Фото: Tvoemisto.tv
Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
Польща
Я народився в Карпатах, на території Польщі. Вчився в духовній семінарії у Любліні, у Католицькому університеті. Після навчання душпастирював на Лемківщині і паралельно почав робити докторат. Їздив доволі часто до Америки, щоб заробити кошти на навчання. Після захисту докторату мене призначили парохом у Ярославі (Польща), де я був священиком 7 років, Церква тут була зруйнована майже повністю. Тож, ми збудували санктуарій Марії, де перебуває відома на весь світ чудотворна Ярославська ікона “Милосердя двері”, яку Папа Франциск забажав мати під час інавгураційної Літургії в День відкриття Року Божого милосердя у Ватикані. Це дуже приємно, бо тоді, коли мене призначили парохом у Ярослав, Церква була зруйнована повністю, а ікона була закрита у сховищах музею і про неї майже ніхто не знав. Ми доклали багато зусиль, аби її реставрувати і повернути культ ікони.
Львів
Будучи душпастирем у Ярославі, на прохання Блаженнішого Любомира Гузара, я також приїздив до Львова, аби викладати у Львівській богословській академії. Рік я доїжджав з Польщі і читав лекції. Але це дуже швидко переросло в любов (усміхається), тому попросив свого митрополита у Польщі відпустити мене на певний час для праці в Україні. Тоді Блаженніший Любомир Гузар призначив мене віце-ректором Богословської академії, а через півроку – ректором Львівської духовної семінарії, займав я цю посаду 9 років. Це був прекрасний час, нам вдалося створити чудову команду! Згодом владика Борис Ґудзяк запросив мене в УКУ і призначив проректором. До моїх обов’язків зокрема входило налагоджувати контакти у різних сферах, більшість часу проводив у подорожах. Коли владика Борис став єпархом Паризьким, мені запропонували очолити УКУ. Спочатку в мене не було відваги прийняти таку пропозицію, але до цього прохання приєднався Блаженніший Святослав, і я таки взяв ці обов’язки на себе.
Перший візит до Львова
Вперше я приїхав до Львова у 1988 році, коли ми готувались до відзначення тисячоліття хрещення Русі-України. Як священики з Польщі, ми намагалися допомогти Українській Греко-Католицькій Церкві: мали широкі контакти з підпільною Церквою, привозили літературу, я сам багато разів протискався через кордон з молитовниками, образочками. Часто бував у Америці, в Римі – ми там готували заборонену літературу і перевозили до України. Тож, мій перший образ Львова – це образ 80-х років.
З 1997-го я почав постійно жити у Львові. Тоді для мене це було місто, в якому хотілося багато змінити. Тут важко було щось купити, навіть продукти. Але зміни відбувалися швидко, і вже через кілька років місто трансформувалося, загалом як і вся Україна. Сьогодні Львів – красивий, і я дуже тішуся, що живу тут майже 20 років. Вже не бачу себе в якомусь іншому місті, крім Львова. Якби довелося кудись переїхати, мені важко було би з ним розлучитися.
Розбудова семінарії і міні-Ватикан у Львові
Коли мене було призначено ректором Львівської духовної семінарії, важко було сприйняти те, у яких умовах живуть семінаристи. Семінарія тоді була у смт. Рудно (неподалік Львова. – Ред.), у приміщенні колишнього літнього піонерського табору, будинку, який не був пристосований до спільного життя. Ще будучи викладачем у семінарії, були думки – це треба змінювати І вже на посаді ректора чітко знав – ми будемо будувати нову семінарію. Тож, перш за все, ми почали шукати землю, хотіли, аби це було близько до УКУ (тоді був лише один корпус університету на вул. І. Свєнціцького. – Ред.). Було багато пропозицій, але ми хотіли знайти таку землю, де би був простір не лише для семінарії, а й для майбутнього розвитку. Бо ж не можна думати лише категоріями сьогодення.
Тоді нам дуже допоміг тодішній голова міста Василь Куйбіда, ми спільно почали шукати землю, і так знайшли ділянку на вул. Хуторівка – 17 га землі. Міська рада швидко прийняла позитивне рішення. Тепер залишалося тільки знайти кошти, спроектувати і збудувати (усміхається). Зупинку у процесі довелось зробити, коли стало відомо, що до України приїздить Івана Папа Павло ІІ, і мені доручили очолити команду, яка займалася підготовкою візиту Святішого Отця. Це майже на рік зупинило працю над будовою. Але опісля ми знову швидко запустили процес. Сама будова семінарії тривала 2,5 роки, це досить короткий час. У Львові тоді навіть не було відповідних будівельних фірм, які б могли взятися за такий проект. Доводилось ламати стереотипи. Сьогодні, поряд із семінарією та будинком Філософсько-богословського факультету УКУ, постала ще одна будівля – патріарша курія, де буде осідок Блаженнішого Святослава (Шевчука) у Західній Україні, осідок патріаршої фундації, а також приміщення для патріарших комісій. Такий собі міні-Ватикан у Львові.
Про зміни у міському ландшафті
Пам’ятаю, коли ми принесли проект будівництва семінарії у міську раду. Для них це було щось фантастичне, вони підписували все, що ми просили, з великою надією, що цей проект не вдасться втілити. Навіть з початком процесу будівництва вони прогнозували занепад і казали, що це буде чергова безуспішна довгобудова. Та невдовзі ми запросили їх на посвячення нової семінарії...
Як долати зовнішній скепсис
Коли почалося будівництво семінарії, ми не хотіли нікому нічого доводити. Рушієм для нашої команди була віра у нашу спільну працю – ми просто робили те, що мали. І я, і владика Борис – ми були не з України, і мали трішки інше уявлення про самих себе (менше комплексів), ми бачили як світ такі речі вирішує. Нам не страшно було починати таку велику будову, бо для нас це було природно. А в Україні – ні. Чому? Бо у ментальності людей 90-х років було закладено те, що все вирішують на горі: партія, чиновники. “А ми маленькі люди, нам тільки слухати і пильнувати, аби нас не скривидили”. Ми ж були вільнішими.
Пригадую, як ми намагалися проводити певні реформи у навчальній системі семінарії, духовенство також не сприймало новації. Представляючи місцевому духовенству пропозиції, мені казали: “Отче, то нічого не вдасться, ми тут такі є”... Блаженніший Любомир розумів мене, бо був з “іншого” світу, він пройшов ту саму дорогу до священства, що і я, і він говорив тією ж мовою. І погляньте, як змінився Львів зараз, як світ змінився, як змінилися молоді люди. Вже немає того страху, переляку. В Польщі цей процес почався на 20 років швидше, ніж в Україні, я вступив у зріле життя після подиху свободи “Солідарності” у 1981 році. І це потім резонувало в мені, я вірив, що все можливо!
Як долати внутрішній скепсис
Будучи ректором семінарії, головним своїм завданням бачив зібрати у команді людей, які хоча б кілька років вчилися, або жили на Заході, які побачили інший світ і їх не можна було вже змінити. Здебільшого ми набирали отців, які недавно закінчили семінарію, або ж семінаристів, які ще не мали свячень, не були одруженими, але 6-7 років прожили за кордоном, побачили світ по-іншому, – і вони мене розуміли, ми говорили однією мовою. У семінарії до нашої управлінської команди приєднався Блаженніший Святослав (Шевчук), він якраз закінчив 4-річні студії в Римі, перед тим був на навчанні в Аргентині. Так сформувалася команда, яка говорила однією мовою, у нас не було суперечностей, рішення ми приймали дуже швидко, на одній хвилі. Тепер уже зі своїми вихованцями я також розмовляю на одній мові, бо щось нам таки вдалося змінити, змінилась Церква, суспільство. І ці зміни видно.
Візит Папи: доторкнутись до живої легенди
Долучитись до команди, яка організовувала приїзд Папи Івана Павла ІІ в Україні, мені запропонували через те, що я уже мав такий досвід, коли Святіший Отець приїздив до Польщі у 1991 році (тоді митрополит Іван Мартиняк доручив мені працювати у комітеті організаторів). Там я пройшов добру школу. Тож, коли стало відомо, що Папа приїздить в Україну, рішення про те, хто очолить комітет, прийняли швидко.
Приїзд Папи до Львова: курйози
Смішних випадків траплялося дуже багато. Розкажу лише два. По дорозі до Церкви на Сихові, у програмі Папи було передбачено зупинку на Хуторівці, на місці, де мала постати семінарія. Святіший Отець мав поблагословити цю ділянку. Якраз тоді ми співпрацювали з німецькою фундацію “Церква в потребі”, засновником якої був отець Веренфрід ван Страатен, фундація допомагала нам у будові семінарії. Засновник хотів сам особисто приїхати і зустрітися зі Святішим отцем саме на тій ділянці, де мала постати семінарія. На той момент отець Веренфрід був у віці Івана Павла ІІ, одягнений у білий габіт (у якому ходять домініканці), і був дуже подібним на Папу. Ми чекали на приїзд потнифіка надворі, був прекрасний червневий день. І ось люди ідуть на Сихів, на зустріч молоді зі Святішим Отцем, дивляться, а тут сидить Папа. Цілими групами почали підбігати, просити благословення. Це треба було бачити (усміхається).
Але на цьому пригоди не закінчились. Опісля отця Страатена треба було відвезти на летовище, а вулиця Стрийська – закрита, це була евакуаційна дорога, і міліція та військові мали право пускати машину Папи тільки у екстрених випадках: теракту, проблем зі здоров’ям Святішого тощо. Водій з отцем Венерфрідом під’їздять до посту міліції, їх зупиняють, той відкриває двері і каже: “Дивіться, кого я везу”. Міліціянти заглянули, а там сидить чоловік, дуже схожий на Папу, у білому габіті, на візку, і машину пропустили.
Багато було різних цікавих моментів, я їх усіх пам’ятаю. Вони надають колориту і радості, бо усе, що ми робили – робили з великим ентузіазмом і любов’ю. Навіть у Києві, коли при підготовці ми мали зустрічі у міністерствах – завжди відчувалась якась приємна напруга, яка нас єднала. Ті сірі комуністичні обличчя чиновників змінювались і я знав, що Святіший Отець щось змінить у цій країні, коли приїде, і так трапилось...
Український католицький університет (УКУ)
Український католицький університет надав місту нову траєкторію. Він показав як треба рухатися і що можна будувати по-іншому: з високою культурою, духовністю, сучасні будинки у традиціях старого Львова.
Коли говорити про служіння на посаді ректора УКУ, воно є радісним, радісним від того, що у нас є фантастична команда. Команда, яка хоче працювати, яка любить Церкву, університет, яка так віддано служить. Дуже часто працівників треба зупиняти, аби не перепрацьовували, бо це шкодить здоров’ю.
В УКУ ми стараємося не керувати людьми, а дозволяти робити їм те, що вони роблять добре. І мені здається, що люди саме так хочуть працювати. Якщо бачу якісь недотягнення, тоді вже розмовляю з людиною – це розмова надихаюча, яка має стимулювати до праці, до посвяти, служіння. Треба намагатися людей заохочувати працювати, зрозуміти, чому вони мають труднощі. Для мене дуже важливо надихати людей і дозволяти їм працювати. І це дає свій результат. Людям важливо, аби вони відчували, що їхню працю цінують.
Що мене надихає
Є багато людей, які мене надихають. Найперше, це мої працівники, вони завжди приходять з новими ідеями, пропозиціями, натхненні новими думками. Як керівник, ти не завжди можеш побачити, чого потребує університет. А люди самі приходять, пропонують, ми спільно приймаємо рішення – це також надихає. Мене надихає Блаженніший Любомир (Гузар), Блаженніший Святослав (Шевчук), владика Борис (Ґудзяк). Надихають ті люди, які бажають змінити щось у цій країні.
Лідерство і смирення
Навчаючись у духовній семінарії у Любліні, моїм першим ректором був колишній офіцер польської армії, людина дисциплінована, з військовим характером, але він дуже любив студентів. Він виховував нас не суворою дисципліною, як в армії, а своїм прикладом. Наприклад, коли ми порушували нічну тишу, він не карав нас, а просто заходив до кімнати і казав: «Тихіше, я хочу спати». І тоді ми розуміли, що робимо зле. Пригадую, щоранку він брав спеціальну паличку і збирав усі папірці навколо семінарії. Це вчило нас смиренню: якщо ми хочемо жити у спільноті разом, то мусимо дбати про те, що навколо нас. Ректор хотів, аби ми вчилися від нього. Навіть наш зовнішній вигляд він контролював і привчав до охайності. Його проста і делікатна форма виховання завжди діяла, і ми дійсно розуміли, що має бути так, як він говорить.
Наукова праця
Нещодавно отець Богдан видав 2-томник «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини», де описав життєві долі понад 1000 священиків, зібрав 12 тисяч унікальних фотографій та понад 100 тисяч опрацьованих архівних документів, сотні інтерв’ю зі свідками пережитих репресій і їхніми родинами.
Моя мрія – займатися науковою працею, і я від цієї мрії ще до кінця не відступаю, коли тільки є вільний час, поглиблюю свої наукові знання, намагаюся щось написати. Те, що я роблю досить часто (управління. – Ред.) є тим, чого не хочу робити. І мені здається, що я все ж марную час в управлінні, і що мені було би приємніше займатися науковою роботою. Думаю, мені було б корисно і в інтелектуальному, і в духовному плані написати ще 2-– 3 книжки, щоби це залишилось майбутнім поколінням. Сьогодні ти підписуєшся під документом, вирішуєш сотні справ – але про це забудуть уже завтра. А коли ти залишиш написану книжку, то твої наступники читатимуть це. Мені б хотілося писати, але Господь кличе до інших завдань. Поки роблю те, що треба, а не те, що хочу.
Мрії
Щодо мрій особистих, то це є здоров’я родини. Це найголовніше.
Коли йдеться про мрії у середовищі, де живу і працюю, – змінити щось в Україні. Мої діди, батьки, я – ми жили Україною завжди. Мене виховували з великим трепетом до України, тому тішуся, що Бог дозволив мені жити тут сьогодні і щось для неї зробити. Мрію, щоб моя праця, праця моїх друзів могли в Україні щось змінити – аби не було війни, гріха корупції. Ми можемо і не побачити за нашого життя тих змін, але ми запускаємо процес, який буде іти далі. І прийде час, що наступні покоління нам подякують.
Улюблені місця Львова
Зараз у мене немає достатньо вільного часу, але колись з дружиною ми багато гуляли по Львову, шукали прекрасних місць, спокійних, чарівних, де можна не просто добре провести час, а й підсилити свої фізичні і духовні ресурси… Місцем сильного духовного і фізичного релаксу для мене є Стрийський парк. Там можна і побігати, і натішитись зеленим колоритом, можна й помолитись, знайти час і спокій для себе. Дуже люблю Оперний театр, Картинну галерею. Це місце, куди часто заходив і люблю заходити, тут можна влити в себе дух історії, навіть запах надихає на зміни.
Святині Львова для мене, як, мабуть, для кожного львів’янина є джерелом духовного відродження. Часто я відвідую церкву Петра і Павла. Не через те, що там настоятелями є мої колишні студенти, а через те, що там відчутний дух первісного християнства.
Собор святого Юра – місце, куди люблю заходити, особливо до крипти, щоб діткнутися тих великих постатей: митрополита Андрея, владики Володимира (Стернюка), патріарха Йосифа. Ніколи не забуду того дня, коли вперше служив Літургію у Соборі святого Юра. Це було колосальне пережиття, я ледь тримав себе в руках, аби не втратити притомності при усвідомленні, що при цьому престолі служили такі великі постаті. І навіть тепер з трепетом служу там кожну Літургію. Це дуже надихає та приносить безмежну радість.
Як не боятися мріяти про велике
Достатньо одного – хотіти, а все решта – Бог дасть. Якщо ти робиш щось з ентузіазмом – тобі все вдасться!
Спілкувалась Вероніка Саврук для Твого міста
Фото: Богдан Ємець
Люди Твого Міста
- Марія Бурмака: претендую на зовсім інше місце, аніж ті люди, які швидко «перевзулися»
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- «Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
- Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка