Родинна історія і дитинство на Закарпатті

Я народився в пологовому будинку Мукачева, та чомусь записали, що в селі Руське, по-місцевому Руськово. Мамина родина з Закарпаття має драматичну історію. Моя прабабця поїхала з території Чехословаччини на заробітки в США. Далі була Друга світова війна, потім «залізна завіса». Тож моя бабця бачилась зі своєю мамою тричі в житті.

Родину батька переселили з території Польщі після 1945-го, вони втратили землю, обійстя – все. Спочатку були на Дніпропетровщині, потім переїхали в Малечковичі на Львівщині, де дідусь і бабця одружилися і знову переїхали – в Борщів на Тернопільщину. Я слухав від них про той період їхнього життя і точно не хотів би бути переселенцем у повоєнному Радянському Союзі.

Мої батько і мама зустрілись у Львові в медичному інституті. Їхнім першим помешканням була кімната в гуртожитку, фактично в ізоляторі. Туди мене й забрали після народження. Коли бабця прийшла до батьків, в приміщенні було дуже зимно. Тож домовились, що мені буде краще і точно тепліше на Закарпатті, де я й ріс кілька років. Якщо потрапляю в це середовище, то й зараз досить швидко перемикаюсь на закарпатську говірку, люблю її.

Батьки забрали мене до Львова, коли треба було йти у садок, спогади про який ненайкращі. Він належав до воєнного госпіталю, бо тоді кожне міністерство мало свою інфраструктуру. Він був російськомовним, тож довелося вчити російську. Дотепер пам'ятаю деякі свята, на які до нас приходили ветерани. Сидять оці діди з бакенбардами і ми в будьоновках бавимось у щось.

Найкращі дитячі спогади – це Закарпаття. На всі канікули і вихідні на понад два дні мене відправляли туди. Бабуся викладала французьку, дідусь, фізрук за освітою – воєнку. Він брав мене до школи, тож у першому класі я міг здати норматив зі збирання автомата Калашникова. На Закарпатті був город, прабабця мала господарку, а бабця і дідусь могли мене пильнувати. Там чудове середовище. Кожне село має кирбай – храмове свято, на яке збираються навколишні села, а ти всіх маєш гостити. А ввечері треба ще й дискотеку зробити.

Там були всі мої друзі, а ще перші нетворкінги. Вчора я згадував, як дідусь два дні обрізав лозу і каже: «Позбирай і поїдемо купатися». Роботи було на цілий день, та я організував друзів, вони це зробили за пів голини, і дідусь всіх повіз купатися на Латорицю. Таких опцій вже не було на Тернопільщині, куди мене почали відправляти з класу восьмого-дев'ятого, коли я міг щось допомогти, пасти корови.

Досі по-доброму згадую мою 37-му школу на Солодовій. Окрема тема для розмови: загадка, як у тому понятійному полі спілкування зі старшими, в якому росли дітиська 90-х, ми опинилися там, де зараз. Абсолютно не піддається сумніву, принаймні в моєму колі спілкування, ні Україна, ні незалежність. Ми дуже гарно просунулися з середини 1990-х, Україна має гарні культурні здобутки. Я б охоче послухав про це культурологів, бо в мене лиш емпіричний досвід.

Кванкідо, «Пікассо» та інтелектуальна робота охоронцем

У часи студентства в медунівері я працював у клубі «Пікассо». Пропрацював там років шість. Це невід'ємна частина моєї історії, становлення мене як особистості. Вдячний долі, що туди потрапив. А все почалось зі знайомства на першому курсі з Редуаном Дерурі, який був тренером із кванкідо. Паралельно пішов на бокс в ДЮСШ до фантастичного тренера пана Ткаченка. На курсі другому Редуан їде і каже: «Тепер ти технічний директор». І так несподівано я стаю тренером. Роблю щось середнє на кшталт кікбоксингу, і в медунівері виростає секція, за яку не соромно. Водночас їздимо на міжнародні семінари і змагання з кванкідо, навіть на чемпіонаті світу були, посідали місця.

Студенти-медики ходили в «Пікассо», я теж. До мене на тренування приходили хлопці, які там працювали в охороні, і кажуть: «Ходи до нас!». Яке уявлення в 1990-х про охоронців? Не дуже інтелектуально розвинені. Але в «Пікассо» я не помічав охоронців, бійок там жодного разу не бачив. Виявилось, що робота охоронця інтелектуальна. Я мав виконувати її так, щоб конфліктів не було, тобто не пустити придурка до клубу, щоб потім не викидати його з клубу.

Там я навчився спілкуватися з людьми, працювати в команді, помічати неадекватів, не допускати проблеми, щоб потім її вирішувати. Якщо помічав тих, що на межі, яких ми називали «пограничниками», з’являвся нізвідки, робив зауваження, і в 90% людина давала собі спокій. Бувало таке, що в клубі 500 людей, а на охороні двоє – я і Денис Ринський. Це був наш high level. Потім я був начальником охорони, адміністратором з обслуговування.

«А потім Янукович прийшов до нас у лікарню»

Ми з командою «Пікассо» їздили на Помаранчеву революцію. Спочатку пішли на майдан, відтак в «Український дім», де побачили хаос. Тоді можна було безкоштовно доїхати до Києва залізницею, але хтось мав виписати тобі квиток. І тисячі людей приходили в Український дім, де вся система колапснула. Охоронець, не пригадаю з якої «Пори!» – чорної чи жовтої, не спав уже кілька ночей, в них украли комп'ютери, і всі були шоковані.

Прийшла наша пікассівська команда, яка організовувала всілякі події. Ми в навушниках, чорних костюмах. Зменеджерити отримання квитків для нас не було rocket science. За день був порядок: стояли акуратні черги, ніхто вже не сварився. І це організували 10 людей. Потім ми налагодили ротацію. В мене було зачарування Помаранчевою революцією. А коли є зачарування, за ним настає розчарування.

Якийсь час я був поза політикою, вважав, що мене це не стосується, всі вони однакові. Працював педіатром у «чорнобильській» лікарні (Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр. – Ред.) організовував Mountain Music (гори і музика) переважно на Драгобраті. То були дуже веселі забави. Все було чудово, тільки одна проблема – президент Янукович. В лікарні тоді була хронічна нестача всього, треба було щось організовувати, якісь соцактивності робити. Я пішов до головного лікаря Олеся Володимировича Миндюка, який виплекав лікарню. Він, звісно, дав добро.

А потім Янукович прийшов до нас у лікарню. І Олесь Володимирович наклав на себе руки, написавши, що нікого не звинувачує. Це був його протест проти куревської системи, засланого козачка, якого нам хотіли відправити. Бо розумів, що пришлють того, хто все поламає. Він був неймовірною людиною, прикладом служіння. Тим, хто не пожалів життя на справу, в яку вірив і вклав своє життя. Саме в той момент я зрозумів, що не можу просто жити, організовувати вечірки, працювати лікарем, робити щось корисне, і все буде окей. Якщо в твоїй країні диктатура, ти не можеш локально робити щастя, вона все одно тебе «дожене».

Точка неповернення і війна за мізки

Далі була революція, на яку я їхав на два дні, та залишився на всі три місяці. Коли їхав, не дуже розумів, як усе має відбуватися. Помаранчева революція – це про підготовку, а тут усе на ходу. А після розстрілу Небесної Сотні, куди я повернусь? В ординаторську? Не міг… Якщо в мене й був ПТСР, то тоді.

Ми були громадським сектором Євромайдану, де я познайомився з неймовірними людьми, молодшими на покоління, які вірили в ідею: ти як громадянин вирішуєш, якою буде твоя держава завтра. Їм було стільки ж, як мені на Помаранчевій. Я боявся, що їх нема. Ти міряєш світ по собі: я розчарувався, школярі побачили, що революція не працює, то звідки вони візьмуться? А тут приходиш, а на майдані море молоді. Те саме повторилося на так званому Картонковому майдані. Мислив, що покоління Майдану пішло воювати, нас стало значно менше за час АТО і повномасштабного вторгнення. Думав, ми закінчимося, а що далі? Аж раптом Картонковий майдан! Що росіяни програли точно – це війну за мізки молоді. У нас виросло вже декілька поколінь активних людей.

«Ми вже перемогли, але ще не оформили свою перемогу»

У моєму розумінні ми вже перемогли, але ще не оформили свою перемогу в поразку росії. У цьому протистоянні не може бути нічиї, вони намагатимуться нас знищити, поки матимуть можливість. Але я переконаний, що вони надірвуться і посипляться. Все залежить, які ти береш засновки для побудови висновків.

Збройне протистояння з рф почалося в 2014 році. Тоді ми мали напіврозвалену армію і напіврозвалену державу (я про інституції), нуль у казні і суспільство, яке в переважній більшості не розуміло, що коїться. Ким була росія тоді? На 2026 рік ми – перша армія континенту, а росія четвертий рік штурмує Донбас. Чому б мені не мати певності в тому, що, врешті-решт, для росії це закінчиться колапсом. Я не про синьо-жовтий прапор над кремлем, не треба.

2022 рік, росія думала за декілька тижнів зробити спецоперацію і стати європейським гегемоном. Не так сталося. Тому вони вирішили воювати війну на виснаження, в якій самі все більше виснажуються. А ми все більше інтегруємося з Європою (кажу про безпекову компоненту).

Від набитих гуль до роботизації Європи

Зараз я веду два треки. Перший – роботизація. Я у «Вовках Да Вінчі», моє завдання – допомогти в роботизації іншим підрозділам. Ми маємо досвід, вміння, а вони бажання. В нас у смузі фантастичні бригади, хоч зі спроможністю складно, потрібні люди, засоби. В нас та сама історія, просто трошечки раніше почали. Тепер, набивши ґулі, все підкажемо, допоможемо. Та й Генштаб зараз бере це як проєкт, ми роботизуємо військо.

Другий трек – міжнародка. Порівняно з росією Україна менша. Але росія значно менша порівняно з Європою. Саме так говоримо європейцям. Звісно, я там спілкуюся з певною «бульбашкою», але її температура по палаті дуже норм. Вони розуміють, що їхній рівень технічної спроможності в безпілотній компоненті й уміння нею воювати значно слабший, аніж у росіян. Ми можемо допомогти. Цей геп закритий, і вони дуже раді цій допомозі.

Ви ж бачили інформацію, як на навчаннях НАТО 10 українських безпілотчиків змогли розгромити два батальйони НАТО? Це не про українську геніальність чи те, що ми кращі. Це про те, що ми люди, яким треба було виживати. А коли людині треба виживати, вона робить чудеса. Тож ми навчилися воювати роботами, безпілотними системами – тим, чим очевидно було, що людство воюватиме далі.

Цю зміну можна порівняти до появи пороху на полі бою, і ми одні з перших. Ще росіяни, які переважно в нас це беруть. Ми не придумуємо якісь супертехнології, а найефективніше використовуємо в бойовій справі вже створені. У цьому ми чемпіони, бо в нас більша потреба, ми бережемо особовий склад. А в русскіх є «м’ясо».

«Україна з проблеми перетворюється на вирішення»

Я міряю своєю «бульбашкою», кажу про свій досвід. «Вовки Да Вінчі» – це добробат, тобто люди, які знали одне одного до початку війни. І це про дружбу. Коли воюєш зі своїм другом, то хочеш не загинути сам і надважливо, щоб не загинув він. Найбільше думаєш, як зробити, щоб його і тебе не вбило. Як це можливо в XXI столітті? Зрозуміло, що завдяки безпілотним технологіям. Цінність людського життя в нас значно вища, аніж у росіян. У нас банально менше людей, тож мусимо придумувати альтернативи. Ми – армія країни, де людина є цінністю.

Ти не можеш не воювати, тож треба вигадати, як це робити, максимально убезпечивши людину. Тому ми на пів корпуса попереду. Але росіяни роздупляються і це масштабують. Передусім зараз говоримо європейцям і дружнім до нас країнам, що ми кращі у вигадуванні рішень, а вони спроможніші в масштабуванні. Якщо ми зрівняємося або перевершимо їх у можливостях масштабування – ми переможемо.

Перемога – це не в кремль танками, а зупинити їх, відкинути на міжнародно визнані кордони України. Це вкрай важливо. Кажу не про справедливість, а про категорію міжнародного права. Яким би воно не було, це краще, аніж жити в лісі, де хто сильніший, того й зверху. Тільки-но відбувається міжнародна легітимація будь-якої анексії – все, світ впевненими кроками йде до третьої світової з найбільш песимістичними прогнозами. Бо відкривається скринька Пандори. І не знати, хто кому що згадає, а згадувати є багато що. Це ж було уже, як казав класик.

Україна з проблеми перетворюється на вирішення. Бачу це з поїздок в Німеччину, Данію, Швецію. Вони все більше це розуміють, просто з ними треба більше про це говорити. Вони нам кажуть, що Україна – щит Європи, і розуміють, яка страшна біда для неї буде, якщо цей щит упаде, зокрема, що чекатиме нас у разі окупації. Принаймні ті, з ким я спілкувався, а це військові, політики, виробники, громадянське суспільство. Ми говоримо про ризики для Європи, яка розуміє, що Україна зараз – вирішення проблеми агресивної політики росії. Бо ми – країна, яка четвертий рік стримує росію, завдаючи їй такої шкоди. Хто взагалі міг таке уявити?!

Книжка «Жмур» – про людей, які мають бути вписані в історію України

Коли я писав «Жмур», то сварив себе, що не вів щоденника. Просто напиши: нині те, робили те. Все. Зайвим воно не буде. З початку 2024-го, відколи ми заново сформувалися в складі 59 бригади, заїхали на Донбас, я веду щоденник. Сподіваюся, книжка називатиметься «Як ми почали воювати роботами». Коли пишу, це для мене завжди страждання. Так із часів медреформи. Пам'ятаю «Вибір українського лікаря: між жебраком і рекетиром», досить відомий у вузьких колах, який дуже зрезонував лікарям, бо це правда. Я писав це тижні три, мав порадників з УП, вдячний їм за це.

Я не письменник, але люди, про яких написав у «Жмурі», є частиною героїчної історії України. Я не історик, але нагадаю, що все починалося з Євромайдану – однієї з революцій, які вплинули на історію Європи. Ми дотепер продовжуємо її ідею боротьби за ту Європу. Може, її й не було ніколи, та ми на Майдані повірили в цей образ свободи, гідності і саме через цю віру рухаємося далі.

Європейці дивляться на нас із величезним подивом і захопленням. Ви не уявляєте, як вони реагують на мої виступи на ламаній англійській, за яку мені дуже соромно, тож намагаюся виступати з перекладачем. Вони встають, аплодують, і це не мої оплески, а України й тих, які зараз у бліндажі.

Навіщо писати? Переконаний, що ці люди мають бути вписані в історію України, Європи. Коли Тихий (Олексій Найда, боєць «Гонору», загинув 19 липня 2023 року поблизу села Лиман-Перший на Харківщині. – Ред.) кричав: «Це наша посадка!», в цій фразі дуже багато. Зрозумійте, бажання піти з того бліндажа, щоб зберегти життя, було в усіх. Як про це не написати? Я ще всіх нудив: «Пишіть теж, потім зліпимо велику книжку». Не повелися, а там було стільки… Але є різні дописи, розповіді зі «Жмура» (назва блідажа, де відбувалися події, описані в книжці. – Ред.), інші люди. У мене це в планах.

Я стільки всього не вписав у книжку, бо тоді на «Жмурі» мав зашорений військовий світогляд. Для прикладу, геть не помітив роботи наших саперів. Мені дотепер дуже соромно, бо якби не позатягували там усе тою «Єгозою» (сучасне високоефективне спіральне загородження з армованої колючої стрічки (АКС), що використовується для охорони периметра та створення інженерних перешкод. – Ред.), ми б не втримали «Жмура». Потім Гомер каже: «Добре, що ти згадав про саперів». А я йому: «Братане, та я просто не бачив тої роботи». «Єгоза» є, ти розумієш, що вона там має бути. Але ти зашорений і не задумуєшся, що вночі хтось там, де противник, лазив і розтягував її.

Я написав «Жмура» – те, що бачив. Радію, коли інші пишуть теж, бо сам там дечого не помічав. Геть не знав, як у той момент працювали бригадні структури. Війна – це багатокомпонентна історія, яку я відчув, коли перейшов на командно-організаційну роботу. Командний скіл – не моя сильна сторона. Командувати позицією там норм, а от дистанційно надто хвилююся. Разом із людьми на «Жмурі» я почувався органічно. Там менше факторів, кажеш: «Ти тримаєш цей сектор, ти – той, а ти перезаряджаєш магазини». Це простіше, ніж командувати великим. Тому не заздрю Кліщу і тим, які це роблять щодня. В мене радше гарний організаційний скіл, щось вдається, як показує практика.

«І нам, і європейцям потрібно, щоб вони вміли воювати сучасну війну»

Defense Robotics UА, якому стукнув рочок, – це фонд, створений допомагати «Вовкам Да Вінчі» в роботизації. Я попросив своїх друзів, Василя Арбузова і Юлію Гвоздович, допомогти мені, бо сам не впораюся. У будь-якій структурі має бути хтось дорослий. В нас це Юля. До певної міри мені незручно, бо спочатку було завдання допомогти в роботизації «Вовкам Да Вінчі», а тепер – у роботизації Європи. І їм це потрібно, і нам, щоб вони вміли воювати сучасну війну.

Поводжуся з ними скромно, бо розумію, що ми їм завдячуємо своїм існуванням сьогодні. Не забуваймо про це! Так, вони там недостатньо сміливі, не вірять, що війна відбулася (Іронізує). Більшість українців від 2014 до 2022 року ігнорували цей факт. То чого ми хочемо від європейців? Об'єктивно без їхньої допомоги ми б уже загинули як держава. Можливо, була б партизанщина, але ми би не вивезли.

Ситуаційне завдання про «народну республіку бобобу»

Я ж медик, нас вчили на ситуаційних завданнях, що маємо робити. Завжди описую європейцям історію: «Борони боже, пряме збройне гібридне протистояння. Уявіть: село на території країни НАТО захоплене зеленими чоловічками. Туди просочилося їх з 10, багато не треба. Скрутили голову села, місцевого поліцейського, кинули на підвал, підняли шматку з написом «народна республіка Бобобу», бо в тому селі ображали Чебурашку, любов до якого – єдине, що їх об’єднує. путін розводить руками, каже «іх там нєт», але, якщо що, він із ними може домовитися.

Які дії країни? Вона має оголошувати антитерористичну операцію, бо нерозпізнані терористи захопили територію. І зачищати територію від них поїдуть озброєні люди в броньованих автомобілях. Та з теперішнім рівнем безпілотних технологій у росіян жодна бронемашина до села не доїде. Для них взяти під контроль територію села і забезпечити, щоб туди не потрапила жодна техніка – зараз легке завдання. І на цьому моменті я питаю: «Скажіть, у вас на такий випадок є план Б? Мені його не розказуйте, та якщо нема – попрацюйте над ним».

Є дві причини, чому я ставлю їм це запитання. Пасує відповідати добром на добро. Ми завдячуємо європейцям спроможністю вести бойові дії, вони нас фінансують. Тому завжди кажу їм, що наш досвід до певної міри і їхній, бо ми його не набули б без вашої допомоги. Плюс першою вимогою, яка буде в путіна до країн і загалом до НАТО, є припинення фінансування та підтримки України.

Вони мають колосальну перевагу над росією в авіації, ракетній техніці, але що зроблять із тим? Яка країна НАТО ухвалить рішення бомбити власними літаками власне село, бо воно захоплене якимись зеленими чоловічками? От вам і відповідь на запитання, чому нам важлива спроможність європейців вести безпілотну війну. Бо якщо, борони боже, вони зазнають військової поразки, для України це нічим добрим не закінчиться.

Тому робота фонду Defense Robotics UА розширилася. За рік він повністю забезпечує роботизацію батальйону, інколи допомагає з нею бригаді та іншим. І, окрім того, забезпечує нам міжнародний трек. За все це величезна подяка людям, котрі це роблять!

Крайня втома – не причина здатися

12 років війни, чотири з яких повномасштабної. Найперше – ми не зазнали поразки. Новини про те, що ми знову влупили у якийсь НПЗ в росії, не те що нікого не дивують – їх навіть не завжди публікують, бо це в межах нормального, бо так має бути. За чотири роки ми стали основою, невід'ємною частиною європейської безпеки.

Як ми змінилися всередині, не можу оцінити, бо живу в «бульбашці». І ті, що в ній, сильно втомилися. Але крайня втома – не причина здатися. Ми живемо в ситуації, коли ти борешся або гинеш. Переконаний, що ми вивеземо просто тому, що не маємо іншого виходу. А що нам лишається?

Показово, що європейці все більше усвідомлюють це. Кажу принаймні про їхній політикум. Зазвичай виборці усвідомлюють це пізніше. Нещодавно я повернувся з Данії та Швеції. У Стокгольмі в неділю мітинг організовують українці, в понеділок – шведи, але і один, і другий – українці. І роблять це абсолютно щиро, бо так треба. Їх теж, напевно, замахало, могли б цього не робити. Питаю: «І ви четвертий рік щотижня збираєтесь?». Кажуть: «Так, звісно. Наші дії порівняно з вашими – ніщо». Відповідаю, що кожна дія – це вклад у нашу спільну перемогу.

«Зараз я теж рятую дітей, просто їм загрожують не бактерії, а росіяни»

Був іще один момент, який вразив. На площі зібралося приблизно 100 людей, мав виступати Василь з Defense Robotics UA. Слава богу, що він і Юля говорять англійською, а я вчу її щодня, але ще так не вмію. І питає мене перед виступом: «Сказати, що ми вчора батальйоном мінуснули 27 п…дарів?». Відповідаю: «На площі про те, що вбили 27 гомо-сапієнсів. Може, ні?». Він питає те саме у Філіпа, нашого представника в Скандинавії. А той йому на це: «О, good idea!». Стою дивлюся, що буде. Василь виступає і каже: «До слова, вчора наш батальйон знищив 27 окупантів, не зазнавши жодної втрати». Здійнявся такий гул, як на стадіоні після забитого гола. І це переважно шведські пенсіонери, не молодь заряджена. Нормально. Це те, що я відчув «по палаті».

Потім дав величезне інтерв'ю данському телебаченню. Вони мені кажуть: «Ви лікар, бачили себе в порятунку людей, а зараз у вас інша робота». Пояснюю, як я помирив це в моїй голові: «Я лікар – це про захист людини від хвороби. На нас напали росіяни. Те, що я роблю, не націлене на вбивство росіян, а на захист українців від них».

Вони вирізали цей кавалок для короткого відео (рилзу) і скомпонували його з іншим, де я кажу: «Вони вбивають наших дітей. Я рятував дітей від смерті антибіотиками, коли їм загрожували бактерії. Зараз я теж рятую дітей, просто їм загрожують не бактерії, а росіяни, які взяли до рук зброю».

Це показово, що вони обрали саме ці моменти, щоб продемонструвати те, що відбувається. Не треба загортати війну в рожеві історії. Бо війна – це про вбивство гомо-сапієнсів. І вони показують це так, як усе відбувається. Показують мене в цій історії людиною, яка вибрала вектор рятувати людей, а зараз робить діаметрально протилежну історію, але понятійно продовжує їх оберігати. Зараз це треба робити таким чином. Я не обирав нападати на нас, це їхнє рішення, тому кожна смерть на їхній совісті. А я знищую бактерії.

Марічка Ільїна

Фото: Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.