Фото: Антоніна Андрійчук

Фото: Антоніна Андрійчук

Ліки для Гаяне

5758 0
Як одна вірменка знайшла своє призначення у Львові й рятує життя українцям

Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.

Коли Гаяне швидкими кроками переходить назустріч мені дорогу, впізнаю її за усміхом. У неї темні очі та чорне, наче смола, волосся, яке хвильками спадає на сіру кофтину з квітковим візерунком. М'якою ходою вона підходить до мене, ще ширше всміхається і простягає троянду кольору граната.

Небо хмуриться, і, хоч нарешті відчуваємо весняну теплінь, раз у раз зривається вітер. Здається, ось-ось посипле дощ. Ми з Гаяне сміємось із непередбачуваної львівської погоди.

Коли я вперше збиралася до Львова, мені казали, щоб я взяла теплий сарафан. А я думала: чому влітку буду тепло вдягатись? – пригадує Гаяне. 

У 1995 році вона наважилась переїхати до Львова, щоб стати лікаркою. Тоді вся велика родина зібралася проводжати Гаяне у далеку дорогу. Стояли поруч і плакали від смутку. А разом з тим тішилися за неї. Гаяне пригадує, як і сама почувалась тієї миті: уся напружена і водночас щаслива. Її сльози змішались із радістю за змогу навчатись і за нове місто, яке чекало попереду.

Уже двадцять років Гаяне Чнгрян працює у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги кардіологинею. Також вона є кандидаткою медичних наук і викладає у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького на кафедрі сімейної медицини факультету післядипломної освіти. А ще вона очолює жіноче товариство Львівської обласної вірменської громади «Ахпюр».

Коли переїхала до Львова, Гаяне вагалася, чи зможе тут жити. Зараз не уявляє свого життя без нього.  

Перше слово

«Лікар». Таким було перше слово, яке вона мовила зовсім маленькою. Гаяне цьому й досі дивується. Адже вірменською воно звучить досить складно – «бжишк».

Коли дівчина вперше побачила цей світ і заплакала, її мама взяла пуповину і вкинула в лікарчину кишеню. Такою у вірмен є забобонна традиція: якщо кинути пуповину немовляти до якогось спеціаліста в кишеню чи сумку, тим фахівцем воно і стане. 

Маленька Гаяне

Мама Гаяне все дитинство просила доньку, щоб та вивчала медицину. Та й вчителі казали, що бачать її лише лікаркою. Однак Гаяне хотіла продовжити татів шлях – стати математиком. До всього, дівчина боялася крові й думала, що не зможе допомагати хворим. 

Бабуся Гаяне пече лаваш

Та з часом дедалі більше схилялась до того, щоб спробувати себе в медицині. Аж раптом у десятому класі дізналась, що для вступу у медичний університет можна здати фізику, яку Гаяне добре знала й любила. 

Гаяне зі своєю найближчою подругою Алвіною

Це і стало поштовхом до того, щоб вступати в медичний. Тоді вона заявила батькам, що буде лікаркою. Коли тато почув це, у нього на очах виступили сльози.

Гаяне пішла складати іспит із хімії, щоб вступити в єдиний у Вірменії медичний університет. Тричі вона вставала і казала, що в задачі щось не те. Дівчина подала на апеляцію.

Гаяне грає на піаніно

Та вступити у медичний університет у Вірменії їй так і не вдалося. Через високий конкурс і корупцію. Тоді батько Гаяне саме був у відрядженні у Львові. Колега розповів про Львівський медичний університет і порадив його доньці спробувати свої сили там. Гаяне подала документи туди — і вступила. Прилетіла літаком до Львова, де її зустрів батько. 

Країна каменю і води

Але все почалося у маленькому невеличкому містечку Ґавар – малій батьківщині Гаяне. 

У Ґаварі сувора з холодними морозами зима, але інші пори року – теплі та сонячні. Своїх земляків Гаяне теж пригадує як сонячних людей. На березі глибокого озера Севан із чистою водою серед гірської місцевості є музей хачкари – каменю з різьбленим зображенням хреста, що є святинею для вірмен, і алфавіту – ще однієї святині.

Найбільш властивий Вірменії камінь зветься туф. Він рожевого кольору. Тому Єреван називають рожевою столицею, а саму Вірменію – країною каменю і води. І у Єревані, і на малій батьківщині Гаяне на вулиці стоять хачкари, біля яких подекуди є і джерела, з яких ллється газована мінеральна вода. Чиста прісна вода у Вірменії є практично повсюди. Тут у людей є доступ як до природних прісних, так і до мінеральних вод.

З дитинства й дотепер улюблене місце Гаяне – гори. Вони простягалися біля її будинку. Змалку навесні разом із мамою та бабусею Гаяне ходила збирати рослини біля підніжжя гір. Потім ці рослинки – морківниця, чебрець, різак, щавель кінський – тушили на маслі та додавали яйця. Часто ходили збирати рослини цілим сусідським кварталом. Сусіди у Ґаварі як одна сім’я. Разом збиралися пити каву. Разом святкували свята. Зв’язані між собою дружбою і родиною.

Найприємнішим місцем у той час для жінки був дім бабусі Лаури. Жартома Гаяне називає її «медиком без диплома». Це тому, що Лаура завжди мріяла працювати лікаркою. Навіть вступила в медичний університет, але не завершила навчання. 

Гаяне зі своєю бабусею Лаурою

Хоча заробляла на життя інженерією, справою її життя все ж залишалася медицина. Доглядала рідних і допомагала їм, як медсестра. А ще бабуся Лаура любила плекати сад, вишивати і в’язати. Цього вона навчила й Гаяне.

Прадідусям Гаяне Анушавану, Араму, Гайрікові та їхнім батькам під час геноциду 1915 року вдалося втекти і врятуватись Їхні діти розповідають про це як про чорний день для вірмен.

Геноцид розсіяв вірменів по всьому світу. Немає місця, де немає вірменів, – каже Гаяне.  

Чорний день 

Міграцію вірмен по всьому світу, зокрема й до Львова, спричинив геноцид вірмен. Його організували 1915 року. За деякими даними, він тривав аж до 1923 року. Основними організаторами вважають лідерів політичного руху молодотурків в Османській імперії: Талаата-паша, Джемаля-паша, Енвера-паша і керівника «Особливої ​​організації» Бехаеддіна Шакира. 24 квітня 1915 року молодотурецькі правителі наказали зібрати всю вірменську інтелігенцію в Стамбулі й депортувати. Багато кого з них того ж дня вбили. Цей день прийнято вважати Днем геноциду вірменського населення. У 1915-1916 роках сотні тисяч вірмен загинули під час масової депортації з Анатолії в сирійську пустелю та інші малопридатні для життя місця. 

Згідно з даними Міжнародної асоціації дослідників геноциду (IAGS), загинуло понад мільйон людей. Уперше, 1965 року, геноцид вірмен офіційно визнав і засудив Уругвай. 1984 року це зробив Міжнародний кримінальний суд, а 1987-го — Європейський Союз та підкомісія ООН із запобігання дискримінації та захисту меншин. Геноцид вірмен офіційно визнали й засудили США, Канада, Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія, Аргентина, Бразилія, Чилі, Росія, Польща, Греція, Кіпр, Словаччина й низка інших держав. Президент США Джо Байден у суботу 24 квітня 2021 року, в день, коли відзначають День пам'яті жертв геноциду, виступив із заявою, в якій визнав геноцид вірмен. В Україні вшановують жертв вірменської трагедії, однак офіційно не визнали ці події геноцидом.

Окрім трагічних подій 1915 року, було ще кілька хвиль еміграції вірмен до Львова. Перша відбулася протягом ХІІІ–XIV століть і була наслідком зруйнування Вірменії монголо-татарами 1239 року. Ймовірно, перші вірмени переселялися до нашого міста не безпосередньо з Вірменії, а передусім з Криму. Ще одна хвиля вірменської міграції до Львова сталася в останній чверті XIV століття, коли мамелюки захопили останню середньовічну вірменську державу — Кілікію. Інша хвиля міграції вірмен відбулася у 70-х роках XV століття. Тоді вірмени переселялися з Криму, адже 1475 року турки захопили Кафу, де була велика колонія вірмен.

Потемнілі очі

Половина дитинства Гаяне припала на війну. З 1988 року по 12 травня 1994 року у Вірменії точилася війна, переважно за контроль над регіоном Нагірний Карабах. Роками в будинку, де жила Гаяне, не було ні світла, ні газу. Уже 15-річна Гаяне жила певний час у Єревані, там вмикали світло на 45 хвилин удень. Її рідне місто було недалеко від столиці, де батьки теж мали помешкання. Туди Гаяне приїжджала додатково займатись хімією і біологією, щоб добре підготуватись до іспитів. За 45 хвилин поспішали приготувати поїсти, випрати одяг і попрасувати. Коли Гаяне готувалась до іспитів, мама закутувала її ноги ковдрою і так при свічці цілу ніч дівчина вчилась. 

Уся країна була в жалобі. Транспорт не ходив, тільки літак міг пролетіти, та й то невідомо було – може, у нього стрілятимуть? Із постійним страхом за себе і своїх земляків сусідили дружба й любов. Навіть у такі тривожні часи в когось із сусідів встановлювали акумулятор, щоб по телевізору дивитися серіали – «Санта-Барбара» та «Рабиня Ізаура». Була черга, в чиєму домі сусідів дивитися серіал.

Із середини XIX століття православні вірмени були під мусульманським тиском. Матері боялися, що турки чи перси заберуть їхніх доньок. Тому й дотепер, за словами Гаяне, залишився страх, що вірменські сім'ї будуть не такі щасливі, коли народиться донька.

Від 27 вересня до 10 листопада 2020 року тривав другий спалах Карабаської війни. Через війну донині у вірменських матерів лишається ще й побоювання, коли народжується син. Часом навіть жартують поміж собою, що більше люблять синочків, бо є страх, що  одного дня ті не повернуться додому.

Вірмени були зі світлим волоссям і синьоокі. У піснях ми співаємо, що від горя вірменські очі потемніли, – пояснює Гаяне.

В одній з таких пісень є тужливі рядки:

І почорніли очі вірмен,

І почорніло волосся вірмен,

Так само, як стіни наших осель,

Що зруйнувались, як доля вірмен...

Але відновились оселі вірмен,

І знову світяться очі вірмен.

Далека наїрська берізка

Коли 1988 року о 12:41 північно-західною частиною Вірменії прокотився землетрус, вщент зруйнувалися місто Спітак і 58 сіл. Тоді загинуло щонайменше 25 тисяч людей, а 514 тисяч залишились без даху над головою. 

Лихо не оминуло і Ґавар. Того дня п’ятикласниця Гаяне була на занятті у школі, що під горою. Школярі писали твір на тему «Нещастя». Задні парти у класі почало трусити, але всі гадали, що це так жартує «задня парта», підігруючи до теми твору. Тато Гаяне, який тоді працював завучем школи, одним із перших усвідомив, що почався землетрус. Тоді він повідчиняв усі двері і наказав виходити надвір.

Це був жах. Хтось у паніці бігав, люди падали одне на одного. А я все дивилась на землю. Мені здавалося, що земля має відкритись, – згадує Гаяне. 

Попри землетрус і затяжну війну, Гаяне згадує своє дитинство як щасливе. Батьки виховали її із братом Кареном у любові. Сім'єю вони подорожували до Москви, ходили в камерний, оперний і ляльковий театри та музей авіації у Вірменії. А на свята мама Гаяне співала. Її запрошували співати в оперний театр. 


Велика родина Гаяне

Гаяне пригадує, які колискові співала їй мама. А потім і сама тонким голосом наспівує кілька рядків тужливої пісні вірменською. Це рядки про красиву, як берізка, вірменку. Далека наїрська (Наїр, Найріан – так вірмени називають свою країну, – авт.) берізка – це ностальгія за тим вірменським, що залишилось на території Туреччини.

Сила молитви

Гаяне проводить мене до ресторану вірменської кухні «Пара Джанов і Портвейн». На тарілках із синіми візерунками нам подають гарячий женгалов хац із гранатом. Женгалов хац – вірменський різновид хліба. Гранат – одна з найпоширеніших начинок. Його, як і трави, додають всюди. Та й у наших склянках – гранатовий лимонад.

Із гранатом як символом сім'ї та вірменського народу пов'язано чимало вірменських традицій. На Новий рік священник передає у кожну сім’ю гранат. У пиріг «мічінґ», який печуть із насіння коноплі, кладуть зернятко граната. Якщо комусь трапився шматочок, де є це зернятко, той буде цілий рік щасливим. А в закоханих вірмен є традиція так носити у руках гранат і стискати його, щоби всередині утворився сік. Наречена має зробити дірочку і його випити. 

Ми смакуємо вірменським хлібом і розмовляємо, а між тим що двадцять хвилин Гаяне дзвонять її пацієнти. Офіційно її рабочий день у лікарні швидкої допомоги на Топольній завершується о 16:40. Іноді вона зайнята до 19 у приватній клініці. Та кардіологиня завжди повертається пізно і дозволяє телефонувати своїм пацієнтам і студентам-інтернам у будь-який час. Разом з тим Гаяне активна у громаді і церкві. Очолює жіноче товариство, в якому, крім організації свят, підтримує вірменських жінок і допомагає вирішувати їхні проблеми.

Лікарка Гаяне Чнгрян у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги Львова

У Гаяне знову дзеленчить телефон. Навіть після розмов із сімейними лікарями чи вузькими спеціалістами пацієнти телефонують їй і просять поради. 

А які нематеріальні ліки для серця допомагають вам? – запитую у Гаяне.

Моя молитва дає мені сили. Я вірю в Бога і тільки завдяки молитві можу бути сильною.

Слухати серце

Щодня від самого рання до пізнього вечора Гаяне кипить у роботі. На фасаді Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Львова видніється мурал: лікарка тримає в долонях серце, маленька дівчинка з ведмедиком у руці пускає повітряного змія, між ними проходить кардіограма, а хлопчик виводить пензликом знизу «Дякую». З іншого боку під широкі сходи під’їжджає машина швидкої допомоги. 

На фасаді Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Львова видніється мурал

У кабінеті лікарка в окулярах розглядає медичні картки та журнали своїх пацієнтів. На одному краю стола – стосик документів, на іншому – модель серця й довідник лікарських засобів. Вона перемовляється кількома словами з колегою – ось-ось почнуться заняття. То й треба поспішити, щоби вчасно підписати журнали і бути разом з інтернами.

Гаяне легкими кроками виходить з кабінету в Центрі серця та судин лікарні «на Топольній». На ній – коротка кремова сукня під білим халатом. Взута у білі туфельки. На обличчі – блакитна медична маска. На шиї висить стетоскоп. З одного поверху на інший збігає по сходах і на ходу то підказує щось розгубленим людям, то перекидається словом-двома з лікарями. Підбігає до колеги, та передає їй документи, а Гаяне розповідає про лікування однієї з пацієнток.

Лікарка Гаяне Чнгрян спілкується із колегою-кардіологом

А потім виходить назустріч їй, давній своїй пацієнтці, рудоволосій пані Оксані. Окрім хворого серця, вона ще й важко перенесла коронавірус. Гаяне в масці, як і її пацієнтка, розпитує, як у неї справи, як почувається її мама. Заспокоює. Проводить до медсестри, яка робить кардіограму. Просить почекати в коридорі, а далі – зайти на ехокардіографію. Після обстежень Гаяне ще раз оглядає її. Слухає серце. Повністю оглянувши, коригує лікування. 

 Гаяне спілкується зі своєю пацієнткою Оксаною

З початком пандемії в роботі Гаяне додалось клопотів і хвилювань. Змінився формат навчання: тепер учити медицини студентів довелось онлайн. Це було новим для жінки й посилило її відповідальність перед студентством. Щоразу вона запитувала себе: як доходить інформація? Як вони це сприймають? Як засвоїли матеріал? Боялась і за те, щоб покликати до себе на огляд пацієнтів, аби не наразити їх на ризик отримати ковід у лікарні. Тому спершу за можливості розпитувала про здоров’я пацієнтів онлайн.

А що в моїй роботі такого особливого? Ну, я просто люблю своїх пацієнтів, – раптом обертається до мене і розводить руками Гаяне.

Це нині Гаяне все здається звичним. Нічні та денні чергування. Складні випадки. Та коли уперше чергувала вночі – ноги тремтіли.

Санітарки просили не переживати, не ходити по коридору й дати пацієнтам поспати. А ти думаєш: не дай Боже пацієнту буде погано, а я не встигну. Завжди не маю спокою, якщо чергую.

Лікарка Гаяне Чнгрян стоїть біля навчального імітаційного центру

Питаю про найскладніший випадок у її практиці. Гаяне розповідає про пацієнта, якого готували до трансплантації серця. Зайшла якось у реанімацію – побачила, що йому вже недобре. Роками вона спостерігала за ним. Будь-яке погіршення здоров’я могло б завершитися критично.

Чоловіка вирішили везти на трансплантацію аж до Італії. Гаяне весь час була на зв'язку і з тамтешньою клінікою, і з авіакомпанією. Усе для того, щоб чоловіка добре довезли й він пережив переліт. Відтоді скоро мине два роки. Нині цей пацієнт почувається добре. Через кілька місяців після того випадку трансплантацію серця почали робити і тут. 

Я люблю кожен мій робочий день. Найприємніше, коли пацієнти одужують і йдуть додому. Коли інтерни стають лікарями і я радію, що вони гарні спеціалісти.

Серце – важливий орган. Уважність має бути на високому рівні. Бо найбільш життєво небезпечні ускладнення виникають у кардіологічній практиці. Ці ускладнення не можуть чекати день-два, а деякі навіть годину. 

Сьогодні Гаяне обстежила чотирьох людей у державній лікарні й чотирьох – у приватній. Підготувала інтернів до іспиту.

Гаяне разом із колегами роздивляється документи і обговорює лікування своїх пацієнтів

Пізно ввечері лікарка повернулась додому. Нагодувала дітей і заколисала найменшого шестирічного сина Нарека. Він приходить із садочка й по тому навчається в IT-академії для дітей. Цього року піде до школи. У Гаяне та її чоловіка Карена є і старший син – 17-річний Гамлет. 

Коли жінка виходить за двері лікарні, її робочий день не завершується. І далі телефонують пацієнти і студенти Гаяне. У пораді вона не відмовляє нікому. Вкотре натискає зелену кнопку, слухає і м’яким голосом відповідає.

Люблю свою професію. Як я могла бути кимось іще? Якби я знову вибирала, де жити, то обрала би Львів. 

Такі ми лікарі

Ми заходимо в темний, стишений і майже безлюдний вірменський собор у центрі міста. Гаяне купує шість тоненьких свічок: три собі й три мені.

Помолимося за нашу зустріч. Часто люди питають, де ставити за здравіє, а де за упокій. Але тут важлива молитва.

І ми молимося. Кожна про себе і кожна про своє. Вогники тоненьких свічок відбиваються і розмиваються у наших очах.

Йдемо до дверей, аж тут Гаяне на мить спиняється і зводить погляд до стіни. Показує малюнок, на ньому зображені святі, що тримають предмети, кожен з яких символізує органи чуття. А далі торкається троянди в моїх руках і звертає мою увагу на стелю собору. Вона – у вигляді такої самої квітки.

Троянда як шлях до Господа. Вона красива, але з колючками. Треба пройти весь шлях, щоб дійти до Бога.

Наостанок прошу Гаяне зачитати для мене її рідною мовою вірші поетки Галини Крук, які я недавно побачила у вірменському перекладі. Стиха ллється рядок за рядком поезія. А Гаяне подивовано мене запитує: «То Галя Крук такі гарні вірші пише?» І розповідає, як колись разом з нею збирала допомогу, коли в Україні була Революція Гідності

Такі ми лікарі. Не можна жити в країні і не любити її. Тато мене так навчив. Підтримую своїх друзів на Майдані і дотепер, – пояснює Гаяне. 

І додає:

У мені точно два серця б’ються.

Антоніна Андрійчук

Фото авторки

Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жаб'юк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав


Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!