Сьогодні, 22 листопада, на 90 році життя помер чоловік, який пам'ятав особливу вишуканість міжвоєнного Львова, а також Львів, який піднімав національно-визвольні змагання і виборював Незалежність України. Юрій Шухевич – якраз із цієї епохи. Він сам як епоха, яка зуміла протиставитися режиму і не зламатися ані в тюрмах, ані у засланні. Пригадуємо останню розмову Tvoemisto.tv із Юрієм Шухевичем про його життя, про Львів та про незалежність.

Інформація про Юрія Шухевича є у Вікіпедії, в мережі можна знайти трохи новин чи статтей про нього. Та хочеться зрозуміти більше – що вплинуло на нього, якою була його родина, середовище його батька, і, зрештою, яким був Львів тоді і яким ця людина-епоха бачить його в майбутньому.

Про інтерв'ю домовляємося майже одразу, але лише телефоном, бо «уже роки, а зараз коронавірус». Юрій Шухевич говорить енергійним голосом і, попри те, що минули довгі роки, добре пам’ятає про зустрічі з батьком, про життя у тюрмах і таборах. Час від часу розмова переходить на те, що відбувається зараз – відчувається, що йому це болить, як і те, яким зараз став Львів.

На початку запитую про 36 років тюрем і таборів, звідки він брав сили і чи вірив у те, що доживе до вільної та незалежної України. Пан Юрій уточнює: «Табори і в’язниці – 31 рік. П’ять років – це вже було заcлання».

Де брав сили? Насамперед, каже, у вірі – Бог дав йому сили. Хоча не завжди був переконаний, що доживе до Незалежної України. «Був час, що я не дуже сподівався. Сили додавало те, що я знав, що Союзу буде кінець – бо не може все на фальші, брехні, диявольській жорстокості триматися. Колись йому мав прийти кінець і так воно й сталося», – додає він.

Про батька

Коли Юрій Шухевич був малим, у селі Оглядів Радехівського району, де колись мешкали Шухевичі, часто збиралися також родини Старосольських та Рожанковських, які брали участь у визвольних змагання 1918-1919 років. Підтягувалась також інтелігенція з Радехова.

«Пам’ятаю, як батько звільнився з ув’язнення за Польщі, пам’ятаю Карпатську Україну, коли вся увага була прикута до подій на Закарпатті. До нас в село під вечір приходила газета і дідо (мамин батько – парох церкви в Оглядові Роман Березинський, – Ред.) сідав за стіл і перше, що читали, власне, про це», – згадує він.

Мати Юрія Шухевича - Наталія із ним та його с сестрою Марійкою, 1941 рік 

А ще згадує, як батько йому розповідав, що плакав, бо не міг у 1918 році піти на фронт. Тоді Романові Шухевичу було лише 11 років, а за вікном стрільці Галицької армії йшли на війну: «Але бачите, доля так розпорядилась, що дуже швидко він взяв зброю до рук і вже не випускав до кінця життя».

З початку Другої світової війни родина Шухевичів оселилась у Кракові, де мешкала до квітня 1941 року. Це був нетривалий період, коли ледь не усі могли зібратися разом.

Саме приклад батька вплинув на Юрія Шухевича найбільше. Він згадує, що тато був завжди дисциплінованим, підтягнутим: «Принциповий, відданий ідеї. Дуже і дуже…». Пан Юрій наголошує, що саме від батька залежало, чи залишатися в Україні, чи емігрувати. «Батько був свідомий того, що перебування тут – це смертний вирок. Але він розумів, як людина обов'язку, що не має права покинути своїх вояків і мусить іти до кінця разом з ними. Так і сталося», – каже він.

Юрій Шухевич згадує «пророчу» зустріч з батьком на Рогатинщині у 1947 році, коли підлітком втік з дитбудинку для дітей ворогів народу на Донбасі (сюди він потрапив у 1945 році, коли його відлучили від матері). Під час тієї зустрічі, каже Юрій Шухевич, він закрив для себе питання підпілля, бо «хто буде потім народ піднімати».

«Мабуть, це була найдовша наша зустріч – півтори доби. То було вперше, коли я з ним бачився з німецьких окупаційних часів», – уточнює він.

Потім ще була зустріч на кілька годин у січні 1948 року. Тоді Юрієві Шухевичу було 15 років і він відчував себе дорослим – не було часу на дитинство. «Усі знали, що таке підпілля, розуміли, що треба триматися», – каже він.

Про табори і сміливість

Запитую, чи боявся потрапити в тюрму на Лонцького, де закатували багато галичан. Відповідає: «Завжди сподіваєшся, що туди не потрапиш. А як уже там, то немає чого боятися. Треба давати собі якось раду».

 Юрій Шухевич, Тюрма на Лонцького

Юрій Шухевич розповідає, що дуже тяжко було у 1944-1946 роках, а от коли потрапив на Лонцького уже за часів Хрущова, то було легше. «По-перше, це вже не була тюрма битком набита. Підпілля більшовики зуміли знищити і вже тільки окремі люди потрапляли туди. Не було також уже тих жорстоких катувань і знущань».

У 1948 році Юрія Шухевича засудять вперше. Попри те, що був неповнолітнім, він відбуватиме покарання не в таборі, а в тюрмі – три роки відсидить в одиночній камері. Сидів і за «політичну діяльність свого батька», і за антирадянську агітацію.

Юрко Шухевич під час відбуття свого першого терміну, 1950-ті

Розповідає, що Різдво чи Великдень по тюрмах і таборах спочатку було скрутно святкувати – намагалися зберегти хоч трішки більшу пайку цукру, хліба – більше не було чого. А вже у 1960-1970-х роках готували і борщ, і кутю, й інші святкові страви. Навіть вдавалося зібратися до столу і колядувати: «В одному місці розганяли, а за 100 метрів, коло іншого бараку, знову збиралися. Христос народився колядували так, що аж табір гудів».

Коли у 1989 році звільнявся з таборів, то вже розумів, що Союз не довговічний. Згадує, що у 1991 році його запросили у США та Канаду і на одній із зустрічей з українськими громадами його запитали, коли СРСР прийде кінець. Мовляв, раніше їм Левко Лук’яненко сказав, що потрібно років 15. «Я відповів, що при всій повазі до Левка, він помиляється, і дуже. На мій погляд, Україна буде незалежна через рік, щонайбільше – два. Але я теж помилився – на два місяці. Так воно відчувалося і так воно сталося», – каже пан Юрій.

Про Україну

Запитую, про яку Україну мріяв у неволі. Відповідає, що про таку ж, яку прагнули ті, хто загинув зі зброєю в руках. «Це була зовсім інша Україна, котра дасть українцям щастя і свободу».

Юрій Шухевич згадує, як у 1949 році, незадовго до загибелі батька, його викликав полковник Коваленко, який керував спецвідділом МДБ УРСР у Західних областях. Полковник пропонував віднести листа до батька, щоб той вплинув на українське підпілля, а між тим сказав, що незалежна Україна буде, але не така, про яку мріють націоналісти. «Знаєте, коли у 1991 році була проголошена Незалежність України, то весь час згадував Коваленка і його слова. Маємо таку країну, яку націоналісти навіть уявити не могли».

В одному з інтерв’ю Юрій Шухевич згадував слова своєї дружини, яка назвала покоління пана Юрія «зовсім іншим», тож запитую, у чому відмінність. Відповідає: «Воно мало ідеали, у них вірило і було готове покласти за них голову».

Зараз теж є багато таких, які взяли в руки зброю і пішли на війну захищати Україну, але назагал теперішнє покоління виховують «під тепле масло». «Покійний Блаженніший Любомир Гузар – а він мій однокласник з гімназії – сказав, що покоління «совка» має відійти, а народиться нове і саме воно збудує нову Україну», – пояснює Юрій Шухевич.

Жодна революція би не здійснилась, якщо б її робили ті, хто тільки й дивиться, скільки голосів отримає на найближчих виборах. «Революція перекреслює старі закони і починає писати свої. Коли підросте покоління, яке це осягне, от тоді буде Україна інша», – говорить пан Юрій.

А ще, каже він, влада весь час оглядається на когось: спочатку на Росію, а зараз – на країни Європи чи США.

У цьому контексті Юрій Шухевич говорить про марні сподівання в Україні від президента Джозефа Байдена, бо за часів Обами він був віцепрезидентом і саме тоді Україні відмовили в наданні летальної зброї. А ще: «Виступаючи у Верховній Раді Байден сказав, чому би вам не погодитися на автономні штати на південному сході. Я тоді був у Раді і мені йому хотілося відрізати: «А давайте Каліфорнія і Нью-Мексико теж отримають такий статус»».

Про Верховну Раду і депутатство

«Я глибоко вдячний Олегові Ляшку за те, що дав мені можливість попрацювати в Верховній Раді. Скільки на мене бруду лили, оббріхували. Але мені байдуже. Але те, що я зробив… Тепер я розумію, чому мені ніхто інший не хотів запропонувати місце. Бо я їм незручний, вони того не хотіли», – зазначає Юрій Шухевич (він був народним депутатом від Радикальної партії Олега Ляшка – Ред.).

Він розповідає, що коли у перший день роботи Верховної Ради зареєстрував законопроєкт «Про визнання борців за волю України», то в Секретаріаті Ради «зробили великі очі».

Юрій Шухевич у Верховній Раді

Було не просто «пробивати» закони: «Доводилося по-доброму говорити – то говорив, кланятися – то кланявся, збирав підписи керівників фракцій, залучав їх у співавтори законів. Нехай – мені з голови корона не впаде», – згадує пан Юрій.

Він бідкається, що не встиг «проштовхнути» ще кількох законів. Зокрема, про компенсацію борцям за волю України за усі роки перебування в ув’язненні і на засланні (проєкт закону навіть пройшов перше читання) та про незаконне ув’язнення заручників – про тих, кого утримують в Росії та в ОРДЛО. Та Верховну Раду того скликання розпустили швидше.

Про Львів

Вперше до Львова Юрій Шухевич потрапить у 1939 році, коли у місто зайдуть більшовики і кордону, як такого, ще не буде. Родина тоді винайматиме помешкання на вулиці Косинерській (в радянські часи – Солдатська, тепер – члена ОУН Івана Карпинця).

На довше він оселиться тут у німецькі часи. Розповідає, що добре пам’ятає Львів і публіку того часу, як і те, що в 1949 році велика частина української інтелігенції, що була обличчям міста, виїхала.

«Прихід більшовиків Львів дуже змінив. В тому сенсі, що дуже багато інтелігентних родин не тільки зі Львова, а й з провінційних містечок, виїхали звідси. А потім підпілля дуже багато забрало: або загинули, або сиділи по тюрмах, таборах», – згадує він.

Не зважаючи на це, каже Юрій Шухевич, Львів у радянські часи дуже вирізнявся і це сильно вражало людей, які приїжджали сюди. «Люди були виховані за Австрії, за Польщі – Церквою, Просвітою, Пластом, Соколом. Вони несли ці традиції. Навіть Різдво як «совєти» не викорінювали – не змогли», – розповідає він.

Якраз у час коляди, розповідає Юрій Шухевич, бачив Різдво у Львові взимку 1969-1970-х років – виривався сюди під час відпустки з Нальчика, де мешкав після ув'язнення, бо мав заборону на проживання в Україні.

Назовсім повернувся у Львів якраз на хвилі піднесення у 1989 році – за кілька днів після стотисячного походу містян до церкви Юра у листопаді того року. Віча та мітинги тоді відбувалися ледь не кожного дня.

Одружився теж у Львові. Хоча знайомство з майбутньою дружиною, пані Лесею, почалося ще під час заслання: «Вона надіслала мені кілька відкриток. У той час почалася горбачовська перебудова і до нас вже почали долинати звістки з волі».

Тепер, каже пан Юрій, Львів став більш провінційним. «До Львова є дуже багато претензій, наприклад пам’ятника Шухевичу – досі немає. І навіть не думають. Отак крутять-вертять, аби не зробити. Вони батька не терплять», – каже він.

Також згадує, як кілька років тому йшов на Великодню Службу Божу до Гарнізонного храму і почув багато російської мови – навіть склалося враження, ніби опинився в Москві. А поруч з храмом, каже, працює «дім розпусти».

Щоб Львів піднявся, на думку Юрія Шухевича, потрібен новий Майдан. «Але потім хвиля опуститься. І знову цей накип, як іржа, покриє все».

І завершує: «Але це львів’яни повинні подумати, в якому місті живуть і наскільки їм комфортно тут бути».

Тарас Смакула

Фото: Вікіпедія, Bird in Flight, Історична правда, Радіо Свобода, ВВС,Дивись.info, Історія Пласту, Фейсбук-сторінка Юрія Шухевича

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.