Роман «Місто» Підмогильного: яким був Київ 100 років тому
Валер’ян Підмогильний у романі «Місто» досконало виписав та багатогранно зобразив постать головного героя – простакуватого селянина Степана Радченка. А «небулгаківський» Київ 20-их років минулого століття в розповіді став окремим персонажем. «Твоє місто» радить прочитати цей твір, аби полюбити Київ ще більше.
Роман «Місто» Валер’яна Підмогильного, написаний у 1927 році, став першим українським урбаністичним романом – новaторським зa змістом і формою. Розповідь про місто тa людину в ньому ввібрала риси європейських ромaнів XIX – початку XX століття авторства Оноре де Бaльзaкa, Гі де Мопaссaнa, Aнaтоля Фрaнсa, Стендaля тa інших.
В українській літературі до Валер’яна Підмогильного ніхто з прозaїків не розкривав тему підкорення міста селянином. Ба більше, автор зобразив головного героя Степана Радченка під незвичним кутом особистісної психології та своєрідної філософії. Зокрема, його самореалізацію, літературну діяльність та стосунки з жінками.
Головний герой у Києві 20-их років ХХ століття
За сюжетом молодий провінційний юнак Степан Радченко вирушив підкорювати столицю, отримавши направлення на навчання в економічному інституті. Він робить свої невпевнені кроки на шляху до великих змін. Спочатку він переживає важкі часи самореалізації в «новому світі». Його все зачаровує, але лякає, вабить, але відштовхує.
Київ вороже зустрів і не раз випробовував юнака: невлаштований побут, життя у корівнику, напівголодне існування, глибока самотність та ніяковіння від усього незвичного, чужого, іншого. Все це заважало досягти бодай чогось у великому місті, але згодом прийшов і успіх, і визнання. Разом із тим автор показує нам, як місто здатне змінити людину.
Серед усього іншого варто оцінити новаторство Валер’яна Підмогильного, яке полягало в тому, що Київ теж постав у творі як один із героїв.
У цьому романі автор вдався до докладних описів Києва, його вулиць, площ та навіть інтер’єрів помешкань усіх героїв.
Перше знайомство Степана Радченка із Києвом почалось з Подолу. Хлопець добирався до Києва з рідної Черкащини не через залізницю, а пароплавом, кінцева зупинка якого була – Поділ, встелений по обидва береги піщаним пляжем, де ніжились на сонці люди.
Труханів острів. Поч. 1930-х рр.
Загалом Поділ автор описує зневажливо: «Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну».
Переповнений автомобілями Нижній Вал, де оселився Радченко, у 20-х роках минулого сторіччя був взагалі безлюдним та пустельним, засаджений «рядами низеньких старомодних будинків, які кінчалися коло берега обдертими, давно не мазаними халупами, півкварталом нижче з вулиці зникала і бруківка, і пішохіди». Більше того, його мешканці тримали цілу господарку – корів і птицю.
Письменник велику частину роману присвятив прогулянкам Степана Києвом, зокрема Старим містом. Головний герой найчастіше прогулювався Хрещатим Яром, полюбляв ходити на Володимирську гірку та в прилеглий до неї парк. А ще з твору можна зрозуміти, що: «На розі вулиці Свердлова (нині – Прорізна), вздовж рівного схилу, підіймався трамвай. Він провів його очима. Трамвай зник на верховині, розчинившись у далекому мороці, і в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потуплених будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці, досконала рівнобіжність їх, тяжкі перпендикуляри обабіч, велична похилість бруку, що спалахував іскрами під ударами копит, війнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонією».
Вулиця Свердлова (нині Прорізна), що пролягає від Хрещатика вгору до Володимирської вулиці
Володимирська гірка і пам’ятник, «що зберіг у цьому закутку свій хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжі», були звичним місцем прогулянок Степана Радченка. І якщо вдень тут бігали діти «з м’ячами та обручами», «дихали свіжим повітрям стомлені урядовці», а студенти «читали у холодку мудрі книжки», то ввечері це місце змінювалося кардинально: «обітована земля любові для покоївок, військових, юнаків та всіх тих, що не усвідомили ще переваг кімнатного кохання і його вигод».
«…Коло ґраток над кручею, по схилу сунули світлячки узвозу… Велика ріка темніла внизу, позначена вздовж надбережними ліхтарями й вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі, мінливим килимом горіла низина Подолу».
Вид на Набережну Дніпра (1 – на Поділ, 2 – на Труханів острів )із Володимирівської гірки кін. 1920 - поч. 1930 рр.
Для Валер'яна Підмогильного Київ був колискою цивілізації, споконвічним осередком культури, науки й освіти. На сторінках роману «Місто» неодноразово постають такі видатні пам'ятки як Андріївська церква, Аскольдова могила, Києво-Печерська лавра, Володимирський та Софійський собори, Золоті ворота, Царський сад, Історичний музей, Державний академічний театр опери та балету УРСР: «Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам'ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей... i все навкруги приємно тішило йому очі - стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами»; «Опинившись десь біля парку він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали Йому назву».
У романі згадуються багато районів та вулиць столиці: Бессарабка, Деміївка, Липки, Лук’янівка, Печерськ, Арсенальна, П’ятакова, Нижній Вал, Велика Житомирська, Велика та Мала Підвальна, Жилянська, Садова, Тарасівська, Хрещатик та інші. Автор чимало уваги приділяє опису архітектурних пам’яток, музеїв, культурних надбань минулих століть, які викликають захоплення колишніх сільських жителів: «Позаду шумів Хрещатий Яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб».
Сходи до Пролетарського саду (зараз Хрещатий парк біля Європейської площі). Зліва — Будинок піонерів (нині Національна філармонія України), 1925 рік
Проте найбільш повно, динамічно та в реалістично-описовій манері Підмогильний зобразив серце Києва — Хрещатик:
«…Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі рангом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж».
Трамваї на Хрещатику (1927 р.)
Тодішній Хрещатик, схоже, був місцем для знайомств: «Його штовхали дівчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук і плечей; жінки в капелюхах і серпанку, чоловіки в піджаках, юнаки без шапок, в сорочках із закасаними до ліктів рукавами; військові у важких, душних уніформах, покоївки, побравшись за руки, матроси Дніпрофлоту, підлітки, формені кашкети техніків, легкі пальта фертиків, масні куртки босяків. Його очі спинялись на руках, що в пітьмі, здавалось йому, торкались жіночих грудей, на сплетених ліктях, на притиснених докупи стегнах. Він проводив поглядом стрижені й уквітчані косами голівки, прямі й похилені до пліч у сласному вигині шиї; перед ним проходили зачаровані собою пари, неуважні одинаки — вуличні гамлети... запізнілі дідки, не поспішаючи до нудного дому, статечні панії, скоса позираючи на чоловіків... Його вуха чули невиразний гомін переплутаних слів, раптові вигуки, випадкову лайку і той гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні».
Головна вулиця Києва 100 років тому
Разом з цим, у творі неодноразово спливають образи іншого міста — нічного. На вечорниці в ті часи любили ходити, бо там дозволялося «притулятися». Повій можна було зняти в самісінькому центрі - на початку Хрещатика. Вони нудились під темними ґанками, «на ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вулиці Революції». Елітними повіями в романі названі ті, хто «працював» у кабаках, щоправда лише з дозволу їхніх власників. Узяти хоча б описи закладів, з якими Степана познайомив їхній завсідник – поет Вигорський та які згодом стали незмінним місцем зустрічей їх обох.
Тодішня характерна особливість цих місць розваг полягала в тому, що вони розташовувалися в напівпідвальних приміщеннях, де наливали пиво, подавали рибу, а вечорами грала жива музика: «Напівтемне вдень приміщення з безліччю порожніх стільців та столиків попід стінами і посеред кімнати. Тхнуло невивідними парами пива й підлогою, вимитою брудною ганчіркою... грубенький господар в піджачній парі та чоботях, на плакати броварських товариств по стінах і соковитий малюнок свіжого рака...»
Інтер’єри помешкань
Не менш докладно описані автором помешкання, зокрема Левка – односельця Степана Радченка. Вбога студентова хата з абсолютним порядком, непишною обставою: невеличка мальована скриня, простий стіл, розкладне ліжко, два стільці й саморобна етажерка на стіні. Стіл був накритий сірим чистим папером, на якому лежали книжки рівними купками, скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вікно вквітчане мережевим рушником і постеля до ладу прибрана. Довершувала кімнатний затишок та спокій струнка лінія портретів на стіні, уквітчаних рушниками, здавалося б, непоєднуваних нині портретів Шевченка, Франка та Леніна.
А ось як автор описав Степанові відвідини Надійки – дівчини, в яку він був закоханий та разом з якою приїхав до Києва: Надійка жила в будинку неподалік Бессарабки, що належав до древніх хаток, які можна здибати в Києві поміж шестиповерхових кам’яниць. Зелений, із заржавленим дахом, дерев’яними надвірними віконницями, патріархальними палісадниками перед вікнами і проваленими сходами до перекошеного ґанку. Усередині помешкання виглядало скромно – два ліжка та стіл, машинка до шиття і один захланий стілець. Це були єдині ознаки матеріальної обстави. Решта оздоб була порядку духовного – портрети й малюнки, що обліплювали стіни, надаючи хоч якоїсь затишності голій кімнаті. Портрет Леніна, який висів у центрі, був прикрашений великим написом з нерівних літер: «Ти вмер, але дух твій живе». На покуті була маленька іконка Миколи Чудотворця, малопомітна з першого погляду.
Радченко і жінки
Окремої уваги в романі заслуговують стосунки Степана Радченка з жінками. Їх у нього було чотири. Особисте життя головного героя дивне, подекуди навіть обурливе з погляду сучасної етики. На початку твору хлопець залицяється до селянки Надійки, яку спокусив біля Маріїнського парку і яка, як сказано в творі, зробила його чоловіком. Далі були інтимні взаємини з удвічі старшою від Степана дружиною крамаря, яка мала його віку сина та впустила його в свою оселю, коли він приїхав до Києва. Згодом відбулося знайомство зі «справжньою міською дівчиною» Зоською в оперному театрі. Вона доволі часто водила його за носа, на неї він витрачав усі свої гроші, час і сили. І наприкінці Радченко запізнався зі столичною балериною Ритою – «спокусливою, веселою та легковажною». Стосунки Степана з жінками можна розглядати не лише як своєрідну еволюцію, але й як розкриття його істинної суті.
Радченко vs Підмогильний
Достеменно невідомо, чи образ Радченка, як і сам роман «Місто», автобіографічний. Валер’ян Підмогильний був вихідцем із Дніпропетровщини, а до Києва переїхав у 1921 році. На цьому етапі письменник потрапив у літературне середовище міста і, як його герой Радченко, багато писав, часто видавався, був членом різних письменницьких асоціацій, викладав на курсах українізації. І сам автор, і його герой, відчували потребу не просто влаштуватися в місті, а й стати в ньому значущими.
Останнє в творі відіграє велику роль. Уже на початку роману відбулася бурхлива бесіда дорогою до Києва, як «трудно партії з українізацією». В образі Степана Радченка був утілений образ лектора курсів української, який спершу захопливо викладає її робітникам, а відтак відмовляється від них «через зайнятість».
Очевидно, комуністична влада, здобувши Україну, в перші роки хотіла показати себе з кращого боку, всіляко підтримуючи українізацію. Загалом тему політики – тодішню революцію і програш державних мужів УНР, Директорії та Гетьманату «совєтам» – автор фактично не згадує. У творі кілька разів наголошується, нібито пересічні кияни не були за УНР. А про Радченка лише сказано, що в період революції у нього виникла сутичка з червоноармійцями десь у степах рідної Черкащини.
Порушення теми українізації пізніше зіграло неабияку роль в житті письменника. Роман був завершений у 1927 році та вперше опублікований у Харкові в 1928-ому. Свій задум Валер’ян Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».
У 1931 році письменник переїхав до Харкова, де він займався перекладом класиків французької літератури, а також сподівався на кращі умови публікації його творів. Через 3 роки, коли почалися репресії проти інтелігенції, його заарештували і заслали на Соловки. Роман «Місто», як і інші твори письменника, був заборонений до 1989 року.
Валер'яна Підмогильного розстріляли в 1937 році разом з іншими мучениками режиму. Після 1991 року роман неодноразово перевидавався різними українськими видавництвами.
Тема роману «Місто» ще сотні років не втрачатиме актуальності. У шкільній програмі його вивчають в 11 класі напевно тому, що за якийсь час випускники самі почнуть підкорювати нові міста. Однак варто зауважити, що цей твір заслуговує на увагу кожного, хто живе у великому місті та хоче його підкорити.
Ігор Ющенко
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.