Фото: Юлія Бондар

Фото: Юлія Бондар

Між паранджею та вишиванкою

1878 0
Чому сирієць, віднайшовши свій дім у Львові, пофарбував паркан мечеті в синьо-жовтий колір та мріє про мир.

Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.

Читайте також: «Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові

Я вже більше українець, аніж сирієць. Із Сирії виїхав 1999 року на навчання в Харків, а востаннє був удома 14 років тому, – широко усміхаючись, каже Амін. 

Він араб, якого легко сплутати з українцем: сиве коротке волосся, густі чорні брови, з-під яких визирають карі очі. Те, що Амін араб, видають смаглява шкіра, акцент та субха – ісламські чотки, що лежать на робочому столі поряд з телефоном. 

Мама лишилася в Сирії, бо там батьківщина й будинок, – розповідає. – Для мене ж інтереси України – вже мої інтереси.

Амін заварює каву. Виливає її з турки в паперовий стакан і ставить переді мною. Амін Аль-Кассем (أمين القاسم) – сирієць, мусульманин, лікар-дерматолог і директор Ісламського культурного центру у Львові. 

Місце молитви

Знайти Аміна складно. Ісламський культурний центр виглядає як звичайний офіс. Поряд – продуктовий магазин, багатоповерхівка та дитячий майданчик. Звичайний спальний район Львова. Дізнатися, що це за місце, можна лише через вивіску. 

Ісламський культурний центр у Львові створили 2015 року, коли через окупацію Криму сюди почали переїжджати кримські татари – кількість українських громадян, яким потрібна була мечеть, стрімко збільшувалася. 

До цього в місті існувало невелике студентське об'єднання, яке молилося в гуртожитку чи винаймало квартиру для релігійних обрядів. П'ятнична молитва для мусульманина є обов'язком, тому студенти організовували молитовний дім, де виходило. Це був кінець 80-х. Такі «турне» по зйомних мечетях у мусульман розпочалися в 1950-х роках, коли сюди приїхали перші їхні представники – казанські татари. 

5 липня 2015 року спільнота львівських мусульман отримала перше власне приміщення – в Шевченківському районі відкрили Ісламський культурний центр імені Мухаммада Асада. Це відбулося завдяки Духовному управлінню мусульман України «Умма», резиденція якого розташована в Києві. 

Приміщення має одну велику кімнату, яку облаштували під мечеть, та декілька малих, які  її «обіймають». Підлога встелена спеціальним східним килимом для молитви, візерунки якого виказують його походження – вони нагадують верхів'я мечеті. При вході стоять шафи з гумовими капцями. Їх носять у Центрі – так зручніше виконати вуду, тобто вимити ноги (а також руки та обличчя) перед молитвою. Це одне з головних правил для мусульман – молитися в чистому місці.  

У невеликому кутку зали – це чверть усього приміщення – висять важкі коричневі штори, крізь які сонцю годі пробитися, – під час молитви їх використовують для того, щоб відокремити жінок під час молитви. Вони не можуть молитися разом з чоловіками. 

Інші кімнати нагадують шкільні класи, де усіх охочих навчають арабської та кримськотатарської мов, розповідають про традиції та релігію. 


«Асад» з арабської – лев 

Представники Духовного управління мусульман України «Умма» довго думали над назвою – хотіли пов’язати її зі Львовом. Але як? Згадали про Мухаммада Асада – єврея та львів'янина зі справжнім іменем Леопольд Вайс, який народився тут у 1900 році і став видатним ісламським письменником. 

Мухаммад-Леопольд Асад-Вайс був сином німецького адвоката Карла Вайса та онуком рабина з Чернівців. Підлітком вивчав Святе Письмо юдаїзму – Танах. 

Перша світова війна змусила родину Вайсів перебратися до Відня. Там Леопольд вивчав історію мистецтв у Віденському університеті, що його так і не закінчив через прогулювання пар – плутав аудиторії з кав’ярнями. 

1921 рік. У Берлін, куди перебрався Леопольд, покинувши навчання, приїжджає Катерина Пєшкова, дружина Максима Горького. Вже рік до цього Леопольд Вайс писав статті про богемний Берлін – нотував історії артистів, музикантів та поетів. Леопольд почав переслідувати Катерину, щоб зробити з нею інтерв’ю. Воно вийшло сенсаційним – а Леопольд став близькосхідним кореспондентом газети «Frankfurter Zeitung» та в 1922 оселився у свого дядька в Єрусалимі. 

Вайс багато писав про євреїв у Палестині, які хотіли створити там свій національний осередок. Однак виступав проти зазіхань євреїв на «арабську землю». 

Наступні десять років Леопольд подорожує мусульманським світом: Кіпр, Туреччина, Вірменія, Іран, Ліван, Сирія, Йорданія, Ємен, Катар. 1925 року в Афганістані незнайомець каже, що Леопольд є «найсправжнісіньким» мусульманином, який цього не розуміє. 

Наступного, 1926, року Леопольд Вайс став Мухаммадом Асадом – ідеї Корану та знайомство з ідеологами незалежного мусульманського світу вплинули на чоловіка, що плекав неабиякий інтерес до Інших. 

Уже як Мухаммад Асад, Леопольд вивчив арабську мову та боровся за незалежність мусульманських країн. 

Директор Амін

У 2018 році Амін Аль-Кассем став директором Ісламського культурного центру у Львові. Центр – одна з причин, чому він погодився переїхати до Львова з Криму. Керівний досвід Амін мав: з 2008 року був директором Ісламського культурного центру в Сімферополі. 

10 років працював у Центрі в Криму. Здебільшого ми займалися благодійними справами: робили ремонт житла багатодітним сім’ям та сиротам, купували їм свійських тварин для господарства, будували теплиці. До того ж ми безкоштовно допомагали жінкам, які опинилися у скруті, опанувати різні професії, щоб їм легше було облаштуватися. 

Після окупації Криму, в 2014-му, російська влада «прикрила» Ісламський культурний центр у Сімферополі. Від звичного життя громади мусульман майже нічого не залишилося. Амінова сім’я вирішила переїжджати, коли Духовне управління мусульман України запропонувало йому роботу у Львові. 

Кілька місяців Амін витратив на переїзд до Львова – тримали незавершені справи й батьки дружини: вона – кримська татарка, діти – доньки Міріам та Ранім – народились у Криму і вважають його своєю батьківщиною. 

Страшно не було, адаптуватися – вже не проблема. Україна стала мені батьківщиною, а дітям та дружині – і була. Дітям було трохи складно через друзів та нову школу, але вже знайшли нових, вчать українську. Ба навіть дивуються, якщо я не знаю якогось слова. Кажуть, тату, ти ж дорослий, як ти можеш не знати. 

А звідки Амін має знати? Коли переїжджає із Сирії в Україну, йому 18. Рік вчить російську на спеціальних курсах у Харкові – в тамтешній університет Амін планує вступати на навчання. Буде лікарем-дерматологом. 7 років навчання  російською минули в атмосфері російського духу, як каже Амін. Тут він зрозумів: важливо берегти свою ідентичність – надивився, як Росія поглинала українськість.

Коли переїхав до Харкова, було відчуття, що потрапив не в ту країну, в яку планував, – зізнається. – Ніхто не читає та не говорить українською, до традицій та культури ставляться з позицією «яка різниця». 

Зберегти себе

Після переїзду в Україну, коли я побачив, як сусід намагається знищити тут культуру й мову, я зрозумів, що важливо зберегти себе, тобто свою ідентичність та релігію. 

Результат асиміляції з чужим Амін побачив у Криму в 2014-му. 

За гроші політики можуть продати батьківщину. Мусульмани називають це зрадою. 

Амін намагається в чужій для себе країні вберегти сирійське коріння та проукраїнську позицію. Йому допомагає іслам. Одним зі стовпів, на яких базується ця релігія, є вдячність Аллаху за долю. Амін вдячний за Україну. 

Людина повинна дякувати за те, де вона живе. Я переїхав в Україну,  вчився тут, мої викладачі були українцями. 


Через низький рівень життя українці досі піддаються російському впливу, впевнений Амін. Йому ж іще в студентські роки допомогли мусульманська спільнота студентів та виховання.

Мама виховала так, що потрібно зберегти свою ідентичність. Дивитися розумом.

Як це? Амін пояснює: якщо є традиції, які відповідають твоїм цінностям та не йдуть усупереч релігії, їх можна перейняти. Поважати свої, але й пам’ятати, де ти є зараз. 

Ми, мусульмани, розуміємо, що є частиною суспільства. Якщо живемо в Україні – значить українського. Тому маємо брати участь в житті цього суспільства. 

У мусульман це означає робити добро. 

Суспільне благо

Частина спільноти товчеться на кухні Ісламського культурного центру. На кухні – самі чоловіки. Кожен відповідає за свою частину процесу: готують плов, нарізають м’ясо, розкладають їжу в ланч-бокси, пакують їх у коробки. Це – допомога нужденним. Так мусульмани готуються до іфтару, вечірнього прийому їжі під час місяця Рамадан. Готувати їжу для інших – одна з традицій ісламу. 

Під час посту людина має очищатися, а в ісламі це означає не тільки не вживати їжу, але й проявляти милосердя до інших. 

Також мусульманська спільнота святкує українські державні свята, висаджує дерева, проводить зустрічі з представниками інших конфесій. Звичайно, розповідають про іслам та мусульман. Цю роль – викорінювати стереотипи про іслам – Амін ділить з імамом Центру Муратом Сулеймановим. 

Читайте також: Викорінені

Мурат – кримський татарин, який після навчання в Ємені одразу переїхав до Львова. Це сталося в 2014 році, коли Мурату нікуди було вже повертатися. Він із Криму. 

В Муратовому кабінеті висить паранджа з позолоченим комірцем, яку імам одягає для проповіді. Зовні чоловік нічим не відрізняється від українця: русяве волосся, круглі карі втомлені очі, невисокий та з помітним черевцем. Те, що Мурат кримський татарин, видає одна річ – феска на його голові. 

Іслам не означає тероризм 

Люди зізнавалися, що боялися зайти в центр, – згадує Мурат. – Казали: нас щось насторожувало, але після зустрічі з вами бачимо, що цінності, які ви сповідуєте, близькі до наших. 

Коли тільки створювали центр, мусульманська спільнота заявила, що це місце для всіх, не лише для мусульман. Імам навіть запрошує послухати проповіді й поспостерігати: чи він закликає до тероризму, чи до добрих справ. 

Люди уникають мусульман через інформацію, яку розповсюджують журналісти: тероризм, неповага до жінок, агресивна релігія.  

Через ці стереотипи мусульмани не можуть побудувати соборну мечеть у Львові. Амін та Мурат не впевнені, що львів’яни готові до їхніх релігійних традицій. 

Мусульмани моляться п'ять разів на день – так, ніби їдять: зранку, опівдні, в підвечірок, увечері й на ніч. Стільки ж разів має лунати азан.  Це заклик вірян до молитви, який читає, точніше, співає муедзин, служитель при мечеті. З церковним дзвоном азан схожий тим, що теж має лунати голосно, отже – залітатиме у квартири до християн. 

Мусульмани теж мають бути готові до появи соборної мечеті. В Центрі ведуть власну статистику, яка доводить, що багато з тих, хто долучився до ісламу змалечку, нині віддалилися від релігії. У Львові мусульман до трьох тисяч: третина – це студенти; друга третина – приїжджі, але не студенти; решта – місцеві. Місцеві – це казанські татари, які оселилися тут у 1950-х, кримські татари та найбільша діаспора мусульман Львова – азербайджанці. Молитися в мечеть приходить до 10%, тобто близько 200 людей. 

Побудувати мечеть – найлегше, що можна зробити. Найважче – втримати людей у духовному тонусі. 

Нам не потрібна соборна мечеть, яка буде радше музеєм. Тому зараз необхідності немає. Ми розповідаємо про іслам, залучаємо мусульман у нашу спільноту та спонукаємо їх більше звертати увагу на духовність. 

Так, і до соборної мечеті дійдемо. 

Крим

У Криму з цим проблем не виникало. Була соборна мечеть Кебір-Джамі в Сімферополі та її атмосфера. Кожні літні канікули Амінові доньки кажуть, що хочуть на батьківщину. Для них це Крим. 

Вони знають, що Росія окупувала півострів. Його вважають своєю домівкою, а Росію – ні. Поки їздять туди в гості до родичів. Молодша донька, їй 9, навіть російську погано знає. Переїхати, поки там Росія, не можемо – ми вже жили в тій атмосфері страху. Переслідувань чи утисків не було, але люди між собою навіть боялись говорити. 

Чи переїде Амінова сім’я в Крим після деокупації півострова, сам Амін не знає – покладається лише на долю. Як вирішить Бог, каже Амін. 

Доньки – сповідують іслам і поділяють цінності України. Мають власні вишиванки. 

Амін несподівано зривається до шафи. Швидко знаходить білу паранджу та приміряє до себе, відхиляючи голову од вішака. Каже, інколи так ходить Центром. Так само швидко дістає свою вишиванку – вона лляна із зеленою вишивкою. «А інколи й так». 

Необережно сховавши одяг назад у шафу, Амін знов сідає на диван і далі говорить про доньок, ніби сцени з одягом і не було. 

Переїзд – це добре. Діти знайомляться з багатьма різними людьми. Так людина стає багатшою та може мислити по-іншому. А коли людина замкнена, то почувається головною. 

«Амбасадор» України в арабському світі 

Іслам забороняє поділ за національностями. На перше місце іслам ставить належність до самої релігії. Ти – мусульманин, інше – не має значення. Сирієць, кримський татарин, турок, азербайджанець, пакистанець чи ліванець – Амінові байдуже. 

В ісламі ставити питання національності погано, адже це є розпалюванням ворожнечі. Наш батько один – Адам. 

Амін урочисто показує прапори, які стоять у нього на шафі. Їх близько 40 – тут є всі країни, які сповідують іслам, та український прапор. Так Амін доводить, що для нього немає різниці, хто і звідки. Навіть якщо не мусульманин – все одно запрошують у Центр. 

В Аміна є місія. У першу чергу забезпечувати потреби мусульман: релігія, освіта, просвіта. Потім – бути прикладом. 

Ми беремо активну участь у житті міста й захищаємо Україну. Мусульмани, які є частиною українського суспільства, мають протистояти російській експансії, і ми це робимо. В арабських країнах працює російське телебачення, і коли до нас приїжджають гості, то мають упередження про Україну. Ми стараємося показати її з хорошої сторони: розповідаємо історію – а вона багатша за історію Росії. 

На думку Аміна, українська інформаційна політика програє. Втім, гості, приїжджаючи сюди, приємно здивовані. 

Треба залишити відбиток, а не просто пройти повз. Наша релігія говорить про те, що треба робити добро для всіх, не лише для мусульман. 

Сирієць/українець: 50/50

Українізацію мусульман у Центрі почали з деталей: вивісили український прапор на вході, поширюють літературу українською мовою та пофарбували паркан уздовж дороги до входу в синьо-жовтий колір. 

Амін веде боротьбу за правду про Україну і на своїй фейсбук-сторінці. Пише історії. 

Я історик без освіти. Збираю різні купюри й монети, відвідую музеї та розповідаю історію мусульман в Україні та за Радянського Союзу для арабів. Пишу арабською, бо інформація про мусульман на цих територіях раніше не була нам доступна, мало хто знає про нашу історію тут. Я писав і російською декілька наукових статей, але зараз повністю переключився на арабську аудиторію. 

Також Амін формує власний музей. Вишукує цікаві речі з «мусульманського світу»: книжки з Бахчисарая, кинджали з Ємену, узбецький посуд, кримськотатарські вишивку та фески, палестинський одяг тощо. 

Я вам розповідав про сирійські традиції? – несподівано питає Амін. 

Дістає куфію – чоловічу головну хустку, популярну в арабських країнах, – і необережно накидає собі на голову. Біла хустина покриває чорне волосся, один кінець летить ліворуч, інший – навхрест – праворуч. 

Ось від куфії в Україні ми відмовилися. Як і від паранджі. Бо в Україні такий одяг не сприймають через незвичність – усі звикли до джинсів і кофт. Можемо вдягнути це на свята чи влітку в Центрі пройтися, коли спекотно. А так, носимо звичайний одяг, як усі. 

Про інші традиції, які зникли та які з'явились у житті сирійця, Амін згадував довго. Мовчав, мугикав, сміявся, нервово крутив руки, а потім сказав:

Я вже навіть не можу пригадати, які традиції є сирійськими, а які українськими. Це може сказати лише той, хто щойно приїхав з арабських країн. Можу тільки пригадати те, що ми почали не так пунктуально ставитися до часу.

«Галицькі 5 хвилин»?

Так. З’явилася якась недбалість у ставленні до часу. 

Ще – змінились уподобання в їжі й темперамент. Жирної їжі стало менше, а говорити Амін почав спокійніше. 

Думаю, якби зараз потрапив у Сирію, то з мого акценту сміялись би. Але я ні про що не шкодую. Доля – від Бога. Як вирішить Бог. 

Чи хоче Амін повернутись у Сирію?

Я не планував лишатись в Україні, але в Сирії почалася війна. Так склалися обставини, тому вирішив на деякий час лишитися. А потім зустрів майбутню дружину. 

За сирійськими новинами стежить. 

У мене вже дві батьківщини: читаю новини як арабською, так і українською. Мої доньки – українки, і я вже більше українець. Я – українець сирійського походження. 

Юлія Бондар

Фото авторки

Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жабюк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав

 

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!