходи, розмови про писання, письменників, графоманію, музику і ще бозна-що. Важко, але я, як резидентка, яка мешкала у нашому персональному раю зі всіма резидентами ці 14 неймовірних днів, спробую привідкрити лаштунки.  
 

Ми всі – графомани. І грибарі

– Ти будеш щось читати сьогодні ввечері?

– Хотіла б, але боюся, що я графоманка.

– Та ми всі графомани, бо любимо писати, – безапеляційно заперечив Павло Матюша.

Графоман – це той, хто не може не писати. То він «справжній митець» чи «обсесивний писака»? Схоже на застарий і загрубий розподіл. «Можна сказати, що хтось графоман, але якщо він збирає стадіони, а ти ні – як судити? Якщо творчість виправдовує очікування своєї аудиторії, то вже питання такого нема». У цьому питанні, зійшлися ми з Павлом, головне – виправдати мету, а також зважати на сукупність усіх факторів, адже писання – не тільки про безпосередньо написання.

– Новачки часто роблять довгі автопредставлення перед тим, як щось зачитати – цього зовсім не треба: якщо твір хороший, це ясно і без представлень, якщо поганий – так само, – резюмує Павло. 

Павло Матюша

Свої твори треба читати – ось мій перший урок Карпатської літературної резиденції. Себе треба збирати в кулак, поки пишеш, адже натхнення не впаде на тебе згори, а, як каже Настя, побачить, що ти чемненько працюєш, і прийде. Так само себе треба збирати в кулак, коли читаєш.
 

– Я не думаю, що в мене достатній рівень.

– Не важливо, так і не дізнаєшся.

Перша в житті моя резиденція почалася із затаєного і глибоко зашитого страху, а ще з того, що заявлений в анкеті текст тепер здається занадто сирим і розрізненим, щоб над ним працювати далі. Коли Банді Шолтес запропонував перший спільний похід по гриби, я погодилася. Занадто багато про що треба було подумати, проте потім гриби стали незалежними «хедлайнерами» нашої резиденції та кожної вечері.  

У розбещених білими грибами славчан на задніх дворах ростуть цілі армії сироїжок і підберезовиків  ідеально рівненьких, гладеньких і не поїдених хробаками. А ще серед них сила-силенна дощовиків і якихось дуже помаранчевих грибів –отруйних, як сказав би мій дід, бо надто яскраві. Дерево росте повільно, а гриб – вибухоподібно: другий урок літературної резиденції. Під вузенькою лісовою доріжкою, там і тут підперезаною містками, дзюрчать потічки, берега яких прикрашають зарості кропиви і кущиків якихось червоних ягід. 

Ми з Банді спустилися з гори, де розташований наш готель «Карпатський затишок», у Славсько, хто по що: аптека, продуктовий, наливка на шишках, каламутно-жовта, і на калганівці, як бурштин чи камінь «котяче око» (хоча колір напоїв довго викликав питання у літературної тусівки КЛР – 2021). Нас супроводжували в один бік чотири собаки так, ніби ми — заблукана отара, яку треба було б доправити туди і назад серед Карпатських гір. Назад їх теж було четверо, тільки замість одного малого рудого приєдналася сіра сарделечка, яка плавненько перевалювалася з боку на бік, що аж моцна її шия рухалася то сюди, то назад за передніми лапами. Згодом Лариса Майборода, одна з авторок-початківиць резиденції, куплятиме для наших місцевих песиків і котиків смаколики. І шоколадки – для мене.

 Лариса Майборода       

В обід Банді приніс півнаплічника рівненьких підберезовиків, а дорогою під час нашого походу «до міста» – знайшов іще один. Павло згадав прогулянку із Лишегою та Винничуком серед лісу, тоді Лишега зірвав гриб і просто-таки відкусив частину шапочки. «Це виглядало дуже органічно, як поезія». Думаю, Банді теж органічно виглядатиме з надкушеним грибом.

Банді Шолтес

Зліва направо: Павло Матюша, Банді Шолтес, Анастасія Левкова, Ірина Даневська, Катерина Девдера, Катерина Бортняк

Та Лишега взагалі, – підхопив тему Павло, – як був в Америці, закентувався з одним корінним.

Так, так, то був індіанець Рік, – підтримала Катя Девдера, чия дисертація порушувала питання авторського міфу і діалогізму в поезії Лишеги. Її довга спідниця кольору індиго у дрібну квіточку мало не торкалася порепаної, як чорний хліб, гірської дороги.

Опора, а не ґратки

Ми зовсім різні. Ми пишемо у різних жанрах, різних стилях, різних життях, зрештою. У нас різні улюблені поетичні фігури і підходи до роботи. Резиденція – це ідеальний серіал-трилер, де геть різні люди, які за жодних інших умов не опинилися б отакою компанією у віддаленому готелі серед гір. Проте ми обрали зробити із наших різностей синергію, де кожен може додати свій штрих.

– А як ви пишете? – питає Павло після наших чергових читань. – Куди заведе чи за планом?

– Я називаю своє писання мозаїчним. – Настя Левкова вже зібралася йти і дужче закуталася у плед, аби його краї не підмітали підлоги. – На моменті спалаху, який може тривати пару років...

На повільному горінні, – доповнює Павло.

Так. Я можу писати окремі уривки, і потім дивлюся: отут вимальовується сюжетна лінія, значить, сюди трохи додати, тут дописати. Тоді я вже маю план і працюю за ним.

У мене йде кількома чернетками, – відповідає Катя, пильно вдивляючись у повітря перед собою, ніби у ньому бачить свою думку, – на етапі першої чернетки я знаю, що у мене є, наприклад, два герої і що я хочу розповісти про них історію. Далі, на етапі другої чернетки, я пишу питання, які маю до історії, і доповнюю її, а вже від третьої – коригую мову.

Так виглядає робоче місце на літрезиденції: дворик готелю

Письменниці за літературною розмовою. Зліва направо: Анастасія Левкова, Ольга Сидоренко, Катерина Девдера

Свої художні репортажі я пишу мозаїчно-чернетковим способом. Для початку обов’язково приділяю безроздільну увагу роботі «в полі», тобто безпосередньо на місці, а потім уже формую текст. На літрезиденції моєю роботою «в полі» були «Репортаж_нотатки», які я писала зазвичай надворі: так приємніше, навіть якщо на тобі два пледи. «У полі» прагну зібрати якомога більше таких фрагментів мозаїки: кольори, настрій, запах повітря, звуки; тоді легше даватимуться чернетки, яких точно буде більше за три.

Ольга Сидоренко

А от я пишу за принципом «куди заведе»: коли сідаю за есей, то ще не знаю, яка його фінальна точка, – відповідає Оля Сидоренко (теж із резидентів-початківців). У Олі все структурується під час самого письма: на лекціях вона малює на планшеті павутинки схем і ескізів. 

Це працює, я думаю, саме для малих форм, довгу форму, наприклад, роман так не напишеш, – коментує Павло, – у романі є правила, обов’язкова «матчастина» як, зрештою, і в інших жанрів. Якщо їх не дотримуватися, ти просто не напишеш роман, це буде вже щось інше. Правила далі можна наповнювати ідеєю, «м’ясом» твору.

Проте чи не обмежує форма авторську думку і замисел? Катя відкладає свій великий візерунчастий блокнот, який усім нагадував книжку:
 

Як зробити так, щоби ґратки форми були опорою, але не кліткою? – питає Катя.

Не структура є способом авторського голосу. Автор проявляє себе найсильніше на рівні задуму, де оця «Божа іскра» проявляється найсильніше, і далі, коли нашаровує «м’ясо» на саму структуру. Це як, наприклад, ми сідаємо писати сонет, у нього є певна форма, як нам вона не підходить, ми кидаємо сонет і йдемо писати верлібри. Просто якщо не дотримуватися структури певного жанру, він перестає бути собою, – відповідає Павло. 

Але як бути з декількома відсотками письменників, які вийшли за рамки свого жанру, і цим стали відомими, наприклад, Джеймс Джойс, почасти Джуліан Барнс і Вірджинія Вульф? Вони свідомо не слідували формі, проте у їхньому випадку це стало елементом прогресу.

Так, але таких одиниці і саме вони рухають роман, – відповідає Павло на мій коментар. – Але ці надлами правил у кожного письменника не дуже великі: можливо, 10%-20%. Кому вдасться переламати на 100%, той створить же новий жанр, або паралельний. За такого розкладу роман залишиться, проте на додачу буде оце щось нове.

Що ж буде з жанром роману залишилося питанням для іншої дискусії.

На резиденціях пишуть?

Нам принесли посмажену в сметані і притрушену дрібкою кропу чергову порцію грибів, а Банді запропонував до вечері додати пікантний (читати – майже пекельний) гуляшкрем – ще один «хедлайнер» нашої резиденції. Я приєдналася до компанії згодом, коли, не дописавши абзац у «Репортаж_нотатки», сіла пригубити місцевої настоянки на шишках, до якої мені вручили шматок білого хліба із гуляшкремом.

Посвята гуляшкремом

– Та якщо що, доїдати не обов’язково.

– Та ж я не буду, то на характер.

– А хтозна, раптом, то така посвята в письменники зараз.

Ми засміялися, я ще пару разів лизнула гуляшкрему: посвятилася, але не повністю. Чи то дописати абзац до «Репортаж_нотатки», щоб компенсувати посвяту іншим способом? Проте нотатки писалися все коротші та все обірваніші, а відновлювати з пам’яті за якимось емоційним абзацом виявилося не те щоб непосильно, але так, ніби з арматури намагаєшся уявити сам бетонний будинок. 
 
Ми майже всі помістилися за столиком у самому куточку ресторану «Карпатського затишку» (місце цьогорічної резиденції) і жалілися одне одному, що майже нічого ще не написали:
 

– Та ми і не пили, – напівжартома сказав Павло. – Коли я дописував книгу у Парижі, мене дуже стимулювало те, що напередодні я мав хороший вечір із друзями, і після обіду теж матиму, тому між тим писалося дуже активно, бо треба ж встигнути.

То такий є «ліричний бодун», проте ввечері ти ніяк не вгадаєш, буде він, чи «постільний режим», – витягнувши на стіл гуляшкрем, окреслив все термінологічно Банді. – У мене так буває, що написане тверезим – рівне і, я б сказав, посереднє, а п’яне письмо може бути як повним непотребом, так і мати дуже цікаві речі, які, звісно, і тверезим можна написати, проте довше.

Мені здається, це як вивільнення від страху, чи щось подібне, – Настя підтягнула вище тонкий пледик із ресторану. – У творчості багато страхів, і хтось так відкриває власний потенціал.

Я прочитав якось «Режим генія» Мейсона Каррі, там він описує режими дня різних письменників, і так подивитися, то жодного тверезого, – сміється Банді.

Насправді, на резиденціях пишуть, але, як правило, не у звичному розумінні. Звісно, для когось вони стають місцем активного письма: Ірина Даневська серед нас усіх спромоглася кожного дня писати новий роман про Ярему Вишневецького і поєднувати це з нашими посиденьками в ресторані і біля багаття, яке ми розвели під час екватора нашого перебування на резиденції. Але загалом ми ходили горами й лісами, дивилися у туман, говорили і співали, ми розуміли один одного, хоча дуже різні, придумали сто один жарт і послухали десяток історій Банді. Ми писали емоцією. Це як росте гриб – вибухоподібно, резиденції – теж як вибух. Писання стається швидко, але спершу треба почекати, відмежуватися від досвіду і відрефлексувати пережите. Літературна резиденція працює в обидвох напрямках і допомагає зрозуміти, що потрібно для написання саме у цей період: спілкування, емоційне пережиття або ж усамітнення для безпосереднього писання.

Психологія творчості 

Я проходжу до свого номеру і бачу, як у кінці коридору, прямо таки у світлі в кінці тунелю, Юля Джугастрянська (кураторка резиденції) сушить свої гриби на пожежних сходах. До цього майданчик на другому поверсі цих сходів обладнав собі Банді для перекурів і сушки грибів. Тепер і Юля, але вже на нашому першому поверсі, продовжує цю традицію. На сходах розвиваються на вітрі довші і коротші нитки із грибними пластинками. Ніби намисто. У 2018 році Юля також була резиденткою Карпатської літературної резиденції, цікаво, чи були там гриби.

Пожежні сходи: місце сили Банді

Юля опрацьовує матеріали для книги про психологію творчості, проект якої презентувала під час власного резидентства у 2018 році. Вона виділяє чотири типи творчості. Автор, що належить до першого типу,  прагне виплеснути надлишок емоцій, представникові другого – важливо бути почутим або привернути увагу об`єкта своїх емоцій: людини, в яку закоханий, свого кумира чи гуру. Автор із мотивацією третього типу готовий працювати над текстом і його постійно доповнювати, а також ним заробляти. Четвертий тип мотивації легко впізнати за тим, що автор і текст повністю відокремлюються одне від одного: відбувається роз`єднання, як фізично, так і емоційно. Рефлексую до ранішої бесіди із Катею-тезкою, яка саме говорила про те, що під час виписування вона вивільнюється від емоцій, яких дуже багато, і це працює як певна терапія. 

А ти можеш ось так сісти і почати писати вірші? – якось запитала в неї Настя.

– Я зазвичай пишу ранкові сторінки і слухаю музику. І так через сторінки інколи проходить рядок, який засідає в голові, тоді я починаю з нього розкручувати поезію або прозу.

– Я називаю це «станом спокою писаки», в якому нема емоції, що запускає творчий процес. Тоді ти себе з нього виводиш музикою або чимось іншим, проте чи достатньо цього для естетичної форми… А в тебе є окреме розділення, коли ти пишеш поезію, а коли – прозу? – підхоплює Павло.

– Я думаю – ні, воно все йде якось разом.

Катерина Девдера

Павло називає таку внутрішню суміш «первісним бульйоном», коли в голові одночасно варяться ідеї, форми, проза, поезія, але якщо це все, як воно є, вилити на читача, він взагалі не знатиме, що відбувається. Трохи згодом настає стадія «деміурга», який розділяє «первісний бульйон» на складові і рухається за межі кордонів своєї бульбашки до кордонів суспільства. Ми, якщо висловитися узвичаєною фразою, краплі в океані: довкола нас – океан, і щоб комунікувати з ним, треба прийняти його правила.

Мільйонери замовляють музику 

Ми тут – як мільйонери, принаймні в мене таке уявлення про життя мільйонерів, – Павло поділився новим жартом літрезиденції, який вони з Банді вигадали, поки йшли на нашу зустріч із читачами до Народного дому Славськ

Та ні, справжні мільйонери не виставляють це напоказ, – відкинула я пасмо волосся і відсьорбнула карпатського чаю.

Ну, та ми ж тільки-но стали мільйонерами, згадай себе в той час.

Ну, я просто сумлінно працювала, і тому мій перший мільйон не викликав шаленої такої радості. Літак у мене є. І гвинтокрил, тільки майданчиків для нього мало у Львові.

– Ну, раз ми всі втрьох мільйонери, то давайте будем як за одно.

Так і почалася наша мільйонерська тусовка на трьох із Павло і Банді, а згодом і на нас усіх – вісьмох мільйонерів Карпатської літературної резиденції: Банді Шолтес, Павло Матюша, Анастасія Левкова, Ірина Даневська, Катерина Девдера, Лариса Майборода і я – Катерина Бортняк, або Маленька Кет, як мене називали на резиденції, аби не плутатися в Катях.

Голова не забита марудними питаннями побуту, перед тобою три рази на день ставлять їжу і заносять тарілки, постіль і рушники міняються ніби самі собою. Так вивільнюється неохопно багато часу для писання, а що більш вірогідно – спокійного обдумування ідей. Для книг потрібен цей вибух, як у гриба, за ним іде спад, під час якого набиратися ресурсу для наступного твору приємно саме так і саме в такій атмосфері. На фоні – гори, що скидаються на густі і місцями червонувато-жовті броколі, в ресторані із панорамними вікнами завжди грає музика: інколи (дуже рідко) джаз, а частіше – підбірки типу chill out mix.

– Я не можу писати під музику. – Я перестріла Настю за обідом, коли саме дописувала тези з її лекції (на літрезиденції впродовж місяця відбулося десять лекцій від резидентів та запрошених гостей, я була відповідальна за конспектування). – Колись, як жила у блоці в гуртожитку, то могла, а зараз – ніяк. Можу вмикати тільки для симулювання певної атмосфери, як коли писала “Старшокласницю-першокурсницю”.

Я, навпаки, без неї не можу, – Катя озвалася зі свого нагрітого місця у кутку ресторану, де зазвичай я її бачила зранку. – Пам’ятаєте, як у “Король говорить” герцогові Альберту вмикали музику, і це дозволяло йому позбутися затинання? Я десь так само вмикаю музику, щоби вивільнитися, бо в тиші не напишу і рядка.

Катерина Бортняк

Я вмикала музику, щоби позбутися зайвого шуму, а зараз — щоби створити свою тишу. Тиша сама по собі для мене пласка, навіть без сторонніх звуків, а ось із супроводом Ганса Зіммера чи Людовіко Ейнаунді набуває глибших напівтонів, у які вписуються відтінки слів. 

Анастасія Левкова

У кімнаті Насті нам вісьмом зовсім не тісно. Останній вечір, 15 вересня. Ми вже досиділися до останнього в ресторані, де по черзі вмикали улюблені пісні з ноута, який нам дозволили серед ночі під’єднати до колонки, дуже різні, проте в цьому і була суть: Nightwish, Rammstein, Doors, Amy Winehouse, Niagara, Blondie та інших, які я вже не згадаю. Напевне, це привід написати знову в наш чат (наш заїзд має свій чат на ФБ) і спитати так, ніби це все було вчора. У Насті ми підписували книжки, сиділи на підлозі, сміялися і жартували. Банді запропонував по черзі послухати в навушниках угорську пісню Most mulik pontosan. «Я її ніколи не слухав так», – сказав він. А ми поготів ніколи. Вона починається спокійним мелодійним заспівом, майже без музики. Здається, що мають ось-ось поверх кадру піти титри. Усі продовжують сміятися і говорити, проте віддаленіше, ніби всередині купейного вагона, що світиться назовні м’яким жовтим світлом і потрохи вирушає у туман, той самий, що сліпив кожного ранку з тераси готелю.

Опісля

Скільки з вами можна прощатися, – говоритиме Катя щоразу, як ми перетинатимемося на львівському BookForum кількома днями після КЛР,  – важко кожного разу прощатися наново назавжди.

А назавжди і не треба. У нас є Ужгород із презентацією Павла наприкінці жовтня, Хмельницький, Київ, Львів зрештою.

Я попрощалася вже зі всіма, тільки з Катею довше пройшлася мокрими львівськими вулицями, де всі кольори злазили з будівель і дерев та розчинялися в осінніх калюжах. Ми заспівали «Can’t help falling in love», однакові у своїх червоних шкірянках і під зелено-сірими парасольками з лого КЛР. Ми всі писатимемо. В усіх сенсах цього слова.

Резиденти у Львові. Зліва направо: Павло Матюша, Катерина Бортняк, Ірина Даневська, Анастасія Левкова, Катерина Девдера, Марія Титаренко (організаторка), Олена Созанська (організаторка), Богдан Коломійчук (співзасновник)

P.S. Серед урбаністичного пейзажу осіннього Львова, коли вже усіх відпустила і пірнула у навчання, що почалося непомітно, я згадую… ліс. Дуже густий по краю і лункий всередині. Він не пускає переплетінням колючих гілочок і густо розрослим корінням, що випинає з землі, наче розпечені спекою вени. Проте і спеки вже нема, осінній вітер пробирається глибоко під шкіру, і ти знову вдягаєш два шари одежі, які поспішно зняла, піддавшись оманливому осінньому сонцю. В лісі сиро і пласко. Здається, що гористість поділася разом із травою і сонцем. Листя, що вже почало опадати, надійно вмурувалося у ґрунт, з якого стирчать поодинокі фіолетові сироїжки. Звуки з пагорбів сюди не долітають, тому лісові доводиться творити свою мелодію, природно-штучну. «Гуууууу», – проходжу занадто близько до високовольтних дротів, «Шлшлшлшл» – вдаряються один об одного листки березових крон, «Хрусь-хрусссь», – озираюся під ноги – суха гілляка протяжно завершила своєю партією.               

І, звісно, згадую нас: тринадцятеро навпроти гір, вісім резидентів і п’ять організаторів. Стоїмо й усміхаємося мільйонерською усмішкою: аристократичною і місцями томливою (насправді, жартуємо з кожного-ліпшого приводу). Колись ми зберемося всі тут знову, кожен зі своїм мільйоном, вбрані у футболки «без підтримки грантодавців” (Банді вже має завдання їх задизайнувати).  «Місце сили слова» – кожного разу під час лекцій ми сиділи навпроти банера із цими словами, виведеними прямим зеленим шрифтом. Спочатку мені вони здавалися надто пафосними, проте згодом я відчула: тут справді слова набувають сили, і не тільки написані, але і сказані, запам’ятовані і просто подумані. Я б додала ще, що думки тут набувають тіла, а слова – сили. Проте це можливо лише провідчувати під час цих 14 неймовірних днів літературної резиденції.

Додамо, що про події та лекції від письменників під час Карпатської Літературної Резиденції ви можете дізнатися на сторінці КЛР у Facebook та на ютюб-каналі КЛР тут. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Українського культурного фонду.

Резиденти. Зліва направо: Катерина Девдера, Банді Шолтес, Лариса Майборода, Марія Титаренко, Олена Созанська, Павло Матюша, Катерина Бортняк, Ольга Сидоренко, Анастасія Левкова, Юлія Джугастрянська, Ірина Даневська.           

Катерина Бортняк

Партнерська публікація


Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!