«Місія Путіна відновити Радянський Союз переросла у манію» – Андрій Дахній про протистояння Росії і України
Як Україна змінилася з 2014 року, як нас сприймає світ та яке місце ми займаємо на карті? Що саме змінилося?
По-перше, я думаю, що з 2014 року Україна зміцніла і більш усвідомлено йде європейським шляхом. Ми не такі ослаблені і дезорієнтовані як у 2014 році. Зараз тільки лінивий не каже, що в той час армія була у жалюгідному стані. В той час серед українців був серйозний розлам щодо того який вибір робити – європейський, чи російський. Більшість схилялося до європейського шляху, але ми розуміємо, що на Сході та на Півдні було чимало співгромадян, які орієнтувалися на Москву.
Не відкриття, що анексія Криму і окупація окремих територій Донеччини і Луганщини призвела до того, що електорат став більш прозахідним. Я думаю, що в цьому плані Україна більше зміцніла. Зміцнився європейський, євроатлантичний вектор.
Події, які відбуваються останніх декілька місяців, свідчать, що Україна є форпостом європейської цивілізації. Про це дійсно говорять на Заході. Україна не сходить зі шпальт газет і електронних медіа. Ці події довкола України кажуть про те, що Євромайдан та Помаранчева революція були передвісниками жвавого інтересу до України.
Зараз, по-суті, на фоні розмов про гіпотетичну агресію Росії, знову пожвавився інтерес до України. Багато хто із аналітиків каже, що якщо Україну буде окуповано, то наступними можуть стати країни Балтії та Польща. Багато хто розуміє ці загрози.
По-друге, 2014 по 2022 рік відбулася певна еволюція. Під час Революції гідності викристалізувались три аспекти: антикримінальна, антикомуністична чи то пак антирадянська та антиімперська революція.
У 2016 році практично повністю відбулася дерадянізація назв вулиць та населених пунктів. Також відбувся так званий “ленінопад” – руйнування пам’ятників Леніну. Все це важливо – це антирадянський та антиімперський вектор. Антикримінальний вектор – це втеча Віктора Януковича в Росію. Імперська Росія досі не може змиритися з тим, що Україна йде своїм шляхом. Про це красномовно свідчать сумнозвістні заяви президента Росії Володимира Путіна про “один народ”.
Все ці аспекти тільки посилилися. Незважаючи на труднощі, ми все-таки просунулися у цьому плані і прямуємо далі. Західний світ нас підтримує, тому що бачать, що Україна є свідома, Україна не панікує, вперто рухається проєвропейським і прозахідним шляхом.
Проте ми теж маємо розуміти, що багато чого залежить також від політичної еліти у тих же США. Барак Обама був млявий і нерішучий, а зараз Джо Байден, який того часу був віце-президентом, очолив США. Він активніше бере участь у процесах, які зараз відбуваються.
Що ви можете сказати про те, що Росія і Україна є зіткненням абсолютно різних цивілізацій?
Це справді так, і це має історичні корені. При тому, що певні лінгвістичні, культурні, буцімто конфесійні особливості можуть нас об'єднувати, але політична культура дуже відрізняється. Вона є вирішальною у цьому випадку. Доволі часто говорять про дві парадигми – владоцентричну і про антропоцентричну. Росія знаходиться у рамках владоцентричної парадигми. Там влада і насилля є визначальним – держава є все, а людина – ніщо.
Через це стверджується мілітарна міць, та досягається екстенсивний розвиток. Завойовувати нові території – це шлях Росії. Це ординський шлях, ординська модель. Московія, як улус Золотої Орди – ця історична ситуація, яка відгукується дотепер. Дії російського керівництва як раз вписуються у цю парадигму.
Україна, натомість, тяжіє до антропоцентризму, чи то персоноцентризму, де держава є службовим механізмом. Принаймні наші громадяни до цього прагнуть. Держава у нас не глорифікується, не стає чимось священним. У нас людина не є лише матеріалом та сировиною. Для нас це неприйнятно. Можна сказати, що ми поділяємо європейські цінності: права людини, повага до людини, до цінностей людського життя. В Росії цього немає.
На базі політичної культури ми дуже інакші. Україна рухається в річищі європейської цивілізації, а Росія залишається на позиціях ординської Московії. В цьому відношенні ми все більше продовжуємо розходитися. Ми завжди шанували людину і людина ніколи не ставала лише матеріалом для чогось “більшого” – якоїсь імперської величі. Це те, що важливо для Росії – хан, цар, вертикаль влади, де її сприймають як абсолютну священну, яка не піддається жодній критиці. Це російський шлях, ординський шлях – там зовсім інший погляд на речі.
Чому зараз Україні важливо продовжувати бути напоготові?
Ми завжди маємо бути напоготові і це історично теж обумовлено. Україна завжди була битим шляхом зі Сходу на Захід, і із Заходу на Схід – українці завжди жили на межі. Це був край на розломі дуже різних процесів і різних цивілізацій.
Нам треба дуже багато черпати з історії, хоча там були і неприємні уроки: не згуртованість, певні чвари. Ми маємо ці уроки засвоїти і намагатися об’єднуватися. Тим більше ми маємо підтримку в Європі і в США. Я думаю, ми маємо зміцнювати ці зв'язки. У цьому сенсі наша дипломатія робить дуже багато добрих справ. Наші друзі на Заході мобілізувалися і ми маємо продовжувати рухатися європейським шляхом. Як на мене, іншого варіанту немає, бо тільки через внутрішню згуртованість і солідарність із Західним цивілізованим світом ми будемо шанс вижити і зміцнитися.
Чи є у Путіна шанс перемогти Україну?
Мені здається, що Володимир Путін живе десь у XIX, можливо в середині XX століття. Путін живе категоріями і уявленнями, які давно віджили. Всі імперії були зруйновані, а він все ще намагається відновити ту імперію, яка творилася рівно сто років тому – Радянський Союз почав формуватися наприкінці 1922 року.
Путін бачить свою місію в тому, щоби відновити подобу Радянського Союзу без країн Балтії, в цілому. І це перетворилося в певну манію. Він не розуміє, що ми живемо у зовсім іншому світі, який розрахований не на екстенсивний розвиток, чи прирощення територій, не на імперську велич, а на інтенсивний шлях. Це технології, відкритість, можливість подорожувати та відкритість до світу. Він же дедалі більше ізолюється та тяжіє до авторитаризму, який насправді зіграв поганий жарт як з Росією, так і з Радянським Союзом.
Але Путін не робить висновки з цих уроків, прагне зав’язати контакти теж із авторитарним Китаєм. У цьому відношенні він справді перебуває у дуже далекому минулому. Але він оточений людьми, які також живуть цими старими стереотипами та мислять цими уявленнями та ілюзіями. Путін – людина вчорашнього дня, яка, разом з тим, має серйозний військовий ресурс, сумнозвісний “ядерний чемоданчик” і шантажує цим світ. Це банальні речі, але ми маємо розуміти невідповідність мислення Путіна до сучасних реалій.
Софія Шавранська