Львів не вперше потерпає від світових пандемій. COVID-19 – лише одна із них. Починаючи з XIV до середини XVIII століть, у місті було зареєстровано близько 50 епідемій, і то в джерелах зазначали лише ті, які тривали не менш як рік. Ірина Колодка з ЛКП «Бюро спадщини» про те, як і які найбільші масові хвороби переживало місто і його мешканці у своїй історії.

Моровиця 1594-1599 років та життя міста під час епідемій

«Мор гірший від татарина, бо татарина видно, а зараза невидима», – казали тоді львів’яни.

Хоча у ці складні часи послуги віщунів, травників, цирульників та знахарів мали попит у населення, але і вони були безсилі проти такої загрози. При найменшій появі «моровиці», хто тільки міг, тікав з міста. Іншим залишалось надіятись на вдачу, адже через брак грошей доводилось перечікувати хворобу в самому її епіцентрі.

«В той час під поняття «мор», «моровиця», або ж «погане повітря» підпадали і чума, і холера, і віспа, і тиф. Бідний завжди мав більший ризик захворіти на них. До того ж рівень медицини у ті часи був на дуже низькому рівні», – розповів директор Музею історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина Олександр Канчалаба.

Панорама Львова. 1618 рік. Автори: Г.Браун, А.Гогенберг

Для уникнення масових заражень людей, на під’їздах до Львова біля Галицької й Краківської брам та Єзуїтської хвіртки, ставили карантинну сторожу, яка здійснювала контроль. Також перекривали вхід до міста. А інші заходи відбувалися як і тепер: закривали школи, скасовували ярмарки, збори, забави, обмежували скупчення людей, а торгівлю обмежували до продажу продовольства та найнеобхідніших речей.

Заражених львів’ян скеровували до найближчого шпиталю, одяг та особисті речі спалювали, а померлих ховали за кошт міста. Усі прояви найменшої паніки суворо каралися.

«Послугами лікарів могли користуватися лише найзаможніші містяни. У місті працювали також шпиталі. Найдавнішим та найбільш відомим вважався шпиталь Святого Духа, який налічував майже 22 приміщення. На його місті зараз розташований пам’ятник Іванові Підкові. На початку ХVII століття при шпиталі вже діяла лазня. Станом на 1660 рік є запис про перебування 80 хворих. Також за шпиталем була зазначена земельна ділянка на Краківському передмісті, де перепочивали хворі. Пізніше дану ділянку було передано під лепрозорій», – розповів Олександр Канчалаба.

До слова, під Пісковою горою на вулиці Довбуша, 24 знаходився костел св. Войцеха. Він був зведений якраз в пам’ять жертв епідемії мору 1599 року, що забрала життя близько двох тисяч львів’ян.

Пошесть у Львові у 1623 році

За збереженими дотепер записами бургомістра Львова Яна Алембека відомо, що хвороба була занесена в місто ченцем-кармелітом з Кракова. Епідемія швидко поширювалась містом та за його межами, лише серед самих ченців можна було відзначити 15 померлих. Епідемія 1623 року була настільки сильною, що погубила понад третину жителів міста.

В давнину віра в провидіння і патронство святих у часи мору вважались досить сильним чинником боротьби проти чергової зарази. Намагаючись відвернути хворобу від своїх домівок містяни іноді вдавались до крайнощів. Біля будинків складали купки з каміння, в землю закопували вирізану з дерева фігуру у вигляді дівчинки, яка символізувала прийдешню хворобу. А також на вході в домівку ставили кінський череп.

Особливо львів’яни чекали захисту від святих Яна з Дуклі, Станіслава Костки, найбільше від Святого Роха, котрого за легендою покинули люди під час епідемії і лиш вірний собака його виходив та врятував. Безмежна віра в захист святих допомагали пережити непрості часи.

До слова, перед церквою св. Андрія, колишнім костелом Бернардинів, встановлена пам’ятна колона святому Яну з Дуклі – захиснику і патрону Львова.

«У літописах писали, що в часи мору, зараза була настільки сильною що «птиця летіла над містом і падала мертвою». Можна тільки уявити, що переживали мешканці міста у ті часи», – зазначає директор Музею історії медицини Галичини.

Схожі пошесті повертались у місто у 1625, 1642, 1648 роках. Поховання померлих від мору було вирішено проводити за межами міста. На місці сучасного Личаківського цвинтаря якраз був один з таких.

Львів’яни 200 років тому також ретельніше мили руки

Розвиток торгівлі, транспорту, пересування військ допомагали хворобам поширюватися по світу. У першій половині XIX століття світом прокотилися шість пандемій холери. Пік захворювання на наших теренах припав на 1830-1831 роки. Точних даних про захворювання та смертність немає, але відомо, що на території Галичини померло близько 35 тисяч осіб.

У самому Львові смертність становила майже 50% всіх хворих. Основними заходами захисту було інтенсивне миття рук, знезараження води і обов’язкова термічна обробка їжі. В умовах того часу таких приписів було важко дотримуватися.

Для в’їзду в місто були введені певні обмеження. Тих, хто прибував до Львова, зобов’язували мати відповідний пропускний документ, який засвідчував витриманий обсерваційний термін і безпечність їх пересування.

Епідемія «іспанки» у Львові

Початок XX століття став справжнім випробуванням для усіх країн. 18-місячна епідемія іспанського грипу забрали близько 100 мільйонів життів. Велика кількість смертельних випадків переважала серед населення від 20 до 40 років. Упродовж 1918-1920 років від цієї недуги у Львові померло кілька сотень мешканців.

Військовий госпіталь за часів епідемії кінця 1918 – початку 1919 років

Лікарі виявилися зовсім до нього не готовими. Життєво необхідні тести, вакцини, антибіотики для боротьби з хворобою з’являться згодом. Зустрівшись з фатальними наслідками, які принесла пандемія, уряди країн більше зосередились на побудові розгалуженої інфраструктури медичного обслуговування та почали дбати про профілактичні заходи.

У той час Львів не відставав у цій справі, тож у період кінця XIX – середини XX століть відбувся найбільш інтенсивний розвиток медицини, який охопив різноманітні напрямки і широкий спектр діяльності. З закладів лікувального профілю варто було б відзначити Народну лічницю та шпиталь ім. Митрополита Шептицького. Серед діагностичних закладів зазначається Бактеріологічно-хімічний інститут при НТШ. А ще заклади лікувально-профілактичного типу, а саме: протитуберкульозний диспансер, спортова порадня, медико-генетична порядня, порадня матері і дитини, поява низки медичних факультетів.

За величезною організаційною роботою даних структур відповідали «Українське лікарське товариство» та «Українське гігієнічне товариство». Останнє було розміщене у власному будинку Мар’яна Панчишина, де планово відбувалися з’їзди лікарів з усієї України. Саме лікар Панчишин став одним з основних діячів медичної спільноти Галичини у 1920-30-х роках і невпинно проводив свою діяльність до останнього подиху.

Мар’ян Панчишин, автопортрет

У Музеї історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина, за адресою Кармалюка, 3, збереглась велика колекція медичних інструментів, які у XIX ст. у Львові використовували лікарі у своїй практиці.

За матеріалами Бюро спадщини

Ілюстрації: Збруч, Музей історії медицини Галичини, Про Львів

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.