фото: Богдан Ємець
Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
Про дитинство, пісенний побут і самовар
Мій батько – професійний музикант, закінчив консерваторію по класу акордеону. Усе своє дитинство я спостерігала, як вдома з’являються нові інструменти: бандури, кларнети, флейти, цимбали, бубни… чого в нас тільки не було! Батько керував музичними колективами, тож у нас часто проводили репетиції. Я завжди намагалася пограти, побринькати на тих інструментах.
У моїй сім’ї не було жодного святкування, яке не супроводжувалося би піснею. Навіть у звичайні дні, кожен співав, займаючись буденними справами. Мені здавалося, що це нормально і природно, що так – у всіх людей, що пісня є невід’ємною складовою життя. Це вже пізніше зрозуміла, що далеко не всі сім’ї мають такі традиції і побут.
Пригадую, коли мені було рочків три-чотири, я стояла на сходинці між кухнею та вітальнею, взяла верхню чашу з самовара і прив’язала її собі на голову. Вдавала, що це справжня корона, а я – королева. І на тому порозі співала «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов». Від початку і до кінця. Доспівала, поклонилася. Як зараз пам’ятаю, навіть це відчуття від чаші на голові (сміється).
Про Квітку Цісик: вдячність, схожість і відмінність
Батько багато гастролював і одного разу привіз додому касету Квітки Цісик «Два кольори». Пам’ятаю, як ми тоді переписували й роздавали усім цю касету. Розумію, це було піратство, але почути Квітку в той час – було за щастя. У її голосі мене заворожувала одна річ: коли вона співала, я це бачила, уявляла. Вона ж співала дорослі пісні, а я була зовсім маленька, але розуміла їх. Пісню «Журавлі» слухала навіть кілька разів підряд і плакала. Щось та пісня мені говорила... Я співала разом із Квіткою. Відтоді, мабуть, і зародилося бажання займатися саме цим.
Квітка Цісик, сама не знаючи того, стала моїм учителем. Я завдячую їй тим, що співаю. Не дивно, що ми з нею схожі. Тішуся, що порівнюють саме з нею, адже це висока планка, яку варто тримати без права з’їхати вбік. Це достойне порівняння і відповідальність. Але є і моє, дещо інше від творчості Квітки. Кожен виконавець мусить мати своє обличчя. Сподіваюсь, моє теж буде зрозумілим для людей.
Пісню Квітки Цісик «Ой, верше мій, верше» у виконанні Оксани Мухи можна послухати ТУТ
Про пісню як скарб
Мій скарб – це пісня. Я по-особливому її відчуваю. Це важко пояснити комусь. Це коли ти відкриваєш уста, і перша нота малює кіно. І ти співаєш. Не думаєш взагалі про слова, а просто знаєш, що маєш побачити фільм. Уява працює: перед тобою ціла історія. Ти не замислюєшся над словами, а розповідаєш цю історію. Пісня дає мені в житті дуже багато. Розумію, що можу зробити щось особливе. І тішуся, що ми знайшлися з нею.
Чимало сприймають спів як ремесло. Для мене це внутрішнє наповнення. Коли співаю, то зцілююсь, стаю сильніша. Співак – це людина, яка створює історію сьогодні. Музичну історію. Співак не повинен іти легшим шляхом і мусить робити кожну пісню настільки достойною, наскільки в нього стане на це сил.
Про талант співати сумні пісні та мрію записати альбом колискових
Жартують, що мені треба співати лише колискові пісні. Не вмію співати веселих. Більше до душі лірична, мало не трагічна музика, яка чіпляє за живе. Насправді вважаю, що глядач потребує позитивних емоцій. На концертах я також шукаю позитиву від виконавця. Хотіла би бути такою, яка несе світло, радість, позитив. Однак, можу розповісти сумну історію, і людина у неї повірить й навіть може заплакати. Знаю, у мене є такий талант: легко доношу до людей те, що проймає мене саму.
Пісню «Над морем» (муз. Володимира Івасюка, сл. Дмитра Павличка) у виконанні «Піккардійської Терції» та Оксани Мухи можна послухати ТУТ
Мої пошуки й відбір колискових тривають вже приблизно сім років. Натрапляла на них, щонайперше, в книгах. Також брала ті, які наспівували мені бабусі. Розумію, процес рухається повільно. Але завершу лише тоді, коли переконаюся, що все ідеально, що відібрала все необхідне. Колискових у мене вже є досить записаних, але я їх переосмислила. Вони здебільшого сценічні, для глядача в залі. А я хочу тепер зробити справжні колискові, щоб діти слухали і засинали під них. Хочу, аби кожна мама могла отримати такий диск, поставити його й мати спокій: для себе і для дитини.
Про народну пісню й радянське минуле
Найближчою для мене є акапельна народна пісня. Є люди, які її люблять і дуже потребують. Але народна пісня, на жаль, не є модною. Та мені це байдуже. Роблю те, що мене тримає. Якщо хочеш зробити нову українську пісню (щоб вона була саме українською, а не європейською чи американською), то для цього варто дослідити те, з чого ми виходимо. Не знаючи української народної пісні, не знаючи, як співали наші предки, на який манер, які звороти використовували… на чому будемо будувати? На Радянському Союзі? Це ж смішно! От маємо зараз: уся естрада побудована на Радянському Союзі. Це сором. А ті, хто робить якісне й українське, не можуть пробитися й засвітити людям. Тому народна пісня – це найперше, чого треба вчитись.
Я би хотіла, аби люди не забували авторів, які першими почали писати українську естраду. Так, вона побудована на радянському прикладі. Іншого ж не було. Наш винищили. На чому могли, на тому й будували. Але це були наші пісні. Богдан Веселовський, Анатолій Кос-Анатольський, потім вже Володимир Івасюк... Було би чудово, аби ми пишалися їхніми піснями.
Маємо брати приклад із поляків. Коли вони кажуть «Jestem Polak», – у цьому є стільки гідності та гордості! Нам, українцям, цього бракує. Поляки точно знають, хто їхній композитор, хто їхній співак. Вони завжди наголошують, що цей митець є саме польським. Я би хотіла, щоб ми так само шанували наших композиторів, письменників і виконавців також.
Про особливу рису українців
Я дуже багато де була по роботі, але в жодній із цих країн я би не лишилася жити. Поїхати туди й реалізувати себе – так. На один концерт, два, можливо, на цілий тур… Але жити – тільки тут. Там інші люди, зовсім інакша ментальність, вони думають абсолютно не так, як ми. Українці мають особливу рису – гнучкість, якої більше ні в кого немає. Гнучкість мислення і відчуття. Це наш плюс. Ми можемо викрутитися з будь-якої ситуації, пережити страшні речі і йти далі.
Іншим країнам комфорт обмежує цю гнучкість, вони не вміють виходити зі складних обставин. Ось, наприклад, ми в Данії мали концерт. Я звернулась до ведучого: «Відчуваю, що ці дві пісні не співатиму, але натомість додам інші дві». А він мені у відповідь: «Я не можу цього зробити, бо вже вивчив». Я не стверджую, що інші народи гірші чи якісь не такі. Просто мені зручно з нашими. Українські музиканти можуть за одну репетицію вивчити все, що треба (сміється).
Про МІЙ Львів
Я живу на вулиці Лемика в будинку, який створив архітектор Іван Долинський. Ця, так звана, «вілла Долинського» у романтично-карпатському стилі. Це є мій Львів. Стукіт на бруківці – це також мій Львів. Але щонайперше Львів – це львів’яни. Мешканці міста мають свій неповторний дух. Такого немає більше ніде. Тут люди особливі, загадкові, про щось собі думають, їх не завжди легко прочитати. Їм дуже пасує це означення – «галицькі».
Ти йдеш по вулиці, а за тобою йде запах чиєїсь кави. Ти минаєш дві вулички – і бачиш жінку, яка вбрана у все золоте чи срібне. Тут завжди є люди, які мають час зупинитись, обійнятись і цілуватись. Тут є люди, які спокійно стоять і чекають на когось. Є також і ті, котрі просто розглядають будівлі. Мені дуже подобається, коли хтось може бути в конкретному місці й помічати красу довкола.
Про Львів (мало)культурний
Вважаю, що Львову варто зосередитися не на розвитку ресторанів, а на піднесенні культури в місті. Зараз я бачу Львів більше туристичним. Культурних ініціатив є багато. Але мені мало. Хочеться більше мистецьких проектів, пов’язаних із музикою, книгами, кіно. Було б добре, аби скульптури чи картини популяризувалися більше, аніж сало й пампухи. Це теж гарно, але чомусь набуває куди більшого розголосу.
Я би із задоволенням послухала, якби до Львова приїхали мешканці інших областей і виконали для львів’ян пісні їхнього регіону. Мені це цікаво. Українську автентику треба популяризувати. Одна країна, а скільки кольорів! Також хотілося б більше оркестрових вечорів на відкритих майданчиках у Львові, куди міг би прийти кожен охочий.
Про необхідність фестивалів і концертів під час війни
Неправильно дорікати, що Львів «фестивалить» під час війни. Хто так говорить, той хоче, аби всі впали в депресію, віддали останні гроші, заборонили собі будь-яку радість від життя, перестали розвиватися і лише налаштувались на те, що в країні вбивають. Це не наша війна. Якщо ми зараз будемо забороняти собі творити й ділитися цим із людьми, то зупинимося в розвитку. Адже проживши кілька роки без концертів, фестивалів, нових фільмів, люди забувають, що це їм взагалі потрібно. Вони звикають дивитися під ноги і сумувати. Такими людьми дуже легко маніпулювати.
Людина розвивається у творчості. Фестивалі й концерти їй необхідні. Звичайно, є рамки. Вважаю, що не можна зараз робити весілля на мільйони. Рішення одружитися – це ваша особиста справа. Лиш не треба, аби все місто чуло ваші феєрверки. Ось це болить. А от коли людям роблять свято, аби їх трохи «підлікувати», – це інша справа. Хлопці там, на Сході, також чекають, щоб ми їм щось хороше привезли.
Про неможливість позбутися російської музики
Перше, на що я сподівалася, що ми більше не почуємо російський шансон. Це ж як ніж в спину. Нещодавно зайшла в магазин і помітила, як радіо гучно грає російську музику.
Питаю:
- Дівчата, що ж ви слухаєте?
- А що? Це ж радіохвиля.
- Ви не можете перемкнути? Вас не болить, що хлопці там гинуть, а ви тут кайф лапаєте від якоїсь дурниці?
Мене не зрозуміли… Посміялися і з сарказмом відповіли: «Ну ми перемкнемо». Це у Львові! І це жахливо. Звісно, є дуже красиві російські пісні, але ми їх не чуємо. Натомість натрапляємо на низькоякісний продукт – непотріб.
Коли звільнять ефіри від низькопробного російськомовного, тоді українська пісня отримає більше шансів пробратися на радіостанції, адже вона часто є кращою, аніж те, що нам пропонують. Було би добре, якби в людей з’явився стимул писати українською мовою, якби українське стало модним. Був момент, коли це стало популярним, але воно вже затерлося. «Бум» українського пройшов, і ми повертаємося на те саме місце: знову слухаємо те, що не наше, і те, що нам непотрібне.
Про сина та брак часу на відпочинок
Данилко має шість з половиною рочків. Він пишається, що мама співачка. Часом навіть вихваляється цим: «А ви знаєте, що моя мама Муха Оксана?» На запитання, ким працює тато, він називає татову професію, а коли питають, ким працює мама, то каже: «Мама – Оксана Муха». Син розуміє, що це моя робота.
Бракує часу на відпочинок. Думала, що коли син матиме канікули, гайнемо хоча б на два дні в гори. А тут я маю поїздку, яка співпадає з канікулами. І знову ми пролітаємо… Є втома, яка на мені відбивається, а він це бачить. Тоді не маю сили з ним подуріти.
У Данилка дуже хороший ритмічний слух, він чудово танцює, але раніше йому не вдавалося інтонувати пісні. А нещодавно ми з ним співали разом гаму, і Данилко заспівав її чисто. Ми вдома всі кричали від радості: «Він має слух! Він має слух! Все буде добре». Це було для нас відкриття. Спеціально «мордувати» його музикою не буду. Данилко більше математичний хлопчик. Дитина сама мусить відчути, коли це їй стане цікаво.
Розмовляла Юлія Сабадишина,
фото – Богдан Ємець,
оператор – Володимир Барчук,
монтаж – Дмитро Тарадайка
Люди Твого Міста
- Марія Бурмака: претендую на зовсім інше місце, аніж ті люди, які швидко «перевзулися»
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- «Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка