Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

«Це помста. Вони бачили, як добре ми живемо». Депутатка про Маріуполь

2844 0
Ця війна змінила все кардинально, каже Ольга Пікула – мешканка Маріуполя, депутатка міської ради, підприємиця. У неї, як у більшості маріупольців, тече українська і російська кров, у багатьох в росії рідня, була. Проте люди завжди хотіли бути частиною України – і у 2014-му, й тим більше тепер. Після окупації частини Донбасу сірий депресивний Маріуполь перетворився в сучасне європейське місто з духом розвитку. Тепер від кількарічної роботи місцевої влади та зусиль пів мільйона мешканців не залишилося й сліду.

Ольга разом з чоловіком евакуювалися з міста напередодні трагедії в драмтеатрі. Навіть, коли їхали, думали, що скоро повернуться. В блокадному Маріуполі досі залишаються десятки тисяч людей, серед них й мама Ольги. Вона говорить про рідне місто, людей, життя. Коли ж говорить, наскільки сильно вірить у те, що Маріуполь вистоїть, залишиться українським, в неї виступають сльози. Тут, у Львові, Ольга вже думає, як будуть відбудовувати знищене до тла росією місто, й про це розповіла Tvoemisto.tv

Чому росії так важливо взяти Маріуполь?

Перша причина – це «помста». До 2014-го Маріуполь був просто містом між двома заводами, із поганою екологією, поганими дорогами, великою корупцією, без розвитку малого та середнього бізнесу. Звідти усі втікали. Після приходу в 2015-ому команди мера Вадима Бойченка почався розвиток. Щоб не було «русского міра», ми почали створювати можливості якісного європейського життя. Люди, які перейшли у так звані «ЛНР» та «ДНР», приїжджали до Маріуполя і бачили ту різницю між «русскім міром» і Україною. Тоді й почали активно переїжджати з окупованих територій до нас. Напевно, це наростаюче бажання перейти в Україну і стало однією з причин.  

Друга причина – тактична. Путін виявився не таким сильним після стількох тижнів війни, російським військовим не вдалося взяти жодного українського міста. Про який Донбас можна говорити, якщо вони Маріуполь не можуть узяти? Імовірно, тепер у них це принципова позиція. Але ж вони не йдуть на вуличні бої з нашими військовими, а просто бомбардують нас. Під’їжджають танками і, як самі кажуть, усе «випалюють», для того щоб отримати швидкий результат із мінімальними для себе втратами. Ми розуміємо, що місто їм не потрібне, ніхто туди вкладати грошей не буде. Зараз вони приходять мародерити, щоби нажитися. Узяти Маріуполь їм треба, щоб мати важіль впливу на переговорах і щоб щось показати в своїй внутрішній пропаганді.

У 2014-ому Маріуполь став прихистком для сотень переселенців з окупованих росією територій. Як за цей час місто змінилося?

Маріуполь перетворився на місто з духом розвитку. Раніше більшість його жителів навіть до Донецька не їздили. Тож ми розуміли, що потрібно дати людям можливості для комфортного, зручного життя. У 2015 році напрацювали нову стратегію розвитку, яку почали втілювати уже з 2016-го. Це відновлення житлового фонду, будівництво нових шкіл, дитсадків, сучасних лікарень, облаштування парків, доріг, паркінгів.

У нас вже була «Льодова арена», у березні планували відкрити великий басейний комплекс. Будували університети, відкривали ЦНАПи. У нас їздив сучасний діджиталізований транспорт, наше комунальне підприємство стало найкращим в Україні. Була розроблена програма переходу будинків до ОСББ: станом на початок цього року з двох тисяч більш ніж половина встигли змінити систему управління. Маріуполь став одним із найпрозоріших містом в Україні. Ми швидко почали диверсифікувати економіку, розвивати малий та середній бізнес, до нас пішла молодь, підприємці почали вкладати кошти. Все це було, і за останні роки люди не виїжджали з міста, а навпаки – почали повертатися.

Чим це місто особливе, і від чого наповнювався бюджет?

У кожного міста своя концепція. Наша звучала так: «Місто біля моря з океаном можливостей». Ми будували максимально комфортне місто. Розвивали внутрішній та регіональний туризм. Маріуполь був містом із сучасною інфраструктурою, новими будинками, дорогами, комунікаціями. Ми хотіли, щоб це було місто можливостей, і ми цього досягли за п’ять років. Уявіть, що було б ще через п’ять років. Ми настільки «розхиталися», що інвестори залюбки вкладали у нас кошти, ми всі бігли в одному напрямку.

І бюджет у нас був правильно сформований, як і в бізнесі, розподілявся ефективно. У нас був план – 60 відсотків ми «проїдаємо», 40 відсотків виділяємо на бюджет розвитку. Наприклад, у Запоріжжі бюджет був удвічі більший, але бюджет розвитку вони мали якісь сотні тисяч, а в нас були мільйони. Крім того, залучали багато інвестицій, грантових грошей. Показали, що працюємо на результат, і всі кошти освоювали цільово. Це підкріплювала любов до міста, бажання зробити його сучасним, культурним.

Його називають містом-побратимом Львова, він був «Великою культурною столицею України» у 2021-му. Що передувало цьому?

Раніше в нас не було самоідентифікації з культурою як такою, розуміємо тут як класичну, так і молодіжну. Мені дуже не подобалося, коли говорили, що в Маріуполі люди цього не люблять, що вони не такі. Ні, українці в усіх регіонах однакові. Просто в нас того не було. А коли почали пропонувати, люди швидко підхопили. Стала з’являтися велика кількість місць для відпочинку, у нас проводили фестивалі, запрацювала філармонія. Цього року хотіли зробити щось на кшталт Leopolis Jazz Fest, щоправда, в значно менших масштабах. Розвивалося мистецтво, масовий спорт. Ми відроджували культурні символи Маріуполя. Місто нагадувало кафе зі своєю ідейною концепцією. Насправді все залежить від того, що жителям пропонують і як їх розвивають.

Які були настрої серед містян перед вторгненням? Пам’ятаємо проукраїнські акції в Маріуполі. Чи змінилася проукраїнська позиція після 2014-го та чи деформує ці настрої теперішня війна?

Після 2014 року настрої змінилися на 180 відсотків, а ця війна ще більше їх укорінила. Так, ми спілкувалися російською в побуті, але це ніколи не було проблемою. Бо не мова нас ідентифікувала як українців, ключовим для нас було те, що ми любимо своє місто, інвестуємо в нього і залишаємося у своїй країні.

У багатьох маріупольців є рідня в росії. Моя мама з Полтавщини, а тато з Брянської області. У багатьох було толерантне ставлення до родичів, намагалися не говорити про політику. Тепер, скажу вам як людина, яка щодня стояла в черзі по воду, навіть ті, що були нейтральними, всі ненавидять путіна, ненавидять росію, всі бажають, щоб він здох, щоби москва пережила фізично те, що роблять зараз із Маріуполем. Ця війна кардинально змінила ставлення, немає жодної людини, а я спілкувалася з багатьма, яка говорила б, що все нормально.

Як розвивалися події в перші дні війни? Як діяли військові?

Побачити щось було дуже важко. Ми могли оцінювати події з тієї відстані, яку могли пройти пішки. Ніхто не пересувався на автомобілях. Постійні обстріли, треба ховатися… Спершу, маючи досвід 2014-го, думали, що постріляють і минеться. Як могли підтримували життєдіяльність у місті, поки не залишилися без води, відтак без світла, інтернету, згодом не стало зв’язку, а потім ще й газу. Нас почали різко обстрілювати в усіх районах, бомбардувати з неба, кожні 15 хвилин літали літаки і скидали бомби. У перший день росіяни знищили нашу ППО. «Кидали» хаотично, просто пресуючи і знищуючи місто. Ніхто не знав, де впаде. Люди намагалися виїхати, їх убивали, мародерили. Бували дні, коли наші військові казали, що триває бій біля міста, нікого не випускали, бо було небезпечніше виїжджати, аніж залишатися.

Ту частину Маріуполя, де я жила, тоді ще контролювали наші хлопці, дбали про безпеку, допомагали. Від багатьох чула, як приїжджали захисники до будинків і віддавали свою провізію дітям. Пригадую, як недалеко від мого будинку впала людина з другого поверху, то наші військові її відвезли до лікарні. Тільки такі історії можна було чути про українських бійців.

У Маріуполі, як кажуть, майже не залишилося живого місця. Наскільки реальною бачите його відбудову і що для цього потрібно?

Уже зараз я комунікую з представниками різних сфер тут, у Львові. Ситуація критична, бо ще близько сотні тисяч людей залишаються в місті. Нагальне питання – це гуманітарний коридор і можливість вивезти містян, надати гуманітарну допомогу тим, що не хочуть залишати Маріуполь, особливо літнім людям. Маємо думати, що буде через місяць, бо тепер маріупольці перебувають у різних куточках України чи поїхали до Європи, а що буде завтра, де вони будуть жити, працювати?.. Усі хочуть повернутися додому, з сім’ями, з дітьми.

Я впевнена, що Маріуполь рано чи пізно, краще , звичайно, щонайшвидше, буде повністю українським. Масштаби нашої трагедії неможливо порівняти з жодним іншим постраждалим містом в Україні. Нинішнє законодавство не пристосоване для такого відновлення, тому потрібно розмовляти з забудовниками, інвесторами, розробляти державні та муніципальні програми, створювати механізм.

Є й другий бік медалі – закінчиться війна, і в нас почнуться великі економічні проблеми. Ця війна відкинула нас на багато років назад. Тож потрібно щонайшвидше відновлювати економіку, повертати тих, що виїхали за кордон, давати їм житло, роботу. Розумні люди – ось найголовніше для розбудови країни.

Як швидко зможуть маріупольці загоїти рани, завдані війною?

Це буде травма на все життя. Мій дідусь, який народився у 1930-ому і добре пам’ятав війну, голод, окупацію, багато що розповідав, але для мене це було наче кіно. Зараз я розумію, що цей досвід на все життя. Звісно, ми відроджували Маріуполь, але ж не з попелу. А тепер, здається, в нас це як програма в головах – візьмемо і знову його відбудуємо, зробимо ще кращим. На жаль, не повернемо людей, яких вбили окупанти. Напевно, як пам’ять про них зведемо величезний монумент. Наш обов’язок – жити далі заради них.

Юлія Осим

Фото Івана Станіславського та з сайту MRPL.CITY

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!